Почутий Богом

Священик Семен Перва із віддаленого гірського села, здолавши важкі недуги, допомагає своїми молитвами одужати іншим

фото: Ірина Березовська (3)
Напевне у кожного журналіста є в запасі своя історія, почута десь-колись випадково, можливо, навіть розпочата, але серед жвавих буднів так і не закінчена через брак часу і надмір звичної професійної роботи. Є така і в мене. Мені пощастило стати не лише її автором, а й безпосередньою учасницею, понад те – змінитися настільки, що моє життя поділилося на два періоди – до і після неї.
Пов’язана вона з отцем Семеном Первою, парохом із віддаленого гірського села Грамітне, що на Івано-Франківщині. Уперше я почула про отця в 2011-ому: про нього ходили легенди, мовляв, і чудотворець, і цілитель, і думки читає. Кажуть, він пережив клінічну смерть, параліч, рак… Але одужав сам і відкрив у собі дивний дар – бачити серця людей і допомагати їм молитвою. 
Все своє свідоме життя я мріяла зустріти справжнього молитвеника, як-от Серафим Саровський, якого чує Бог і відгукується на його інтенції. От і вирішила поїхати в Грамітне. Мою ініціативу підтримала давня приятелька. 

Усі дороги ведуть до Грамітного

Дорога до Грамітного неблизька – більш ніж 320 кілометрів від Львова, під румунським кордоном. Маленьке село, в якому 70 чи 80 хат, розкиданих на високих пагорбах. Там нема газу, нема сільради, тільки медпункт, маленька школа і затишна дерев’яна церковця. Перша асоціація – з місцевістю Сан-Джованні Ротондо в Італії, де свого часу оселився святий і чудотворець отець Піо. Саме в такому місці, серед вічних, як світ, гір, усвідомлюєш хронічну самотність самотностей – самотність без Бога…
Неймовірно гостинні гуцули попри всю безконечну роботу в господарстві залюбки розповідали про свого панотця. Кажуть, у якийсь момент тамтешні гори почали зсуватися. Саме тоді, десять років тому, в Грамітному розпочав своє служіння новий парох – отець Семен. Місцеві люди стверджують, що відтоді гори ніби зупинилися… І це ще не всі дива. Чоловіки у цих краях зайняті переважно роботою в лісі – травматичною, інколи навіть небезпечною для життя, тому там чимало вдів, особливо молодих. Жінка, яка погодилася прийняти нас із товаришкою на нічліг, розповідала, що з тим пір, як у Грамітному почав служити отець Семен, вдів суттєво поменшало – чоловіки вже не гинуть у лісі! Я ще не бачила цього священика, але його особистість мене заінтригувала… 

В очікуванні дива

Уперше побачила його в церкві. Люди обступили священика тісним колом. Особливо сільські жіночки, які насправді його дуже люблять (це я зрозуміла вже потім). Не вважають його суворим і мовчазним аскетом, який піднявся на неосяжну для нас, грішних, висоту і заховався у цих височенних горах. Для них отець наділений передовсім дивовижною добротою, знає про всі їхні біди. Дивно, але тут, у Грамітному, весь світ обертається довкола цього сільського священика. Я не могла зрозуміти (і дотепер не можу збагнути), як одна людина змогла створити довкола себе таку доброзичливу атмосферу, своєрідний острівець молитви, до якого регулярно повертається велика кількість людей з чи не всієї країни... Здавалося б, отець притягує до себе людей, всього-на-всього відправляючи щоденну службу Божу. Це не дивувало: знала про таке з книжок про подвижників давніх і останніх часів, але ніколи не могла подумати, що в сучасних умовах може існувати людина, що провадить такий самий спосіб життя, що її молитви почуті Богом, до чого зобов’язує уже саме ім’я (з давньоєврейської  Семен перекладається як “почутий Богом у молитві”). 
Я не екстрасенс, не цілитель, не мольфар. Я – учень Учителя, а Учителем моїм є Ісус Христос!
Чула, що після Грамітного навіть затяті алкоголіки і скептики верталися до Церкви. “А нині диво буде?” – питаю жіночок, які вже були в тій церкві не раз. “Ви тут уперше?” – запитала котрась із них. Я кивнула, мовляв, так. “Отець див не робить – побачите все самі” – почула я у відповідь.

