Підручники з історії України: чи варто переписувати?

“Пошта” запитала львівських учених-істориків, якими повинні бути навчальні посібники з цього шкільного предмета, на що варто звернути увагу в процесі його вивчення та якою є роль учителя

фото: Андрій Польовий
Приводом для  цієї розмови стало повідомлення Міністерства освіти і науки України, яке запрошує громадськість до обговорення нової редакції навчальних програм з історії України та всесвітньої історії для 5 – 9 класів загальноосвітніх навчальних закладів.
У освітньому відомстві зазначають: пропозиції щодо внесення змін до програм з історії були подані за наслідками проведеної експертизи навчальних програм з історії України та всесвітньої історії. З новою редакцією навчальних програм з історії України та всесвітньої історії для 5 – 9 класів можна ознайомитися на сайті профільного відомства. 
До експертизи, стверджують у МОНі, були долучені вчителі, методисти і науковці. В Міносвіти наголошують, що до узагальненого варіанта нової редакції навчальних програм ввійшли пропозиції, підтримані більшістю експертів під час громадського обговорення. Крім того, міністерство повідомляє про завершення громадського обговорення змін до нині чинних програм з історії України для 10 – 11 класів. 

Альтернативні підручники 

Пам’ятаю, як у 2012 році справжній бум викликав навчальний посібник “Вступ до історії України” вчителя Львівської школи №28 Андрія Закалюка. Історія УПА, бій під Крутами, Голодомор – саме ці дражливі для українського суспільства теми він вважав недостатньо висвітленими у офіційному підручнику з грифом профільного міністерства за час керування ним Дмитра Табачника. 
Тож аби діти дізналися про ці події більше, написав власний посібник, у якому є фотографії Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича. А що стосується кількості жертв Голодомору 1932 – 1933 років, то автор вказує цифри від трьох до 10 мільйонів. 
Так уже сталося, що чи не з кожною зміною влади наші школярі отримували альтернативні підручники. Яким насправді повинен бути той альтернативний підручник і чому саме тепер потрібна “альтернативна” історія України, “Пошта” запитала в Мар’яна Мудрого, доцента кафедри новітньої історії України ЛНУ ім. І. Франка, члена робочої групи, яка займалася моніторингом шкільних підручників з історії України з 2007 року. 
“Вимоги до сучасного підручника добре відомі. Окрім відповідності навчальній програмі та віковій групі учнів, доброї мови та візуальної привабливості, він повинен бути спрямованим на розвиток школярів, тобто не так давати остаточні відповіді, як відкривати можливості для розвитку особистих суджень, підтримувати самостійну роботу учнів, бути правдивим. А ще він повинен містити різні точки зору, захищаючи школярів від стереотипів, підтримувати баланс між локальною, національною та світовою історією. 
Проблема українських підручників у тому, що їх 24 роки пишуть політики, а не науковці 
Підручник не може бути партійним. Але тут постає проблема, як цього досягти в сучасних політичному, економічному та професійному контекстах. Думаю, це можливо тільки у тому випадку, коли справою займатимуться фахівці, а не політики. Хоча я б не робив із підручника культу. Назагал його вплив на формування історичної свідомості молодих людей дуже обмежений. Головним джерелом навчання і виховання учнів у школі є все-таки вчитель. І дискусії щодо підручника не можуть підмінювати (а це, на жаль, відбувається!) питання якості вчителів історії, їхні фаховий рівень, світогляд, межі відповідальності”, – переконаний він.
Альтернативними підручниками називають всі ті, що були написані після 90 років минулого століття. Нині існують два-три, а то й п’ять-шість добре розкручених варіантів підручників для одного навчального курсу. А якщо врахувати ті, які використовують тільки окремі області, то деяких, як стверджують фахівці, набереться більш ніж десяток! 
Відколи наша держава здобула незалежність, українські історики постали перед потребою реалізувати все те, над чим так важко працювали. Але зайшли надто далеко. Невдовзі кожна політична партія “коригуватиме” історію на свій лад. 

