Сила говорить, розум мовчить… А дитина плаче!

“Пошта” спитала думки батьків, чи можна бити дитину за непослух, дізналася у фахівців про наслідки такого виховання і про те, що сказано про тілесне покарання в Сімейному кодексі України

фото: dobrenok.com
“Бити чи не бити – ось у чому питання”, – перефразовуючи одвічне запитання Гамлета, замислюємось, чи можна застосовувати силу до своєї дитини з метою виховання. Бо материнство і батьківство – це не “нещасний випадок”, не здійс­нення обов’язку перед релігією чи державою. Принаймні так не має бути. Батьківство – це не лише мистецтво любити, а й уміння висловлювати свою любов так, щоб не скалічити особистість, яка повністю залежна від вас у певний період життя. 
Ніхто не заперечує, що кожна мати чи батько бажають своїй дитині кращого. “Ми відповідальні за тих, кого приручили”, – каже Маленький принц у романі Екзюпері, маючи на увазі тих, що нам довіряють. Та ні, все набагато складніше, адже батьки для дитини – це все, їхня турбота – це дитяча радість, їхнє невдоволення  – це розчарування в собі. 
Ми часто дорікаємо дітям, що вони не такі, як би нам хотілося, але в більшості випадків їхня поведінка є наслідком або копією нашої
Дитина не може обрати кращого батька чи матір, якщо її щось не влаштовує, тільки ми самі можемо стати для неї такими, постійно докладаючи до цього певних зусиль. 
Часом буває так, що нам, батькам, годі стерпіти витівки дітей – чи то через особисті проблеми, чи через дитячу розпещеність і надмірну вередливість. І перше, і друге насправді залежать від нас, дорослих, від того, чи вміємо ми опанувати себе, як вибудовуємо взаємини у родині. 

Закон каже: не можна!

У міжнародних документах та Сімейному кодексі України зазначено, що застосовувати фізичну силу до дітей заборонено і байдуже, з якою метою. Проте на практиці все інакше: чи то радянське минуле розвивало силові методи боротьби у суспільстві, чи культура виховання кульгає. А вже згаданий Сімейний кодекс  більшість батьків у очі не бачили, і ніхто нікуди не скаржиться, бо ж вважає, що дати ляпаса чи ременя – найдієвіший метод виховання. Отож,  ніхто не знає, які заходи належить вживати у таких випадках. Позбавляють батьківських прав уже тоді, коли через горе-батьків дитина потрапляє до лікарні з гематомами або струсом мозку. А коли вона постійно дістає ременя за двійку чи за те, що випадково розбудила татуся, вважається у нашому суспільстві нормою. 
Права дитини гарантує й Конвенція ООН. Зокрема, у статті 19 чітко зазначено, що держава має обов’язок захищати дітей від усіх форм насильства. Сюди входять соціальні програми та інші форми боротьби проти жорстокого поводження з дитиною. 
У Сімейному кодексі України (ст. 150, п. 7) також сказано, що батьки чи опікуни не мають права жорстоко поводитися з дитиною: “Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини”.

“Луплю, бо люблю…”

“У нашій сім’ї нормальні стосунки. Є взаємоповага, є любов. Виховуємо з дружиною двох дітей: старшій Оксанці вісім рочків, а молодшому Ігореві п’ять. Діти дуже вередливі. Стали такими ще в садочку. Постійно б’ються, ображають одне одного, підвищують голос на мене й на дружину. Буває, розіб’ють щось у хаті, а потім хитро посміхаються і кивають одне на одного: то не я, то він або ж навпаки. Часто так допечуть до живих печінок, що доводиться знімати ремінь... А що робити, як по-доброму не розуміють?! Луплю, бо люблю, щоб були відповідальними і дисциплінованими в майбутньому. Мене батьки теж так виховували, і людиною виріс”, – розповідає Олег, молодий батько двох дітей. 
Будьте послідовними й однозначними: не можна одного разу дитину карати, а іншого не звертати уваги на таку ж її витівку
Можливо, багато сучасних батьків упізнали себе в цій розповіді. Адже це так просто – повторювати помилки своїх батьків. 
“Виховую тринадцятирічну доньку. З чоловіком розвелася, бо був нероба, відтоді постійно працюю. Сплю по кілька годин на добу, але себе не шкодую, намагаюся дати дитині все необхідне. А вона уже підліток і каже: “Не лізь у моє життя!”. Та як “не лізь”? Приходить з тих гулянок за північ та ще й пащекує. Інколи й нецензурні слова чую від неї. А припильнувати доньку не можу, бо довго затримуюся на роботі. Ото вже як прийде – ґуль настріляю, бо нема чого так до матері ставитися!” – каже львів’янка Поліна. 
“Як правило, коли батьки не можуть знайти контакту між собою, то виплескують свою злість на дітях. Або коли мама сама виховує дитину і намагається дати їй усе необхідне, то зазвичай нервова і має менше часу, аби пояснити дитині її провину, старається тримати її в дуже жорстких рамках. Хоча тепер батьки частіше читають спеціальну літературу про виховання дітей, аніж, наприклад, двадцять років тому. Розуміють, що принижувати своє чадо не варто, бо наслідки будуть негативними”, – коментує “Пошті” практикуючий  психолог Галина Кравчишин. З її слів, якщо дитина житиме у середовищі агресії, то й сама буде агресивною, продукуватиме таку поведінку. Понад те, фізичне насильство пригнічує дитину, деформує її психічне здоров’я, самооцінка дітей падає, і їм потім важко комунікувати з іншими.  Психолог категорично проти такого методу виховання! 

