Повернення із забуття

До 90-ліття проголошення Гуцульської Республіки

До 90-ліття проголошення Гуцульської Республіки

"Ми незнані, але нас пізнають. Нас мають за мертвих, але ось ми живемо. Нас карають, але ми не вмираємо". Слова ці, мовлені майже дві тисячі літ тому святим Павлом до коринтян, суголосні нашому часові, бо вони - до нас і про нас, в Україні і поза нею сущих.

Історична пам'ять вертає й до мого закарпатського народу, що у самому серці Європи був запертий у льох. І чи не найяскравішою сторінкою боротьби закарпатців за незалежність стала історія Гуцульської Республіки - предтечі Карпатської України. Коріння волелюбного гуцульського духу сягає часів опришківства Олекси Довбуша; гуцули брали участь у походах козаків, допомагали повстанцям... Упродовж віків намагались позбутися ярма, накинутого сусідами, для котрих благословенне Богом Закарпаття завжди було ласим шматочком.

Хрещеною матір'ю Гуцульської Республіки стала ЗУНР, що виникла на уламках Австро-Угорської ім­перії. Спорідненою є доля цих двох республік: і галичани, і гуцули, взявшись за зброю, прагнули возз'єд­нання в соборній Україн­ській державі. Бійці УГА допомогли братам у створенні війська, Січові Стріль­ці поклали голови за свободу карпатського лю­ду. Командував Гуцульською армією сотник УГА Воробець.

Переконавшись, що закарпатські українці більше не бажають жити у Мадярщині, будапештський уряд іменував міністром русинів-українців Ореста Сабова і підготував законопроект про автономію так званої "Руської Крайни". Для обговорення цього документа на 10 грудня 1918 року із Закарпаття в Будапешт скликали делегації. З Ясіні прибуло вісім делегатів на чолі з головою Гуцульської Народної Ради Степаном Клочураком. Представники Гуцульщини й інших районів краю були проти входження до Мадярщини.

Делегація Ясінської ради  підтримала пропозицію
Ю. Бращайка, який заявив, що більшість делегатів не погодиться із  угорським урядовим маніфестом: "Дарма, панове, тут не поможуть жодні маніфести, наш народ домагається приєднання до України, до своїх братів". Делегати-українці Мараморощини  у Сиготі проголосили: "Нам не треба нічого від Мадярщини! Хай живе Україна!" І. Марусяк-Кузьмич закінчив промову словами: "Як для румунів Румунія, для поляків Польща, так для українців Україна! Хай живе наша держава Україна!"

Дискусія на конгресі не дала належних результатів. Наші делегації вирішили там же провести свій з'їзд. Головою обрали Августина Стефана, адвоката з Рахова. А 18 грудня 1918 року інтелігенція Мадярського Сиготу скликала з'їзд делегатів Мароморощини. Це зібрання уповноважило готувати в Хусті Всекарпатський конгрес на 21 січня 1919 року, який би вирішив раз і назавжди долю закарпатців: возз'єднання з Україною. Члени Сигітської Народної Ради і учасники присягнули на синьо-жовтому прапорі перед церквою Різдва Пресвятої Діви Марії...

Гуцульську Народну Ра­ду очолив колишній студент Віденського університету, а відтак офіцер авст­рійської армії Степан Клочурак. До ради увійшли 42 члени: 28 українців, 2 змадяризовані німці і 2 євреї, тобто представники тих національностей, які тоді жили на Рахівщині. Влада складалася з чотирьох сек­цій (міністерств) та підсек­цій: військової, дипломатичної, внутрішньої, господарської, лісової, харчової та інших. В обігу були угорські коруни та укра­їн­ські гривні. Прапор Республіки прийнятий синьо-жовтий.

2 січня 1919 року в Станиславові відбулося урочисте засідання Національної Ради Західної України, на ньому проголосили об'­єднання Західної України з Наддніпрянщиною. С. Клочурак від імені закарпатських гуцулів-українців заявив: "Ми були завжди свідомі того, що ми є частина українського народу. Про це споріднення наш народ ніколи не забував, хоч був віками відрізаний від своїх братів..."

У січні 1919 року Степан Клочурак їде до Підволочиська. Там він зустрівся з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, який "жваво цікавився подіями в Мадярщині, зокрема нашою участю у визвольному русі, і тішився, що наш народ рішуче висловився за приєднання до України. При цій нагоді я запитав Головного Отамана, чи уряд Української Народної Республіки не допоміг би нам, гуцулам, харчами... Ми з України одержали декілька вагонів хлібної муки, яку привезено в білих мішках з написом "Україна". Місцеве населення довго зберігало ті міхи як доказ багатства землі України... Поки Гуцульська Республіка мала пряме сполучення з Україною, її населення було забезпечене харчами".

Усе це не подобалось урядові Мадярщини, і він надіслав до Ясіні 600 вояків-"сейкелів" для наведення порядку. Але Гуцульська Народна Рада діяла по-своєму. За два дні перед Різдвом Христовим на таємній нараді було домовлено, що на Святий вечір її члени підуть "колядувати". Того ж вечора створили повстанські загони з добровольців, а на третю годину ранку 7 січня 1919 року з деякими перестрілками було взято у полон 504 мадярських вояків.

Тим часом основні сили повстанців зосередилися під містом Марамороський Сигот. Найбільші бої відбулися в його передмісті - на залізничній станції Комора. Після поразки під містом сейкелі втекли з нього. Населення Сигота - українці, угорці, євреї - щиро вітало переможців. На багатьох будинках було вивішено синьо-жовті прапори.

Але 21 січня на передові пости за 10-12 кілометрів від Сигота напали румунські регулярні війська. Через короткий час бої йшли уже в місті. Добре озброєна і чисельніша румунська дивізія перемогла. Більшість стрільців з гуцулів і галичан загинули у боях, а ще більше потрапили у полон. Лише 170 осіб врятувалися, прорвавшись поїздом у напрям до Ясіні через села, в яких підняли бунт угорсько-німецькі елементи, дізнавшись по телеграфу про втрачений бій гуцулів під Сиготом.

Румуни окупували Великий Бичків, Луг, Хмелів. В інших селах під протекторатом румунського вій­ська відновлено владу угорської буржуазії. Почався терор. Людей били, катували, розстрілювали.

Але республіка у межах Ясіні й околиць протрималася до червня 1919 року. Забракло озброєння та набоїв, Ясіню окупували румуни, а згодом із волі західних держав край було включено до складу Чехословацької Республіки.

Історія героїчної Республіки - найпереконливіша відповідь нинішнім москвофілам, що пробують куль­тивувати у краї політичне русинство московського розливу і з серйозним виглядом беруться "приєднувати" Закарпаття то до Праги, то до Будапешта, а то й до Москви.  Справжні русини - плоть від плоті, кров від крові українці, і про це твердо заявляє більшість закарпатців.

Про автора:

Олександр Масляник - львівський журналіст і публіцист, автор збірки есеїв "Люди із Вавилону", лауреат обласної премії в галузі журналістики  імені В'ячеслава Чорновола (2008).

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
13.6167 / 4.13MB / SQL:{query_count}