“Прожив день – подякуй Богу!”

Львівський музикант Ігор Дзвонковський незрячий від народження, але це не завадило йому повноцінно жити, створити сім’ю і займатися улюбленою справою

фото: Марічка Ільїна
Ми бачимо обличчя найрідніших, розрізняємо кольори, оцінюємо свою зовнішність у дзеркалі, дивимося, де безпечніше перейти вулицю, якою рухаються автомобілі, а дехто навіть здатен розпізнавати справжні емоції співрозмовника за його мімікою. Проте рідко замислюємося над тим, що зорово сприймати навколишній світ можуть далеко не всі… 
За інформацією Все­світньої організації охорони здоров’я, у світі близько 45 мільйонів незрячих. Ці люди зовсім поряд, сприймають світ на слух, на дотик, відчувають серцем. Вони живуть, мають друзів, кохають, працюють і шукають свого місця під сонцем. До речі, а яке ж воно – сонце? 
“Воно зігріває та освічує Божий день”, – відповідає мені новий знайомий, з яким балакаємо вже кілька хвилин на трамвайній зупинці. Та це ж львівський музикант Ігор Дзвонковський, що грає на баяні народних пісень біля Музею етнографії та художнього промислу, що на проспекті Свободи! Він незрячий з народження (фатальною стала лікарська помилка при пологах), але музику пише таку, що й із популярними львівськими музикантами може позмагатися. Цей чоловік на вигляд має років сорок, одягнений у темно-синю зимову куртку і чорні штани, з білою тростиною в руках. 
“Люблю львівські трамваї – чути здалека, як наближаються. Аж земля здригається! В мене ж абсолютний слух, – пояснює Ігор. – Здобував освіту у відділі музичного мистецтва Львівського педучилища №1. Але музики навчався з дитинства. Життя чудове, бо Господь нікого не залишає напризволяще. Якщо людина не бачить, то має краще розвинене інше чуття, талант, який може розвивати. Є ноти, друковані шрифтом Брайля, та я в училищі принципово не користувався ними – вважав за краще розвивати слух”.  
До зупинки під’їжджає трамвай, до перших дверей, біля яких ми опинились, охочих зайти всередину найбільше. Ігоря згодом пропускають, а я ледве не залишаюсь на вулиці, проте все-таки потрапляю до вагона. 
“Та що то за “невезуха” після важкого робочого дня!” – реагує на чоловіка з білою тростиною неповороткий вусань, зручно вмостившись на металевому стільці навпроти дверей, але все-таки встає, щоби поступитися місцем незрячому. 
“Народився я влітку 1976 року в селі Лешків Сокальського району. Там прожив до шести років. Виховувала мене бабуся, мама постійно працювала, батько жив окремо своїм життям, в якому для мене місця не було, – почав розповідь про своє життя Ігор. – Маю ще двох зведених братів. З родиною живемо мирно, приїжджаю до них на свята. А до Львова потрапив у шість років. Саме тоді бабуся дізналася, що тут є інтернат для незрячих, і вирішила, що я в ньому навчатимусь. Був середнім учнем за успішністю, зате старанно вчився музики.  Після завершення інтернату вступив до музичного педучилища. Там вже почалась, як у Львові кажуть, “кавалєрка”, що означало “вино, цигарки і дівки” (Сміється). Щоправда, вже не курю майже три роки. Тоді й почали з друзями грати на весіллях. Згодом якийсь час грав із перервами в капелі бандуристів для незрячих. Але пішов звідти і став ходити лише по  весіллях та корпоративах. Навіть масажистом трохи працював. Але справою всього мого життя є музика! Ось уже два роки, як працюю на вулиці. Теж подобається! Граю народні пісні, найбільше перехожі полюбляють слухати  “Ніч яка місячна”, “Цвіте терен”, “Ой чорна, я си чорна” і багато інших. Маю й кілька своїх пісень. Потрібні вірші, а інструментальну музику мені для них скласти неважко. Буває, нову пісню за день пишу, а буває – за місяць. Люблю Львів, влітку часто прогулююся його вуличками. Це мій рідний дім, бо я тут виріс. Люблю львів’ян, які б вони не були, бо Господь Бог казав, що треба любити ближнього. Люди зараз озлоблені – таке життя… І не лише знецінюється гривня, а й людські почуття. Хоча мені щастить на добрих людей, які допомагають і в транспорті, і в магазинах одягу, коли треба щось обрати. Вже маю знайомих, у яких можна якісні продукти купити”. 
