Осінь життя треба провести в радості!

Отець Арнальдо Панграцці, професор Міжнародного богословського інституту “Камілліанум”, – про старість, виклики, які вона приносить зі собою, і про те, як переступити останній поріг життя з надією

Він приїжджає до України не вперше – в десятий раз. Торік “Пошта” вже побувала на зустрічі з Арнальдо Панграцці в Українському католицькому університеті та дізналася його думку про те, як упоратися з почуттям втрати рідної людини на війні та що робити, аби це не руйнувало решту життя (“Не закривайтеся в своєму болю!”, №13 (1624), субота, 7 лютого 2015 р.). Професор Міжнародного богословського інституту душпастирства в галузі охорони здоров’я “Камілліанум”, що в Римі, ініціював cтворення багатьох груп взаємодопомоги у Північній та Південній Америці, Європі, Азії та Африці. А цьогорічні відкриті лекції на тему старості і смерті, які відбулися нещодавно знову в УКУ, викликали жваве зацікавлення, незважаючи на те, що це не надто популярна тема.  

Старість: розрубати вузол упередження

Якось отець Арнальдо розважав із батьком над вервицею і його увагу полонили татові руки. “Тоді, у дитинстві, я хотів, щоб мої руки були такими ж спрацьованими, як у мого батька, коли я постарію”, – каже він. 
Тепер його руки не відрізняються від рук міських жителів, але про старість він мислить у світлі Євангелія. “Легше розділити атом, ніж розрубати упередження про старість”, – стверджував свого часу Альберт Ейнштейн. “Старість не є ні нудною, ні депресивною, ні страшною”, – стверджує отець Арнальдо. 
Нашим обов’язком перед людством, запевняє він, є віддати іншим бодай те, що ми отримали. В сучасному світі, на думку священика, це велика драма – те, що старі люди є неналежно пошановані, мода пропагує молодих і сильних, але такими ми будемо не завжди! В культурах країн Африки і Азії добре розвинене почуття обов’язку перед рідними, там досі має значення думка старшого покоління. Старші охоче діляться знаннями з молодими. Зі зростанням освітніх можливостей, появою інтернету культ старших і досвідчених занепадає, вони стають некорисними для решти суспільства. 
“Старість є Еверестом, але подорож до нього розпочинається здалеку – з молодості. Молода людина швидко долає відстань, проте стара знає правильний шлях”, – таємничо усміхається отець Арнальдо і заохочує нас, молодих, допомогти особам похилого віку провести осінь життя не в спогадах, а в радості. 

“Правильне” старіння

Отець Арнальдо – четверта дитина у сім’ї (усього їх було семеро). “Коли я зрозумів, що дні батьків пораховані, відклав усі справи і щодня навідував їх: сідав у поїзд і їхав шість кілометрів, щоби просто побути з ними”, – пригадує він. Його батько помер у нього на руках…
 
 фото: facebook.com/ Відриті лекції о. Арнальдо Панграцці
Священикові доводилося бути і з іншими старенькими. У нього була одна знайома – 98-річна бабуся, яка в такі літа ще плела з ниток ляльки. Ці вироби її діти возили зі собою на місії. Вона мала свої читання на літургії, робила каву у будинку для стареньких. Потім їй ампутували обидві ноги через діабет, але вона навіть лежачи підтримувала всіх, хто до неї приходив! Отець Арнальдо признається, що саме вона надихнула його на лекції про старість. 
“Ця жінка з італійської півночі надихала на правильне старіння багатьох: і тих, кому двадцять, і тих, кому за сорок. Коли її не стало, на похорон прийшло дуже багато людей, щоби засвідчити ту любов, якої вона всіх навчила”, – пояснює отець Арнальдо.
“Три великі рани у нашому житті – народження, любов і смерть. Виклик, перед яким ми всі стоїмо, – готуватися до смерті. Треба жити своїм життям, але дозволити, аби ця свідомість була частиною нашого життя. Багато людей не хочуть думати про смерть, буцімто з ними цього не станеться. Якщо ми усвідомимо плинність життя, то більше цінуватимемо час, відведений нам”, – веде далі професор.
На думку Арнальдо Панграцці, один зі способів допомогти приготуватися до смерті – це мати силу бути поруч зі старенькими. Отець цитує давньоримського філософа Сенеку: “Щоби навчитися жити – потрібне ціле життя, щоби навчитися вмирати – потрібне ціле життя”. Народження і смерть є спільним для всіх. “Ми часто говоримо про народження, але не про смерть. Відтак великим викликом для нас є думки і розмови на цю тему. Це також виклик як для Церкви та культури, так і для мас-медіа та виховних процесів. Ми повинні зняти табу, яке перешкоджає нам про це говорити”, – вважає він. 
“Правильне” старіння в розумінні отця Арнальдо полягає у зміні сприйняття себе і своєї цілі на Землі: “Контроль над життям є нічим іншим, як цілковитою ілюзією, – стверджує він. – Смерть пригадує нам, що життя не є вічним, що вмирання є доброю нагодою зростати у чеснотах. Крім того, людське життя є ланцюжком маленьких смертей. Взагалі старі люди – це “катедра різних втрат”. Люди бояться вмирати тоді, коли відчувають, що їхнє життя змарноване”. Тому вихід один – не змарнувати життя! Коли розумієш ці речі, стає легше приймати старість і смерть. 
“Зустріч зі смертю дає правдиве світло щодо деяких правд життя”, – каже священик і розповідає про те, як помирав славетний полководець Александр Македонський: він попросив своїх воїнів про три речі – щоби його гріб на своїх плечах несли лікарі, щоби завойовані ним скарби були розкидані дорогою до його могили і щоби його руки виступали над труною. “Александр хотів у такий спосіб показати світові, що лікарі не мають жодної влади зцілення перед лицем смерті, що скарбів ніхто зі собою в могилу не забере, а порожні руки вказували на те, що ми приходимо в цей світ без нічого і покидаємо його в такий же спосіб”, – пояснює духівник.

