Не закривайтеся в своєму болю!

“Пошта” довідалася, як упоратися з почуттям втрати рідної людини на війні та що робити, аби це не руйнувало решту життя

фото: feme.com.ua
Герої трьох історій від “Пошти” такі ж, як ми, пересічні українці. Ще донедавна вони дбали про добробут своїх родин і будували плани на майбутнє. Проте у їхні плани внесла корективи війна… 
Вечорами на кухні ми часто говоримо про те, що, мовляв, он у тієї сусідки з першого поверху чоловік після повернення із зони бойових дій почав заглядати в чарку, а чоловік троюрідної сестри лікується від посттравматичного синдрому на Кульпарківській… 
Розмови ці зазвичай притишені, обходимося голою констатацією факту, бо ми не знаємо шляхів порятунку… Їх знають ті, що перебувають на фронті духовному, – священики. 
Кажуть, люди уподібнюються до тварин, особливо коли воюють. А італійський священик – автор книжок і спеціалізованих курсів для медиків, волонтерів, священиків, котрі працюють з невиліковно хворими людьми, Арнальдо Панграцці переконаний, що люди, які переживають біль втрати, схожі на рослини: хтось – як плакуча верба, що закрилася від інших та знайшла себе в хронічному плачі і цей плач став формою існування, а хтось – як соняшник, завжди повернений обличчям до небесного світила, джерела світла і сили. 
На переконання отця, таке порівняння часто стає ключовим у праці з тими, хто втратив найрідніших, коли маємо втішити тих, чиїх домівок і сердець торкнулася війна.  

“Що неможливо у людей, то можливо у Бога”

Ольга з містечка Щирець втратила чоловіка Богдана торік на Майдані. А тепер допомагає отцеві Ігореві Бойку провадити при духовній семінарії УГКЦ щомісячні зустрічі родин, які пережили втрату рідних на Майдані чи в зоні АТО.
“Ми з Богданом прожили разом 28 років. Торік він став одним із перших з числа Небесної сотні”, – каже співрозмовниця “Пошти”. І вона, і її чоловік знали, що буде зачистка на Майдані. Перед тим він уже тричі був там, тож добре розумів, що ніхто так просто не відступить. Богдан був дуже скромний, завжди уникав будь-яких почестей, тихо і чесно робив свою роботу. 
“Ми знали, що йому треба піти туди. І він пішов… Більше не повернувся…” – згадує Ольга. І признається, що її біль неможливо пояснити. Але він все ж поволі стихає. На переконання дружини героя Небесної сотні, це сталося завдяки її вірі. 
“Ми з чоловіком якось так жили, що в нас на першому місці завжди був Бог, і нам було добре. Одного разу Бог нас уже врятував. На восьмому році подружнього життя дуже важко захворіла наша донька. Лікарі взагалі відмовилися лікувати її, казали, що вона не житиме. Але ми об’єдналися в молитві. Молилися гаряче, щиро і віддано. І Бог нас почув! Зараз нашій донечці 20 років, вона вчиться на історичному факультеті ЛНУ ім. Івана Франка, здорова і гарна дівчинка. Що неможливо у людей, то можливо у Бога. Це наш досвід, він завжди спрацьовував. Тому вирішила для себе, що з болем втрати коханого чоловіка буду справлятися з Божою поміччю”, – веде далі жінка.
Будьмо відверті: ми, українці, просто відійшли від Бога, давно відійшли від діл милосердя, виконання заповідей, розучилися любити інших
Ольга почала приходити на зустрічі при семінарії, які проводять раз на місяць. Туди приходять дружини, матері, родичі загиблих на Майдані та під час АТО, священики. 
“Я багато думала після того, як не стало мого чоловіка. І дійшла висновку, що нам потрібна саме духовна підтримка. Тільки Бог зарекомендував себе справді чудесним порадником. Мені стало легше після втрати чоловіка лише після розмови зі священиком. Наша держава самоусунулася від багатьох проблем, не секрет – це відбулося ще до війни.