Без слів

А далі розпочалася служба Божа, і я вже перестала бути журналісткою. Звичайно, мала підійти до всього, що відбувається, відсторонено, з претензією на об’єктивність, натомість мовчки поринула у споглядання: в церкві я вже не журналістка, а всього лише вірянка, яка молиться. Це вперше у своїй професійній практиці я свідомо дозволила собі такий проступок. До Херувимської була зосереджена на власних інтенціях до Бога. Не могла залишатися осторонь Безкровної Жертви – у голові ніби хтось відіткнув умовний корок, горло здавили сльози, і я почала плакати, як  колись, у дитинстві. Щось не давало вільно дихати і думати. І то було перше диво: в той день я наважилася ніколи більше не повертатися до однієї своєї помилки, якої вже довго намагалася позбутися, але тільки тут і тепер з’явилися сили прийняти це рішення…
Бачила перед собою отця з чашею в руках і любов’ю у серці до нас – тих, за кого і з ким він молиться. Зробилося добре від усвідомлення цього. Професійно, по-журналістськи налаштований  мозок відключився остаточно. Тепер заговорило серце – я вже молилася, як ті сільські жіночки. Неупередженість – це всього лиш ілюзія, особливо якщо йдеться про стосунки з Богом. Воістину “всяку відложім печаль”! 
Я ніколи не зустрічала отця, який так трепетно кланяється Тому, кому служить, не поспішає у змовлянні молитви, не скорочує богослужіння. Це була найдовша служба Божа в моєму житті і напевно найпродуктивніша…
Після неї до отця вишикувалася черга. І в той день мені відкрилася проста істина: ми неймовірно самотні без Бога, але коли зробимо хоч кілька кроків Йому назустріч, то вже не будемо такими, як колись…
Потрапила до отця аж перед дев’ятою вечора. Людей було багато і всі хворі: хтось у візку, хтось насилу ноги переставляє. Вразила доброзичливість, з якою священик спілкувався з вірянами. Від останньої сповіді і я мала що розповісти, розраховувала на тривалі докори, однак… говорити не змогла. Ну просто мову відібрало... Ковтала, як риба, повітря, слова ніби застрягли у горлі… Згодом прочитала, що таке часто траплялося з паломниками до Святої Землі, але ніколи не думала, що сама переживу цей стан. Із очей знову хлинули сльози, стала навколішки у куточку біля Матері Божої, подалі від цікавих очей, і молилася так ревно, як ніколи в житті. Не скажу, скільки часу там пробула. Пам’ятаю, як мене намагалися підняти з колін приятелька і матушка (так гуцули називають свою їмость), а я не могла їм пояснити, що зі мною коїться… Мовчки повернула голову до отця, який уже збирався іти додому, мовляв, скажіть їм щось, хай дадуть мені спокій. А він лише усміхнувся і попросив їх не рухати мене… 
Десятирічна дівчинка, глухоніма з народження… уперше заговорила в грамітнянській церковці 
Додому поверталися пізно. Приятелька, втішена оптимістичними прогнозами отця, весело щебетала, я ж говорила поволі. Якась дивна радість не давала мені повністю повернутися у реальність, тож просто кивала головою, не вникаючи у зміст чутого. Того вечора подруга боялася залишати мене саму. Не властива мені мовчанка насторожувала її. А я чекала, доки вона засне, аби ніхто не відволікав від молитви. В ту ніч я була вдячна отцеві, от тільки не знаю за що…

Хто ви, отче?