“Прокрустове ложе” чиновницьких вимог

Звісно, кожен шкільний підручник повинен мати гриф Міністерства освіти. Якщо він не відповідає чиновницьким вимогам, то стане посібником, необов’язковим для використання, хоча спроможним суттєво розширити кругозір і вчителя, і учня. Але не секрет, що рекомендація МОНу не є показником істинної вартості підручника. 
Олександр Бандуровський, доцент кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки Львівського нацуніверситету ім. І. Франка, працює над підручником з історії для учнів 6 класу з 1994 року (з 2003-ого спільно з Віталієм Власовим). І ось що він каже: “Ми навіть виграли конкурс, проте в результаті махінацій у МОНі нас закинули на четверте місце… Торік відпрацювали нове видання під нову програму. Підручник уже друкують, а МОН без жодного обговорення знову змінює програму з історії, – обурюється він. – На мою думку, це абсолютно неприйнятна практика: підручники не можуть бути ні “свободівськими”, ні “ударівськими”!” 
На його думку, всі проблеми з підручниками через непрозору позицію Міносвіти, яке почало працювати тільки з експертами Києво-Могилянської академії та Київського університету. “Я готовий до співпраці, але в міністерстві не слухають нікого. В науці так не можна! Колись писали, хто конкретно обговорював зміни, а тепер тільки коротке повідомлення прес-служби…” 
Більш ніж 20 років монополістом у виданні шкільних підручників було одне видавництво
Чиновники з міністерства не чують львівських науковців. “Я вже півроку борюсь із бажанням перевести всі дати до Різдва Христового. Варто знову повернутись до конкурсу. Потрібно задіяти вчителів, авторів підручників, науковців. А то вони визначають одного експерта і штампують зміни. А плачуть потім всі – і учні, і батьки. Програма повинна мати автора, ліпше колективного. Завдання МОНу – організувати процес, а не очолювати його. Так є у всьому світі. Головним “суддею” підручника повинен бути вчитель, а не міністерство”, –  переконаний Олександр Бандуровський. 
А тим часом написання підручників розділило науковців на романтиків і заробітчан. Перших мало, але в них добрі підручники. Другі мають зв’язки в МОНі. “Якщо міністерство не буде вбивати циркулярами романтиків, будемо працювати. Зрозуміло, чиновники від міністерства так просто не віддадуть своїх повноважень: є департаменти, є заступники, є механізм, який може розчавити будь-яку особистість. Триває боротьба. Вакарчук не зміг цього подолати, подивимося, чи зможе Квіт. Ми готові допомагати, але бачимо повторення минулого”, – підсумовує історик.  
Андрій Закалюк, автор альтернативного посібника з історії України
Після того, що зробив Табачник, переписувати історію треба негайно! За цими підручниками неможливо вчити дітей! Напевно, варто дочекатися закінчення деяких подій в Україні, але це треба зробити.

Проблема українських підручників у тому, що їх 24 роки пишуть політики, а не науковці. Вся Україна повинна сказати, що думає про певні події, а не лише якась її частина. Бо серед істориків усієї країни єдність панує вже давно. Проблема ще й у тому, що більш ніж 20 років монополістом у виданні шкільних підручників було одне видавництво.

Знаєте, я б сів з учителем із Донецька, і ми б разом написали непоганий підручник з історії для середньої школи.
Ярослав Грицак, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету
Переписувати історію – це наш єдиний обов’язок перед нею, як сказав Оскар Уайльд. Маю дві відповіді на запитання, чому треба переписувати історію.

Перша – стратегічна: історія завжди дивиться в минуле, а пишуть її нові покоління. Після Революції Гідності ми ставимо перед собою нові питання. І якраз нове покоління може на них відповісти, воно саме виросло. Друга відповідь – тактична: Україна оголосила про інтеграцію до ЄС. Вимогою Європи є нові якісні підручники, які відповідали б європейським стандартам. І то не лише якісний друк, папір.

Здається, нинішні підручники на газетному папері створені для того, аби відлякувати від української історії. У європейських підручниках немає менторського тону, як у наших. Там подані різні точки зору, є те, що називається мультимедійністю, карти, схеми, зображення (до 50 відсотків).

Підхід такий, щоб діти працювали з усім цим матеріалом, а не сиділи і слухали лекції. Вивчення історії має бути дискусією, а не заучуванням окремих фактів і дат. Там виховують не підданих, а громадян.

Одним із таких підручників вважаю підручник від українського об’єднання вчителів “Нова доба”. Його розкуповують миттєво і вчителі, і діти! Хоча він не дотримав вимог МОНу. Цікавим є підручник Ігоря Щупака з повоєнної історії світу. Я взагалі за написання нових підручників, а не переписування старих.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7183 / 4.18MB / SQL:{query_count}