Тим часом трамвай зупинився через поломку, і водій вийшла, щоб його полагодити. Та щойно відчинила двері, щоб знову ввійти досередини і продовжити рух, як у дверях її ледь не збили з ніг пасажири, які не дочекалися наступної зупинки. “Ну просто як вівці!” – обурилася жінка. 
Розповідь Ігоря про його життя, треба сказати, зацікавила мене, тож вирішила продовжити розмову. 
– Що можете порадити тим, які, маючи фізичні вади, теж хочуть жити пов­ноцінним життям, працювати, але втрачають надію?
– У будь-якій скруті мені допомагає оптимізм. Щиро не розумію, коли здорова людина каже, що вона песиміст. Є інваліди, які мають вади зору, слуху чи мовлення, втратили руку чи ногу… і працюють на двох роботах. Мене підтримують вірні друзі та порадники, серед яких – отець Володимир Король, настоятель храму в селі Верхня Стинава Стрийського району. Мій лозунг: не падай духом, прожив день – подякуй Богу! Вчитися перемагати себе і свої вади задля втілення мети – найважливіше з того, чого треба прагнути!
– Вам ваших заробітків вистачає на життя?
– Так, беру пенсію, крім того, щодня працюю від десятої ранку аж до сутінків. Звісно, вистачає. Якщо людина має охоту заробити гроші, то завжди їх заробить. Хоча якби у якомусь ресторані працював, то, може, і на квартиру б наскладав. А так живу в гуртожитку, під яким ґрунт осідає. Та до ресторанів мене зараз не беруть – кажуть, що віддають гроші на АТО. І справді, там зараз вечорами музики не чути… 
– Ви неодноразово згадуєте Бога, яка Його роль у вашому житті?
– Завжди говорю своїм товаришам, що вірую в єдину апостольську Церкву і визнаю єдиного Бога. Ці слова з відомої молитви “Вірую…” трактую для себе так, що можу помолитися в будь-якій церкві і що Бог мене почує. Хоча в Божому храмі буваю нечасто, але молюся вдома, перед роботою, щоби Всевишній допоміг мені щасливо дожити до вечора. Вважаю, що вірити – це одне, а бути фанатом – зовсім інше. Коли людина розповідає, як щиро вірить у Бога, а на думці має зовсім інше, тобто приходить до церкви і роздивляється, хто в чому вбраний, я її не розумію. Молитва “Отче наш” – це приклад, яким чином маємо молитися, але думаю, що молитва має виходити із серця, інколи й своїми словами. Не люблю, коли переконують у протилежному. 
– А що для вас щастя? 
– Вважаю, що коли людина здорова, все інше залежить від неї. Тоді буде і творчий успіх, і любов, і сім’я. Мені нічого жалітися. Окрім зору, ніщо не бентежить. Маю дружину і шестимісячну донечку. Вони у Тернополі, часто до них приїжджаю. Але я там чужий, не знаю міста, тому Львова покинути не можу. Тут мешкаю сам, стараюся давати собі раду. 
– Ігоре, про що ви мрієте?
– Найближчим часом хочу із друзями музичний диск записати, до Дня матері готуємо концерт у селі Верхня Стинава Стрийського району, а взагалі, як і всі, мрію про мир на землі. Це бажання зараз об’єднує всіх українців. Шкода, що у всі часи знаходились такі люди, котрим мирне життя було невигідне… 
А тим часом трамвай почав наближатися до Підзамчого. Попрощавшись з новим знайомим, виходжу на своїй зупинці. Нечасто зустрінеш людину, яка спонукає подивитися на світ з іншого ракурсу. Все у житті залежить лише від нас: успіхи і невдачі. Адже, як казав Ігор Дзвонковський, найважливіше – перемагати себе!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
8.7777 / 4.13MB / SQL:{query_count}