“Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали…”

“Пошта” з’ясувала, які обереги найчастіше беруть зі собою у зону АТО українські вояки та чи справді вони рятують від поранень і смерті

Як можна вберегтися від куль і снарядів на війні, повернутися з неї цілим і неушкодженим? Жінки, виряджаючи своїх чоловіків і синів у зону АТО, часом просто дивують. 
Днями почула в церкві, як одна пані переконувала священика… вділити їй шматок фелона, бо, мовляв, син іде воювати і йому потрібен оберіг. Отець усіляко намагався переконати її, що цього робити не варто, обіцяв молитися за сина, але жінка наполягала… 
Війни завжди супроводжували людство. Жінки відпроваджували на них чоловіків, синів, кожна по-своєму намагалася захистити найрідніших. Одні ставили свічки у церкві, інші бігали до шаманів і ворожок. 
Цього літа спостерігається справжній бум на обереги. У сувенірних крамницях Львова, де донедавна рядочками стояли кухлі та філіжанки, тепер можна придбати предмети, що “гарантують” щасливе повернення з війни.

Зґарда

24-річний Володимир родом із Прикарпаття. Збирався на війну як належить: купив бронежилет, кілька пар дорогих берців, не забув прихопити й термобі­лизну, яку раніше брав у гори. Але цього виявилося замало – потрібен був ще й “оберіг”. Про це подбала мама, звернувшись до івано-франківського ливарника Всеволода Балажука, який виготовляє зґарди (дохристиянські гуцульські амулети, що нібито захищають від смерті на війні – “Пошта”). 
Цього року на початку літа гуцули організували благодійну акцію, яка мала на меті допомогти українським військовим, які беруть участь в АТО. За 300–500 гривень можна було купити металевий “захист”. А на той час хлопцям бракувало правдивих засобів захисту – бронежилетів, шоломів, берців, а також рацій та іншого військового спорядження! Проте люди чомусь вирішили, що саме зґарди можуть принести перемогу нашому, по суті, голому і босому війську…
Володя каже, що бійці з прикарпатського батальйону зашивали ті обереги в бронежилети, керуючись давнім гуцульським повір’ям: метал захистить від металу. Зовні зґарда нагадує хрестик, на зворотному боці якого може бути застібка – як у брошці. Раніше такий “оберіг” був універсальним: його носили як жінки, так і чоловіки. Навіть тепер на Гуцульщині зґарду вплітають у намисто.
“Зґарди – це дохристиянські обереги гуцулів – моїх предків, – пояснює хлопець. – Я дуже хотів повернутися додому живим, бо на мене чекала наречена. Крім того, ми почали будівництво власної хати. Не знаю, чи врятувала мене саме зґарда, але без втручання вищих сил напевно не обійшлося”.

Валькірія 

Цей оберіг популярний серед тих, хто багато часу проводить у соцмережах. Валькірія стала хітом продажу в інтернет-магазинах. Сайт оголошень ua.all.biz рясніє повідомленнями про амулети. 
Валькірія є давнім сло­в’янським езотеричним символом, що нагадує лабіринт і буцімто також захищає від смерті. Подейкують, що носити її треба коло серця. Торговці пропонують цей “бренд”, дещо його осучаснивши: валькірію можна побачити на медаликах, наддверних підковах, навіть на хрестиках!
Беруть її зі собою й ті, хто збирається у зону АТО, аби захиститися від куль. Треба сказати, що цей талісман оберігає не окрему людину, а весь рід”, – пояснює продавчиня львівської сувенірної крамниці Софія. Такий оберіг можна придбати у нашому місті за 50 – 300 гривень  залежно від матеріалу, з якого він зроблений. 

Лялька-мотанка

Літні фестивалі у нашій країні рідко коли обходяться без майстер-класів з виготовлення ляльки-мотанки. Як свідчить практика, ці заняття цікаві і дітям, і дорослим. Майстри, що займаються виготовленням таких ляльок, зреагували на потреби ринку і почали робити спеціальні мотанки-обереги для військових. 
Дала такий амулет 28-річному Юрію бабця. Хлопець не сприйняв цього серйозно: “Як я буду ту ляльку зі собою носити?!” Але не хотів образити літню жінку і таки взяв “оберіг”. Каже, хлопці сміялися з того, що він “зрадив” плюшевого ведмедика… Сміх сміхом, проте бабця переконувала, що зробила ту ляльку сама і що вона справді захистить онука від кулі.
“Схожу ляльку бабуся подарувала нам із дружиною на весілля. Може, й недарма, бо живемо добре, не сваримося”, – розмірковує чоловік. 

Сорочка, рушник або хустина

А ось Антін, йдучи добровольцем у зону АТО, взяв зі собою як оберіг вишиту матір’ю сорочку. Так робили упівці і козаки. Каже, що ця сорочка допомагає йому сильніше відчувати мамину любов. 
Колись давно, коли війна для чоловіків була звичним ділом, жінки не відпускали їх з дому без спеціально вишитих для захисту рушника чи хустини. Знаємо про те з книжок. Для сучасних жінок вишивання – радше хобі. Сакральний зміст цього процесу втрачений. Саме тому столичний Музей Івана Гончара організував курси з теорії і практики народної вишивки, які веде відомий дослідник цієї справи Юрій Мельничук.
На них можна дізнатися про походження давніх орнаментів, навчитися правильно їх обирати та використовувати, на переконання Юрія Мельничука, для того, аби думки (у нашому випадку – бажання повернутись із війни неушкодженим) “записувались” на полотні. Оберегова вишивка – це зашита в полотно позитивна енергетика, яка даватиме захист тому, кому призначена. Майстриня повинна перебувати в стані надзвичайної концентрації думок – простіше кажучи, в молитві за чоловіка, якому вишиває оберіг. 