Три точки зцілення сердець українців і українок, які зазнали болю втрати, від Арнальдо Панграцці:
 
1. Психологічна – зрозуміти, що відбувається, які емоції нас переповнюють (страх, бажання помсти чи ще щось). Можна звернутися по допомогу до психологів, а вже опісля сфокусувати свої почуття у правильному напрямку, щоби вони не були руйнівними ні для самої особи, ні для інших. Інакше люди зловживатимуть спиртним, вдаватимуться до інших видів саморуйнування.
2. Духовна – військові капелани та інші священики. Релігія не пояснює нам біль до кінця, але допомагає впоратися з болем. Віра, молитва вчать давати собі з ним раду. 
3. Соціальна – пільги від держави, державні програми, бо це необхідно.
Але будьмо відверті: ми, українці, просто відійшли від Бога, давно відійшли від діл милосердя, виконання заповідей, розучилися любити інших. І чаша Божого терпіння переповнилася! Тож тепер мусимо покладатися на Бога, просити Його, щоби в чудесний спосіб перемінив серця сепаратистів. Спитаймо себе, чи ми коли-небудь молилися за наших чиновників, за бойовиків, яких так ненавидимо і глузуємо з них? У ситуації, що склалася, в цій незрозумілій війні тільки диво нас порятує. Всі ці переговори, домовленості, як бачимо, не діють. Дива творить саме віра. А моя віра така велика, що моя втрата від того менша.
Якби ми всі мали таке глибоке переконання, таку віру, то й наші чиновники були б інакшими і командування віддавало б такі накази, як треба, і знаходилися б гроші на протезування-лікування… Чиновникам так і треба казати: “Послухайте, та ж на вас Бог дивиться! Не треба боятися апелювати до них. Усе зводиться завжди до початку всіх початків – Бога, який є альфою і омегою”, – запевняє пані Ольга.
Вона переконана, що її Богдан – живий, бо в Бозі не вмирають. Каже, що в жодному випадку його не втратила, бо знає, що він зараз перебуває там, де немає “ні болю, ні смутку, ні печалі”, а є життя безконечне, і тому надіється на зустріч з ним. 
“Знаю, що єднаюся з ними обома – Богом і чоловіком – щонеділі, завдяки Святій Євхаристії. І тому спокійна, можу робити свою звичну роботу і дбати про доньку. Може, то дивно звучить, але я відчуваю його поруч  себе, відчуваю його підтримку. Часом, коли важко, звертаюся до нього: “Богдане, допомагай мені!” Те саме кажу й Богові. І вони обоє мене чують!” – розповідає жінка.

“Жити, пам’ятаючи людину, яку любиш”

Сусідка Ольги Мирослава також втратила чоловіка, але вже під час воєнних дій на сході України. Олег працював адвокатом, він родом з Дніпропетровщини. В АТО пішов добровольцем, не чекаючи повістки. Родина, звичайно, здогадувалася, що Олег замислився над виконанням свого громадянського обов’язку.
“Якось у неділю ми з Олегом збиралися до церкви і він нам сказав: “Йду зараз до церкви, а по обіді поїду в АТО”. Так і сталося”, – розповідає Мирослава. 
Олег служив у 95-ій бригаді. Загинув у Лисичанську. Зранку ще телефонував дружині… “З ним був ще один хлопець, молодий такий, 19 років, контрактник. То він ще встиг віддати йому свою відпустку. В нас, у Щирці, всі дивуються, як то він пішов сам. Був хорошим адвокатом, міг зробити добру кар’єру. Навіть не всі родичі розуміють, чому так сталося, чому я його відпустила. А як я мала його втримати?! Батько Олега був офіцером. Він теж загинув на війні, коли йому було три роки”, – веде далі Мирослава. 
Якось у неділю ми з Олегом збиралися до церкви і він нам сказав: “Йду зараз до церкви, а по обіді поїду в АТО”. Так і сталося
Жінка відчуває підтримку родини, друзів сім’ї. “Проте найважче було повідомити цю сумну звістку семирічній донечці Олі… Вона почула її від дідуся з бабусею і вибігла в іншу кімнату… Але Оля в нас дуже мужня, тримається. Дотепер приходить додому і скаржиться, що діти в школі питають, чи не сумує вона за татком. 
“Мене вже ці питання дістали!” – каже донька. Є багато болю, але його треба відпустити… Так легше… І жити, пам’ятаючи людину, яку любиш. Людина має втрату і зациклюється на ній. Моя дитина не ставила собі питання, чому немає тата. Яка це глибока християнська позиція! Якби ми всі, особливо дорослі, навчилися так сприймати все те, що діється навколо… 
Якби ми так вірили, то й наша Україна була б інакша… А тут дитина в сім років знає, що є Бог, який дає і забирає життя, і в Бозі людина ніколи не помирає. Донька надіється на зустріч з татком у Вічності. Якби ми з дитинства були навчені сприймати світ через Христа, то, може, й тої війни не було б… 
Звичайно, Олі бракує татка, вона за ним плаче, щоправда, потай, аби не травмувати мене і бабусю. Не досить прищеплювати дітям віру – вірою треба жити! Так, у нас багато болю, але тільки Бог може його забрати, стишити”, – вважає Мирослава.