фото: ANP
“Потрібно частіше спілкуватися з дитиною, пояснювати їй, що можна, а що заборонено. Окрім фізичного покарання, не можна принижувати дитину, посягати на її гідність, бо в якийсь момент це допомагає, а в майбутньому може скалічити життя”, – резюмує фахівець.

Вдарити дитину – себе покарати

Мати п’ятьох дітей Ольга теж відкидає можливість виховання дітей за допомоги сили. “Треба пам’ятати, що від дітей не можна очікувати того, що й від дорослих. Завжди треба враховувати їхній вік і світосприйняття. Ми не завжди самі здатні на те, до чого змушуємо дитину. В жодному разі не треба “виховувати” сина чи доньку, коли сама перебуваєш у істериці, в збудженому стані. Краще сказати: “Поговоримо про це пізніше”. Корисно згадати себе в тому віці”, – радить вона. Зі слів Ольги, вдарити дитину – це в першу чергу себе покарати, бо такий виховний метод у майбутньому не принесе користі ні дітям, ні батькам. “Це палиця, що має два кінці. Потім шкодуватимемо за тим, що вчасно не зупинилися”. 
Батьки часто забувають, що їхній малюк чи вже підліток ще не пройшов усіх етапів життя, які навчили б його діяти правильно, ще не навчився стримувати, контролювати свої емоції. Та й ніхто з дорослих не є ідеальним. “Себе засуджувати набагато важче, ніж інших”, – каже той самий Екзюпері у своєму безсмертному романі. 
Фізичне насильство пригнічує дитину, деформує її психічне здоров’я, самооцінка дітей падає, і їм потім важко комунікувати з іншими
“Ми часто дорікаємо дітям, що вони не такі, як би нам хотілося, але я не вірю, що є вроджені вади поведінки, у більшості випадків вона є наслідком або копією нашої. Треба частіше спілкуватися з дітьми, пояснювати, а інколи й різко зупинити, коли вони роблять щось не так. Проте в жодному випадку не застосовувати силу. Звісно, на практиці не завжди все так легко, але завжди треба прагнути цього”, –  каже вже згадана багатодітна мама Ольга. Останнім часом вона разом із молодшими дітьми почала дивитися мультфільм про Свинку Пеппу, називаючи його дуже добрим посібником з педагогіки для батьків, який вчить, що кожну проблему можна вирішити позитивно, без істерик. 
Це хороший стимул для батьків. Треба шукати спеціальну літературу, повчальні відео. І якщо ви вже не знаєте, як дати собі раду зі своїм чадом, вони допоможуть.

Знайдіть золоту середину!

Якщо ви вважаєте своїм батьківським завданням виховати здорову, впевнену в собі особистість, карайте дитину гуманно, зваживши всі за і проти. Є багато адекватних заборон у відповідь на непослух, які не калічитимуть дитину психічно та фізично. 
Важливо пояснювати, що робити можна, а за що будуть висунуті “санкції”. Будьте послідовними й однозначними: не можна одного разу дитину карати, а іншого не звертати уваги на таку ж її витівку. Іноді необхідно пояснити більше, ніж один раз, бо, буває, дитина не одразу розуміє, що не лише тарілку бити не можна, а й вазу також. 
Батьківство – це не лише мистецтво любити, а й уміння висловлювати свою любов так, щоб не скалічити особистість
Завжди варто спершу самому заспокоїтися, а тоді вже проводити виховну годину, бо можемо погарячкувати, а потім гризти себе за це. 
Можна на певний час позбавити дитину улюблених занять, наприклад, заборонити дивитися телевізор чи бавитися в комп’ютерні ігри. Можна зменшити кількість кишенькових грошей, але не так, щоб дитина не мала за що купити собі булочку в школі, бо це також насильство над її здоров’ям (тут мовиться про додаткові гроші). 