Наступного дня знову бачила багато людей: хтось приходив сам, когось приводили рідні, були такі, що вставали з інвалідного візка і робили свої перші кроки просто тут, у маленькій тісній церкві. Першого дня ще просила у матушки посприяти мені в організації інтерв’ю із отцем, однак потім це відійшло на другий план. Повернулася до Львова, але священик як особистість і далі залишався загадкою, яку неодмінно мусила розгадати. 
З тим пір, як у Грамітному почав служити отець Семен, вдів суттєво поменшало – чоловіки вже не гинуть у лісі!
Отець Семен мимоволі змусив мене задуматися над життєвими пріоритетами, стосунками з близькими, з Богом. 
Ми дуже мало розмовляли того дня – однією своєю
молитвою він ніби увірвався в моє життя і змінив його кардинально. До того часу я, звісно, молилася, постила, ходила до церкви, намагалася жити згідно із заповідями Божими, проте завжди чогось бракувало. Ніяка робота-стосунки-хобі не могли заповнити порожнечі, що оселилася в моїй душі… 
Позбувшись усіх марнославних спроб написати про отця, вирішила сама пожити в Грамітному тиждень-два. Просто сісти і поговорити з отцем видавалося мені недостатнім, малоймовірним. 

Серед див і людей

Повернулася в Грамітне аж через місяць. Служба Божа в церкві тут розпочинається о 9.30. Намагаюся дочекатися зручного часу для розмови зі священиком, але марно. Задля людей, які їдуть до нього з усіх усюд, він скоротив власні потреби до неможливого (їсть лише раз на добу, спить по три-чотири години, а решту часу молиться і втішає тих, що приходять до нього). Буває, що затримується в церкві до глупої ночі. Ця людина нічого не робить для себе, Бог дає сили йому, а він – іншим. Удома в отця побачила підручник з хірургії (він свого часу студіював анатомію-фізіологію, тому його діагноз звучить з лікарською точністю), крім того, отець знає більш ніж десять мов! 
Проте найбільшою радістю в Грамітному було бачити десятки незнайомих сяючих облич людей, які виходять від священика. І як йому вдається “вичищати” з душ людей весь той бруд, який ніби притискає їх до землі, заважає радіти життю, рухатися вперед, дати кожному пораду, перемішану з дотепом і влучною метафорою? А таких – сотні за день… 
Рак, туберкульоз, венеричні захворювання ніби виходять із них, як дим із вранішніх гір. А отець Семен, споживаючи з усіма Святе причастя, залишається здоровим! Бачила десятирічну дівчинку, глухоніму з народження, яка… уперше заговорила в грамітнянській церковці. Ніколи ще віршик про кота, який зліпив собі зі снігу пиріг, не тішив мене так, як тоді. Що й казати, у мене самої раптом кудись поділася виразка шлунка... 
Щоправда, не всі повертаються від отця щасливими і здоровими. Бачила жінку років тридцяти, яка кулею вилетіла з церкви посеред служби Божої, за нею – старша, напевне, її мама. “Чого я туда піду? Він мені скаже те саме, що вчора, що я сама винна…” – виправдовується молодша. І таких тут чимало. Проте ті, що витримали до кінця, отримують своє диво! 
Якось у Грамітне приїхав мусульманин з останньою стадією раку легень. Побував на дванадцяти відправах і повернувся додому. В один із вечорів моєї творчої відпустки я, як завше, була у отця. Аж раптом задзеленчав телефон. Жвавий голос у слухавці голосно сповістив: “Батюшко, я вже здоровий! Скоро буду!” А наступного дня цей мусульманин уже показував знімки, на яких від пухлини не залишилося й сліду. Каже, що лікарі довго порівнювали їх із попередніми, аби пересвідчитися, що це знімки однієї й тієї ж людини. Тепер він усім розказує, що “Ісус – сильний Бог”.
В сучасному суєтному житті про Бога часто забуваєш. Вічні хатні клопоти, нестача грошей роблять нас черствими настільки, що помічаємо Його відсутність аж тоді, коли треба боротися з раком або ще з якоюсь хворобою. 
Часто можна чути розмови про вплив магії. Проте я жодного разу не чула, щоб отець говорив про неї як про щось таке, чого треба боятися, його настанови завжди закінчуються незмінно: “Тільки молися, донечко (синочку)!” 
Ледь не перед кожною відправою священик застерігає: “Я не екстрасенс, не цілитель, не мольфар. Я – учень Учителя, а Учителем моїм є Ісус Христос!” Деякі люди приходять до нього виключно задля вирішення своїх тимчасових негараздів. Часом доходить до смішного – коли просять отця віднайти загублені речі… В такі моменти очікувала побачити його найсамотнішим у всьому світі, але отець залишався доброзичливим – іншим я його не бачила за весь той час, який його знаю. 