Натільний хрестик 

Пані Василина, що живе у Верховинському районі Івано-Франківської області, виряджала свого сина Андрія на війну скромніше: бронежилет є, і то добре, а решту речей зібрали всією родиною. У неділю воїна благословив місцевий священик, окропивши свяченою водою. Андрій зі собою не брав ніяких “оберегів” – тільки натільний хрестик. 
Поважні гуцулки щиро дивувалися після служби Божої: як то так, що Васюта відпустила свого сина воювати “голим”. Жінка їх не слухала. Натомість у місцевій церковці на відправах священик молився за здоров’я її сина. Василина попросила про це й дев’ятьох поважних вдів, організувала для них обід. 
“Доки Андрія не буде, так собі постановила, що поститиму в понеділок, середу і п’ятницю за щасливе повернення сина з війни. Хай Матір Божа ним опікується, поки я не можу”, – ледь стримуючи сльози, каже жінка.

Війна і містика

Люди завжди воюють – із сусідами за межу, із родичами за спадок... І завжди хочуть перемогти. Війни в історії людства завжди стимулювали духовні пошуки. Чи не найбільше сект з’являлося тоді, коли відчувалася неспроможність вплинути на хід подій, щось змінити. 
Але такий стан речей мав би приводити до Бога, який усе створив і всім опікується. Правду казав Федір Достоєвський, коли стверджував, що боремося насправді не ми, а диявол з Богом, а полем битви при цьому є людські серця. 
Зрештою, ми не знаємо, чим закінчиться теперішній конфлікт на сході України. Тож жоден “оберіг” у автомобілі, в кишені військової форми не здатен вплинути на те, кому судилося повернутися з війни цілим і неушкодженим, а кому загинути на полі бою… Але якщо з нами Бог, то все інше немає значення!
Отець Роман Тереховський, сотрудник львівського храму Пресвятої Євхаристії
Тут нічого не допоможе. Треба шукати фелон єпископа, а ще краще Папи (cміється)!

Часом у наших людей, навіть у церковному середовищі, оживає давня свідомість: фетишизм і тотемізм, задобрення духів предків певними обрядами. Але ми забуваємо, що хрест (будь-який видимий знак невидимої благодаті) допоможе лише тоді, коли хтось його задіє своєю живою вірою, молитвою у той момент, коли воїна застала небезпека. Вірою можемо і танк спинити! Але тут виникає ризик забути Того, хто стоїть за цим! Не кавалок свічки чи фелона в силі все зробити. Християнство – це конкретна історична дійсність, а не низка ритуалів і практик!

Див у Євангелії вистачає. Християнами ці дива сприймаються як природне явище – з ними Бог. Ми недостатньо замислюємося, так любимо усі ці ритуали, таємні знаки, приналежність до вибраної касти знавців таємного чи інших “спецефектів”. Бог не любить “спецефектів”. За ними стоїть хтось інший, який не може без брехні. Людині і на війні, і вдома достатньо освяченого натільного хрестика.
Отець Михайло Димид, викладач Українського католицького університету, доктор канонічного права і богослов’я
Те, що син покликаний до армії, це не зло, а добро. Те, що син може померти на війні чи бути скаліченим, факт. Але кожен із нас може бути скаліченим, померти у різних інших обставинах життя.

Тільки Господь Бог визначає людині день і годину, коли вона повинна скінчити свою земну мандрівку і відійти до Нього! Тож мудрі люди мають бути готові до такого закону людського буття, щоб могти зустрітися зі своїм Сотворителем віч-на-віч. А коли син свідомо йде на війну, то жертвує собою і тим творить добро!

Не треба боятися відважно творити добро в тих ситуаціях, у які Бог нас ставить. І якщо в таких обставинах людина повинна померти – така смерть шляхетна, а якщо в тих труднощах людина матиме надію на Бога – то матиме святу смерть.

Що означає “матиме святу смерть”? То найцінніше, що ми можемо здобути в житті. То причина нашого існування на цій землі. Ми для того народжуємося, щоб через святу смерть знову ввійти у бездоганне вічне життя, бо живемо так довго, скільки нам дано. Дитина живе в лоні матері дев’ять місяців, і більше їй там не треба бути. Вона переходить у інше життя. Так само й ми: скільки Бог дав, стільки треба жити, але гідно закінчити ту земну мандрівку. І це найважливіший момент нашого життя – витримати до кінця у вірі в Бога.

Надія, матеріальне захисне оснащення, підтримка цілої родини і сусідів тощо є дуже важливими для сина, який на війні. Але найкраще віддати його під покров Ісуса Христа, цілою родиною прийти висповідатися, запричащатися, щоби було благословення для сина. Так чинять лише мудрі люди, які розуміють, хто керує світом, хто керує життям, хто “кулі носить”. Так що нехай буде Божа воля, а Божа воля завжди добра для нас.
03.01.2018 19:18
http://vk.com/id92574784

яким чином почта з"ясувала?КОПАЭТЕСЬ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!


Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6974 / 4.29MB / SQL:{query_count}