Нам його так бракує…

У Винниках до початку травня можна оглянути дві виставки під спільною назвою “Врятовані скарби. Пам’яті Бориса Возницького присвячується”

фото: Андрій Польовий
Хранителю українських скарбів Герою України Борису Григоровичу Возницькому 16 квітня виповнилося б 88 років. Це була людина-легенда, яка вплинула не лише на українське музейництво, а й на все українське мистецтво!
“Відхід Бориса Возницького болем відгукнувся у наших серцях і примусив глянути на його особистість, подвижницьку працю в галузі збереження національної пам’яті як на “Володаря єдиного персня”, який став символом універсального таланту видатного мистецтвознавця, музейника, культуролога”, – каже Роман Лубківський, письменник, співавтор книги “Володар кам’яного персня”.

фото: Андрій Польовий
Цього тижня у винниківському історико-краєзнавчому музеї відкрили дві виставки  під спільною назвою “Врятовані скарби. Пам’яті Б.Г. Возницького присвячується”. Одна з них зібрала ікони, відреставровані студентами коледжу ім. І. Труша. Друга – світлини з життя Бориса Григоровича з фондів Львівської галереї мистецтв та історико-краєзнавчого музею Винників.
Директор тамтешнього історико-краєзнавчого музею Ігор Тимець каже, що виставки врятованих ікон – це своєрідна данина пам’яті знаменитого музейника. “Саме в нас, у Винниках, розпочався творчий шлях Бориса Григоровича. Коли він бачив загрозу окремим пам’яткам, казав: “Треба щось робити!” – розповідає Ігор Тимець.
Ікони ці переважно з допоміжних фондів та приватної збірки отця Ростислава Гладяка із Суховолі. Їх історії – майже детективні. Так, напівзігнилу ікону святого Миколая до винниківського музею приніс місцевий житель. До того довго думав, чи можна брати щось із цвинтаря… Реставратори встановили, що це копія чудотворної ікони Крехівського святого Миколая.  
 
фото з фондів Винниківського музею
“Христос Пантократор” також “примандрував” від отця Ростислава. Спочатку на Євангелії в руках Христа був напис “Прийдіть до мене всі” (Євангеліє від Матвія), а після реставрації проявився інший – “Я – пастир добрий, який кладе життя за овець своїх” (Євангеліє від Івана). “Цікаво, що в той самий день, коли проявився напис, не стало самого власника ікони…” – пояснює завідувач відділу реставрації темперного малярства  коледжу ім. І. Труша Борис Іванів. З його слів, це арабська школа іконопису. А ось ікона святого Онуфрія раніше виглядала як “дві ганчірки”, на яких навіть не було видно зображення. 
Гордість виставки – ікона з Національного музею. “Вона поступила до нас як “Введення у храм Богородиці”, але сталося так, що проявився святий Онуфрій. Ми провели проби з розшаровування і отримали рисунок “Введення в храм”, Онуфрія і ще одне малярство “Введення в храм”. Усе це віддамо назад у музей. То був допоміжний фонд, а стане основним. Тобто ми взяли одну ікону, а віддамо три”, – веде далі  Борис Іванів. 
На виставці “Життя Б.Г. Возницького у світлинах” експонують  унікальні фото з життя Героя України, а саме з відкриття замків та музеїв. До речі, Борис Григорович у 1955 – 1956 роках жив у Винниках і був  натхненником створення тамтешнього історико-краєзнавчого музею, для якого добирав перші експонати.

 Коментарі                                     

фото: Андрій Польовий
Лариса Возницька-Разінкова, директор Львівської галереї мистецтв, донька Бориса Григоровича:
– Тато брав мене на вихідні до театру, я тепер знаю репертуар усіх львівських театрів уже “з перших нот”. Ми з татом багато мандрували горами, а потім мама вичісувала насіння з мого волосся і сварила нас обох… 
Пам’ятаю, як їздила з татом у якісь ліси, ми всі спали на землі… Тато писав якісь нотатки. Серед паперів знайшла таке: “Я працював у трьох школах Винників. Уроків малювання і креслення було мало. Ще маленька Лариса заставила мене щось шукати… З дітьми відчув себе юнаком, хоча було мені уже під тридцять. Досліджували винниківські ліси, Чортові скелі, ходили у давньоруський Звенигород, у Карпати, до Тустані. Краєзнавство дало поштовх до створення мною першого музею на веранді Будинку піонерів. Експонувалися речі зі Звенигорода, Городища, а один учень приніс хрестик на шнурку з коралами – це був енколпіон, велика рідкість, коли взяти до уваги, що його проносили цілі покоління”.   

Борис Іванів, завідувач відділу реставрації темперного малярства коледжу ім. І. Труша:
– Перша виставка реставрованих творів мала відбутися. Я прийшов до Бориса Григоровича в Палац мистецтв просити приміщення під виставку. У Возницького – купа всіляких справ, які треба залагодити. Дурдинець має приїхати, але він сам повернувся і так уважно до мене каже: “Підійдете в Музей книги, принесете записку – і все буде”. Це було дуже в його стилі... То була виставка на честь 125-річчя коледжу.

Богдан Чайковський, директор Львівського історичного музею:
– Борис Возницький проїхав десятки тисяч кілометрів у пошуках українських скарбів по всьому світу: від Японії до США. У одній лише Польщі, може, є одне-два воєводства, в яких не було Возницького. Поляки побачили його підхід і покликали до себе, а за ними – й литовці. Сьогодні там виходять каталоги, у яких на перших сторінках Борис Григорович, а вже потім – тамтешні міністри й мистецтвознавці. 

Любомир Медвідь, заслужений діяч мистецтв України, народний художник України, академік Академії мистецтв України:
– У Бориса Григоровича не було вихідних, відпусток. Останній раз він мав відпустку в 1972 році. Поїхав у Карпати, а через дні два-три повернувся і сказав нам, що уже відпочив і має багато роботи. 

Леся Войтович, учениця винниківської школи у 1950 роках:
– Борис Григорович прийшов до Винниківської школи у повоєнні роки. То були тяжкі часи. Але на уроки малювання і креслення ходили всі! На той час у школі не було ніяких наочних матеріалів, але Борис Григорович звідкись діставав нам репродукції. 
Якось, пригадую, роздобув текст “Листа запорожців турецькому султанові”. Ми читали-перечитували його усім класом і почувалися такими щасливими, такими щасливими!.. Не сварив нас, був надзвичайно добрим, не було якоїсь диктатури.

Орест Бачмага, художник з Львівської картинної галереї, учень винниківської школи:
– Борис Григорович відіграв для багатьох із нас вирішальну роль. Краєзнавчі походи давали нам щось більше, аніж відкриття власного коріння… Ми відкривали світлу харизматичну людину, яка відкривала нам нас самих. Усе було так тепло і гарно організовано! На мандрівки ми заробляли самостійно, щоб батьків не обтяжувати, робили вивіски для сільради. За виручені гроші ходили у експедиції в Карпати, Звенигород. На ті часи то було небачено! За десять років здійснили все задумане Борисом Григоровичем, крім одного – човна. Ми будували справжній човен, яким мали податися по Дністру у Чорне море. Але з човном не склалося… Про нього згадуємо тільки переглядаючи старі фото… 
Борис Григорович допоміг мені визначитися з професією. Я хотів, як і всі хлопці з Винників, піти працювати на тютюновий завод, мав кілька новаторських ідей, але Борис Григорович прийшов до моїх батьків і запропонував прилаштувати мене до археолога Свєчникова. Так і сталося – відразу після армії я подався у професійну археологію.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
4.4221 / 4.19MB / SQL:{query_count}