Є в отця ще одна парафія – в селі Голошино. Там ще менша церковця, а дорога туди ще гірша, аніж до Грамітного: автівкою можна доїхати з Грамітного за дві години, пішки – трошки швидше, якщо здоровий і звик ходити горами. Сім кілометрів карпатськими крутосхилами отець із матушкою долають і в спеку, і в морози. Спочатку ми йшли туди з друзями, великою компанією. Увесь час бідкалися і йойкали, дехто нарікав і казав, що далі не піде, бо вибився із сил (ніхто з нас не пив і не їв перед причастям). Згадую 60-річного отця Семена після паралічу, який ішов, спираючись на паличку, і молився. Зробилося соромно… 

Один день із отцем Семеном

Якось завітала з отцем до місцевої школи (раз на тиждень він викладає християнську етику, бо ж свого часу здобув професію учителя). Діти як діти – пустотливі, часом байдужі, часом відкриті. Ми прийшли туди з церкви після служби Божої. Отець уже встиг прийняти кілька десятків людей. “Володю, ви нині грали в теніс? Хто переміг?” – з непідробною цікавістю питає він хлопчину-восьмикласника. “Дружба!” – не вагаючись відповідає той. У ще одного учня напередодні був день народження. “А я чекав тебе у церкві вчора! В мене є для тебе подарунок. Прибіжиш завтра”, – каже отець. Він знає всі тутешні родини, завжди у курсі останніх подій. Тут справді “ніхто не забутий”! Бачу акуратно заповнений журнал і посібники, розгорнуті на потрібних сторінках, – отець готується до уроків. 
Наступного дня цей мусульманин уже показував знімки, на яких від пухлини не залишилося й сліду
Після уроку дістає мобільний, який безперестанку дзеленчав – 20 пропущених дзвінків від тих, хто потребує його молитви і допомоги. А в розкладі ще два уроки… Господи, дай отцеві Семену сили витримати цей день! Його мусить надихати Святий Дух – іншого пояснення у мене немає! 
Поверталася у Грамітне ще не раз. Друзі й рідні постійно набридали запитанням: “І коли ти вже напишеш про того грамітнянського отця?” А моя душа все ще мовчала... Дотепер усвідомлюю свою неспроможність передати словами усе побачене й пережите... Єдина думка втішає мене увесь цей час: якщо радість, яку я відчула в Грамітному є лише відблиском тієї вічної радості у раю, то заради цього варто жити! 