“Навіть мені, “Веселому”, важко…”

Коли почався Майдан, Віталій одразу ж поїхав до столиці. А коли торішнього березня отримав повістку, пішов не вагаючись. Служив у 3-ому батальйоні 70 полку. Став командиром окремої роти. Він – один із легендарних оборонців Донецького аеропорту. Свій позивний – “Веселий” – отримав не просто так: завжди, у будь-яких ситуаціях зберігає оптимізм і має бажання йти вперед. Його поранило… Але найбільше “кіборгові” болить те, що державі байдуже до своїх захисників...
“Ми вирушили обороняти славнозвісний Донецький аеропорт. Нас взяли у кільце, оточили не просто так. Не дали жодних карт, ніякого плану приміщення. Як тут воювати? Майже вся моя рота лежить у госпіталях. Шкода всіх хлопців, але тим, хто в полоні, найважче. Сепаратисти навіть не про всіх говорять, проте наших бранців багато в лікарнях Донеччини. Десь хтось когось впізнав по інтернету, хтось із волонтерів когось побачив… Тут треба, щоб хтось втрутився ззовні. А політики зволікають зі звільненням полонених. Я вже втратив одного бійця своєї роти… Боляче втрачати людей…” – ледве стримуючи сльози, розповідає кіборг.
Коли повертаєшся поранений із зони АТО, мусиш довести, що одержав травми саме на війні, а не у вуличній бійці. Після лікарні хлопці почуваються нікому не потрібними
З його слів, хлопці готові захищати країну і віддавати життя, але те, що вони соціально незахищені, це погано. “Родина після загибелі сина, чоловіка не може добитися обіцяних пільг, немає державної програми з протезування. Коли повертаєшся поранений із зони АТО, мусиш довести, що одержав травми саме на війні, а не у вуличній бійці. Після лікарні хлопці почуваються нікому не потрібними. Всі про них забувають одразу ж після виписки. “Веселий” я не просто так. Я справді стійкий і життєрадісний. Проте навіть не знаю, що робити… 
Хлопцям тяжко, всюди нагадування про ці події… Не знаю, що казати родичам і що робити далі. Хлопці в такому стані, що не хочуть, аби їх хтось відвідував у шпиталі. Приходять родичі, друзі. Говорити – це одне, а відчувати, що про тебе піклується держава, – зовсім інше”, –  каже “Веселий”. 
Звичайно, волонтери доб­ре роблять свою справу, як і священики. Хтось починає заглядати в чарку, хтось не спить ночами… Але хлопці зазвичай справляються з негативними спогадами та емоціями самі, мовчки. І щойно виписавшись з лікарень, хочуть повернутися на поле бою. 