Як варіант можна навантажити дитину додатковою хатньою роботою. До прикладу, принесла двійку – миє посуд після спільної  вечері. Це також хороший стимул до навчання, але тут треба бути обережним, бо донька чи син може подумати, що через хорошу оцінку здобуде привілей бути неробою. Себто потрібно чітко регулювати домашні обов’язки.
Варто знайти золоту середину між вихованням і насильством. Якщо ви досі не навчилися виховувати дітей інакше, ніж за допомоги ременя або кулака, терміново вчіться інших методик, бо це ніколи не пізно. Адже дорослі – не значить досконалі. Вчімося любити!!!
Зореслава Ромовська, автор Сімейного кодексу України, доктор юридичних наук:
– Дитина, якій виповнилося десять років і з якої знущаються в сім’ї, може прийти до судді і повідомити про це. Тоді суддя знайде спосіб вжити відповідних заходів. А офіційну вимогу про позбавлення батьківських прав вона може пред’являти з 14 років. І таких випадків чимало. До визначеного віку, окрім батьків, за дитину відповідають органи опіки і піклування, бабуся і дідусь. У Сімейному кодексі вони мають статус законних процесуальних представників, мають право звертатися до суду та в різні інституції щодо захисту інтересів дитини. Якщо нам – знайомим, сусідам, вчителям, родичам – відомо, що хтось десь знущається з дітей, то в загальному положенні сказано, що повідомлення про такий випадок є нашим моральним обов’язком. Є поняття недоторканності дітей, закріплене в законі, але ми, звісно, маємо право доторкнутися до своєї дитини, маємо право її обійняти, дати легенького ляпаса (з любов’ю). Проте кожна дитина може сприйняти це по-різному, зокрема, образитися, замкнутися в собі. Тому батькам треба тонко відчувати, як на ній це позначається. Безперечно, тут дуже нечітка межа – зневага до своєї дитини, яка неприпустима. Але наші люди Сімейного кодексу не читають, його не популяризують, немає радіо- і телепрограм про мораль у сімейних стосунках. Нас всіх треба виховувати, особливо старше покоління, яке часто повторює: “Мене били – і я б’ю”. Виходить замкнене коло, і цей стереотип треба ламати. Це дуже тривалий процес, про який потрібно більше говорити. Скажіть дитині: “Я тебе люблю!”, поцілуйте її, пригорніть до себе, і вона менше вередуватиме. А при вихованні вже своєї дитини закарбує у пам’яті, що її саму батько не вдарив жодного разу. В нашій державі найперше потрібно виховувати батьків! І треба сказати “стоп” фізичному насиллю над дітьми!
Лариса Дідковська, доцент кафедри психології Львівського національного університету ім. І. Франка, кандидат психологічних наук:
– Насилля є проявом безсилля. Сила – це здатність провадити діалог, враховувати інтереси інших, можливість керувати власними емоціями. Коли ми порушуємо безпеку іншої людини, завдаємо їй болю, це свідчить лише про те, що ми безпомічні, безпорадні та, окрім насилля, не вміємо використовувати інші засоби. Доросла людина, яка б’є маленьку дитину, не є сильною проти неї, а лише психічно неврівноваженою, незрілою у своєму розвитку. Це травмує дитину, як і будь-яке інше насилля. Психологічні травми дуже індивідуальні, вони завжди мають наслідки залежно від того, скільки у своєму житті дитина зазнала цього насилля. Реакція і сприйняття дитиною насилля залежить від того, хто його чинить. І якщо це найближчі люди, то дитина сприймає покарання дуже болісно. Ще одним аспектом є вік дитини: підлітки можуть в той чи той спосіб себе захистити, а є вік абсолютної залежності, коли дитина ще маленька і батьки для неї – все. Всі їхні дії у той час сприймаються дитиною як належне. Що більше дитина почувається безпомічною, то фатальнішими є для неї наслідки такого ставлення, виховання. Треба пояснювати, чому не можна робити того чи того, наприклад, не пхати пальці в розетку. Якщо дитина ще зовсім маленька і не розуміє, що це небезпечно, то розуміння це прийде з досвідом. Тоді потрібно або дитину контролювати, аби не завдала собі ушкоджень, або ж подбати про безпеку, правильно організувавши простір, у якому вона росте. Порушуючи ці рамки, дитина водночас розвивається. Вона ж не знає, що вогонь пече, а ніж ранить. Це знаємо ми, батьки, тому не можна дитину за таке карати! Якщо діти вже свідомі, мають сім-вісім років, то елементарні правила безпеки життєдіяльності вже повинні були засвоїти. А якщо порушують їх, то й покарання повинно бути адекватним – як у Кримінальному кодексі, наприклад, за крадіжку – штраф, за побиття – арешт. Важливо: – Пояснити, чому того чи того не можна робити. – Сказати, що буде, якщо дитина це зробить, наприклад: візьмеш чайник – обпечешся; візьмеш ножа – поріжешся”. – Які “санкції” будуть запроваджені, якщо цю заборону порушити, наприклад, треба сказати: “Не ображай сестричку, бо як робитимеш це, не дивитимешся мультики”. Перед тим як карати, треба попередити дитину, щоб вона засвоїла покарання як реакцію на свої дії. Головне, щоб вона сприймала ваші слова однозначно, а не так, що ви говорите одне, а робите цілком інше. У будь-якому випадку фізичного покарання треба уникати, бо це може негативно вплинути на дитину в майбутньому. По-перше, вона засвоїть цей спосіб взаємодії з людьми як норму і або чинитиме насильство, або потерпатиме від нього (вибере собі насильника-чоловіка). По-друге, виросте з психічною травмою і комплексами, буде невпевненою у собі і матиме занижену або неадекватну самооцінку.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.0014 / 4.23MB / SQL:{query_count}