Час збирати каміння

Ніяк не могла збагнути феноменальності отця Семена попри всі намагання і кілька творчих відпусток упродовж майже п’яти років. Я не просила в Бога дива – відкриття того, що існує людина, почута Ним, за молитвами якої Він позбавляє нас тимчасових терпінь. Це стало для мене дивом, яке завжди поруч! Ще не раз я приїжджала, розмовляла з отцем, його дружиною. Просила його дати мені прочитати ті книжки, які бачила у нього вдома на  полиці, віднаходила людей, які знали отця, які зцілилися за посередництва його молитви, сама молилася, але глибоко в душі відчувала, що залишається якийсь простір, який мені не відкривається, вислизає, щойно до нього наближаюся, що існує ще щось, чого не можу осягнути. І лише коли дійшла до розуміння необхідності покаяння, сповіді, коли провела власну “роботу над помилками”, коли пережила гіркоту від того, що безконечно ображаю доброго Бога, коли перепросила за скоєне і навіть подумане, в моїй душі оселився спокій – дивне відчуття триваючої радості, благодаті, про яку не раз говорив цей гуцульський парох. Коли вперше пощастило відбути особисту сповідь у отця Семена, думала, що встану з колін і полечу: воістину, немає більшої радості для душі, аніж радість бути прощеною Богом. Напевно, це не відкриття для людей, які в церкві не нові, сама не раз поверталася умиротвореною після сповіді, однак те, що довелося пережити в Грамітному – справжнє диво. Сльози заливали обличчя, здатність говорити знову кудись поділася, як і тоді, при першій зустрічі з ним. Від того часу покаяння ввійшло у щоденну звичку, сповідь втратила звичний характер – радше, навпаки, стала чимось давноочікуваним, наче побачення…
Його настанови завжди закінчуються незмінно: “Тільки молися, донечко (синочку)!”
У пам’яті залишилася одна з проповідей, у якій отець Семен, так між іншим, розповідав, що коли хвороба вклала його в ліжко, то він, крім того що молився, намагався зрозуміти, що зробив не так, аналізував власне життя і перепрошував живих та мертвих. 

Тут, високо в горах, де зірки видаються ближчими, ніж деінде, де здається, що можеш дістати їх рукою, як звичайні яблука, мимоволі прийшла до розуміння, що в моїх власних життєвих координатах бракує когось, хто надихає і приймає незалежно від падінь. Бракує Бога…  Трохи згодом сталося моє власне диво – я отримала те, про що так довго просила. Господи, допоможи всім, хто Тебе потребує і шукає не лише у Грамітному!
Не беруся стверджувати абсолютних істин – ця роль споконвічно належить Церкві. Але той факт, що отець навертає до Бога, є беззаперечним, зцілення ж – “побічний ефект”. Отець Семен перетворює душі так послідовно, як хліб і вино на Тіло і Кров під час щоденної Євхаристії. Я так і не розгадала феномена отця Семена, але дійшла до розуміння, що він органічно пов’язаний із найбільшою таємницею – присутністю Бога Живого, який приходить через його руки щоразу, коли  у цьому виникає потреба. 
Львів – Грамітне – Львів

Життєві настанови отця Семена

• Судьба (доля) є у поган – у християн є Божий промисел.
• Не заздріть, бо заздрість – це рак душі, духовна смерть, а для тіла це ще й невиліковні хвороби.
• Нам усе вдасться, просто треба позбутися страху і сумніву – остаточно! Нам здається, що ми не змогли чогось за одним разом, за другим, але треба починати все спочатку – стільки, скільки треба. Так, як діти падають, б’ють коліна. Маємо бути як діти у своїй щоденній духовній боротьбі – так каже нам Христос!
• Не просіть Бога, аби щось для вас зробив. Просіть, щоби навчив, що маєте зробити самі для себе.
• Не шкодуйте нікому нічого. Краще дати, ніж просити. Нагромаджуючи, затискаючи в кулак гроші, ви перев’язуєте міцними вузлами артерії Божої благодаті для себе.
• Не змагайтеся ні з ким. Поступайтеся усім в усьому. Бог вас ніколи не залишить.
• Найменше діло, яке вам доручене, робіть совісно і не думайте про результат. Бог заплатить вам за все сповна. Просто деколи треба зачекати.
• Начальники! Ви маєте бути як матка у бджолиному вулику: всі бджоли мають отруйне жало, а в матки його нема. Вона не може нікого вжалити. Так само маєте бути й ви: навчіть, розкажіть, поясніть, але не вжальте. 
• Наше життя закінчиться у Вічності. Тож не ходіть як тіло без душі! Там нема амністії! Часу не так уже й багато…


коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6621 / 4.28MB / SQL:{query_count}