“Стати навшпиньки і так говорити”

Отець Арнальдо Панграцці вже 10 ро­ків приїжджає до України. Признається, що наша країна йому дорога. 
Отець Арнальдо Панграцці (фото: ucu.edu.ua)
На зустріч із ним до Українського католицького університету прийшло чимало родин, особливо дружин загиблих. В Україні професор Міжнародного богословського інституту душпастирства в галузі охорони здоров’я “Камілліанум” у Римі, який ініціював cтворення багатьох груп взаємодопомоги у Північній та Південній Америці, Європі, Азії та Африці, більш відомий завдяки своїм бестселерам “Мозаїка милосердя” (2008 р.), “Будь соняшником біля плакучих верб” (2010 р.). 
“Коли працюєш з тими, що пережили втрату, треба дуже обережно говорити, треба ставати навшпиньки і так говорити. Зранені не можуть впливати на зміни в суспільстві. Але біль, який вони пережили, цінний, робить їх авторитетами. Ці родини можуть допомогти докласти зусиль до того, щоби більше ніхто не втрачав нікого в цьому страшному кровопролитті. І їх послухають”, – переконаний отець Арнальдо.
Його духовні настанови виявилися такими ефективними, що в одній лише Аргентині у 60-их роках минулого століття виникло 42 осередки груп взаємодопомоги військовим та їхнім сім’ям після першої ж проповіді на конференції! Саме такий духовний “рецепт” зцілення від болю допоміг і воякам, і тим, що просто замислилися над побутовим суїцидом, який саме набував поширення. 
“Проблема – не сам біль, а його стерильність. Працюю з людьми, які й 30 років після втрати почуваються гірше, ніж у день похорону. Вони просто закрилися в своєму болю, законсервували його. І це найгірше. Не допускайте цього”, – радить професор і як приклад наводить практику однієї італійки, яку духовно супроводжує. Ця жінка втратила дитину в автокатастрофі, спровокованій наркоманом. Вона настільки змогла піднятися над своїм болем, що решту життя присвятила таким, як сама, батькам: по всій Італії заснувала популярну мережу груп підтримки батьків, які пережили втрату дитини.
Проблема – не сам біль, а його стерильність. Працюю з людьми, які й 30 років після втрати почуваються гірше, ніж у день похорону. Вони просто закрилися в своєму болю, законсервували його. І це найгірше
“Звичайно, є певні ризики й небезпеки, які супроводжуватимуть тих, що хочуть допомагати таким, як вони. Тож треба шукати свій спосіб. Скажімо, одна з форм дієвої допомоги – це групи допомоги, що збираються при церкві. Але сьогодні викликом для Церкви є допомога тим, хто залишався поза вірою. Вони також потребують допомоги!” – наголошує духовний наставник. 
“Все наше життя – це велике таїнство. Рани бувають різні – особисті, національні. Але біль через них може допомогти зрозуміти себе та інших. Так, біль після втрати специфічний, потребує трохи більше часу для того, аби перерости в щось інше. Просто треба змогти переключитися з болю на можливості, які він дає”, – резюмує отець Арнальдо Панграцці.    
Повертаючись з війни, хлопці не сплять ночами, все ще “стріляють” у незримого ворога, зберігаючи в своїй свідомості його образ, тамують біль спиртним і вперто мовчать, коли їх про щось питаєш. Від нас, нашої здатності їх почути та готовності допомогти залежить їхнє зцілення. 
Маємо набратися терпцю, щоби бути поруч з тими “плакучими вербами”. Бо, як стверджує італійський духівник, в тіні кожної плакучої верби завжди ховається соняшник, бо біль вимагає присутності соняшників як символів світла.

З книги Арнальдо Панграцці “Будь соняшником біля плакучих верб”:

“Плакучі верби завжди плачуть – це їхня доля. До кожного з нас рано чи пізно біль постукає у двері нашої оселі: для когось він має присмак фізичного чи психологічного страждання, для когось несе гіркоту душевних ран, ще іншим виявляється у закостенілості духу і розчарування в ідеалах.

Життя кличе кожну плакучу вербу запустити глибше своє коріння і там, у глибині, збудити свого “внутрішнього лікаря”. В тіні кожної плакучої верби чуває соняшник, так само і в житті – за кожною проблемою захована винагорода. Не буває такого, щоб на лиці, вкритому сльозами, не залишилось місця для щирої усмішки; не буває трагедій, які б не залишали за собою надії; не буває ночі, після якої б не настав новий день. Незважаючи на нарікання плакучої верби, соняшник продовжує рости. Тільки в серці того, хто перебуває в постійній єдності з соняшником, може лунати пісня надії.
Світу більше потрібні соняшники, ніж плакучі верби. Тому плакучі верби – це не тільки хворі, а й ті, котрі дивляться на реальність песимістичними очима, ті, котрі критикують все те, що не оправдало їхніх очікувань, ті, котрі відчуваються жертвами несправедливого життя або цілком незадоволені ним.
Смуток, біль та інші негативні явища вимагають “присутності соняшників”, які є символом світла, надії та воскресіння.
Соняшники – це ті, хто схиляються над болем, не знецінюють, не баналізують, а навпаки, помазують його зціляючою оливою та оживляють надією серце того, що страждає. Соняшники – це ті, хто зрівноважують грози з райдугою розуміння і промінням люб’язності та доброти.