Надія є!

Супроводжуючи стареньких, італійський священик радить не лише бачити Христа в тих, що страждають, а й стати для них Христом. “Бог хоче використати нашу особистість, щоби творити добро. Але Христос не прийшов, щоб усунути наш біль, а щоб не лише прийняти, але й перемінити його у щось інше”, – запевняє отець. “Найкращим університетом є страждання. Біль не може залишитися стерильним, біль має дати людині добрий плід”, – вважає духівник. 
“Вмирання дає надію, – каже отець Арнальдо. – Надія вмираючих – у нових методах лікування, які допомагають покращити здоров’я, у духовному досвіді. Якщо віра сильна, вона допоможе примиритися зі смертю. Тому завдання медичних капеланів, лікарів, працівників госпісів – допомогти людині написати останній розділ у своїй життєвій книзі. Не треба давати їй свій “пакет” того, у що вмираючі повинні вірити, але наше завдання – зрозуміти, як спосіб віри помираючого допомагає йому пережити останні миті життя”.
Сам же професор у старості хотів би встигнути переглянути всі ті фільми, які не мав змоги подивитися, готуючись до лекцій по всьому світу, і прочитати всі ті гарні книжки, які не встиг, пишучи власні. 
“Я боюся раптової смерті. Хотів би мати хворобу, яка допомогла б мені систематизувати все, духовно підготуватися до смерті. Думаю, за років двадцять у мене буде хвороба Альцгеймера, тож спочатку буду страждати я, а потім мої ближні. Але я хотів би могти сміятися! Ми стаємо старими саме тоді, коли перестаємо сміятися. Тому треба сміятися!” – резюмує отець Арнальдо.

 На думку Арнальдо Панграцці, людям похилого віку необхідно:

• відкрити різні способи полегшення самотності;
•  з гідністю прийняти страждання;
• відчути повагу інших;
• отримати відповідне лікування (якщо потрібно – спеціальний заклад для стареньких);
• змиритися зі своїми слабкостями і вразливістю;
• пережити близькість і любов (члени сім’ї не повинні їх критикувати);
• розділити свої спогади;
• висловити каяття, розчарування;
• знайти підтримку в спільній молитві, Святих таїнствах;
• привести до ладу незавершене (нездійснені бажання, заповіт, останню волю);
• повірити у потойбіччя;
• довірити себе Богові;
• попрощатися із життям. 

Молитва особи похилого віку

Господи, не дозволь, щоб я став одним з тих старих буркунів, які завше нарікають та бурчать, які робляться сумними та нестерпними для інших. Збережи мою усмішку навіть тоді, коли в мене вже не стане більшості зубів.
Господи, вчини мене усміхненим старцем, збережи моє серце відкритим. Вчини мене благородним старцем, який вміє поділитися своїми великими грошима з тими, хто їх не має, та розділити квіти зі свого саду з тими, хто не має землі, щоб їх вирощувати.
Не дозволь, щоб я став людиною минулого, яка завжди говорить про старі добрі часи, коли ніколи не було холодно, та постійно нарікає на старість, коли постійно падає дощ.
Господи, вчини мене старцем, який не забуває свою молодість і вміє оновити молодість інших.
Господи, я не прошу в тебе удачі і щастя. Я лише прошу Тебе, щоб моя остання пора була гарною і щоб вона була свідченням Твоєї краси. Амінь.
(Арнальдо Панграцці, Турин, 1987 р.)

Послання старця

Якщо мої кроки непевні і мої руки невмілі, підтримайте мене. Якщо мої вуха слабкі і я роблю зусилля, щоб почути ваш голос, пожалійте мене. Якщо мій зір є недосконалим і моє розуміння слабке, допоможіть мені. Якщо мої руки є слабкими і розливають по столі вино, вдайте, що не бачите. Якщо по дорозі ви мене зустрінете, зупиніться і поговоріть зі мною. Якщо ж побачите мене на самоті і сумним, усміхніться мені. Якщо впродовж дня я розповідатиму вам одну і ту ж історію, будьте терпеливими. Якщо я буду поводитися як дитина, огорніть мене любов’ю. Якщо я ніколи не думаю про смерть, допоможіть мені підготуватися до переходу. Якщо я хворий та незграбний, підтримайте мене…
Благословенні ті, які мене люблять і не змушують плакати… 
(Арнальдо Панграцці, Турин , 1987 р.)
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
7.5723 / 4.18MB / SQL:{query_count}