Соняшник хоче розповісти про своє життя, він бажає жити сам, він живе в злагоді і не ­­ суцвіття він впускає бджіл, метеликів, інших комашок, які потребують його пасоки, його інших благ.
Соняшник не споглядає на світ з висоти, він не бажає керувати світом. Соняшник хоче опромінити світ і дарувати йому свою усмішку. Соняшник горнеться до сонця та отримує від нього енергію і життя, але він також вміє вклонитися ночі і шанувати інший вимір життя. У сфері охорони здоров’я усі, хто шанує життя, так як соняшник є символами надії. Соняшник знає, що усі дари, які він має, усі його усмішки, його світло, олія – усе це не його заслуга. Тому він постійно дивиться на сонце, котре дає все необхідне для життя. У серці кожного соняшника лунає пісня подяки Подателю усіх благ”.
Отець Ігор Бойко, засновник і директор Школи біоетики УКУ, ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа (УГКЦ)
На мою думку, на Майдані сталося своєрідне преображення українського народу – ми почали змінюватися. Там можна було так просто отримати теплий одяг, чай, їжу, медичну допомогу…

Трагічні події на Майдані я порівнюю з євангельськими подіями. Коли Христа вели на розп’яття, римський сотник спостерігав за Його смертю. І коли Він сказав: “Прости їм, бо не знають, що роблять”, сотник вигукнув: “Це справді Син Божий!”

Що я маю на увазі? Мільйони людей дивилися на те, що робили з людьми на Майдані, і, сподіваюся, казали те ж саме. Вважаю, що це новітні мученики української історії, які віддали своє життя за правду.

Після Майдану я був у Італії. Отець Арнальдо першим сказав мені, що треба починати говорити з людьми, допомагати їм упоратися з болем втрати близьких. Я повернувся до України і ще довго боявся набрати людей, щось їм казати. Дуже важко було зробити перший дзвінок, запевнити, що співчуваєш і запрошуєш на зустріч до семінарії. Але після першого ж дзвінка мені полегшало, я зрозумів, що люди цього потребують. Бо та особа, якій я зателефонував першій, сказала: “Дякую, отче, що ви про нас пам’ятаєте”. І мені стало дуже легко.

Я й далі дзвонив, люди відгукувалися і приходили на наші зустрічі, їм легшало. Спочатку маємо літургію, потім спільну трапезу і дві години праці з самими родинами. Всі приходили зі своїм болем, не знаючи один одного, допомагали одні одним. Так само, як на Майдані. Пізніше до нас долучилися психологи, кризова служба Майдану. Я ставив родичам і героям АТО лише одне запитання: “Чому Бог покликав вас бути першими?” Я не знаю. Вони теж не знають.

Можливо, їхні свідчення, їхня загоєна рана повинні стати для них певною місією в житті, щоби допомагати іншим. Досвід родичів загиблих дуже різний: хтось пише книжку спогадів про свого чоловіка, у когось наречена видає вірші загиблого героя, а один батько навіть будує каплицю на честь загиблого сина.

Ми хочемо зробити все для того, аби ніхто не закрився в своєму болю, щоби знайшов свій спосіб, як зберегти і увіковічити пам’ять про загиблих близьких.

Більшість героїв Небесної сотні казали, що готові йти на смерть. Це і є найбільша жертва, яка лише може бути, – віддати життя за правду, за інших.

Їх живі родичі можуть чинити те саме – робити щось для інших. І це найкраща пам’ять для героїв.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
31.4451 / 4.29MB / SQL:{query_count}