“Україна – це сім’я усіх добрих людей!”

“Пошта” завітала у львівський дитячий садочок святого Миколая №135 і поцікавилася, що ж знають про Україну трирічні та шестирічні вихованці навчального закладу

фото: Андрій Польовий
За останні півроку українців поглинула хвиля патріотизму – “раптом” усі згадали повстанських пісень, стали активно підтримувати все українське. Діти, звісно, як губка, вбирають і віддзеркалюють суспільні настрої. Батьки часом і не підозрюють, якими важливими є їх дорослі розмови на кухні.
Сьогодні ми запросили до слова найменших “експертів”, тих, заради кого громадяни стояли на Майданах держави – наших дітей. Ми поставили їм усього одне запитання – що вони взагалі знають про Україну?
– Доброго ранку, росіяни! У відповідь – тиша.
– Доброго ранку, італійці! У відповідь – знову тиша.
– Доброго ранку, українці!
– Доброго ранку, пані Наталю! – за третім разом навперебій відповідають жваві і непосидючі трирічні “сонечка” … 

фото: Андрій Польовий
Саме так розпочинається звичайний ранок у дитячому садочку святого Миколая №135, що на вулиці Гвардійській, 8а у Львові. Уже найменшенькі знають, що вони – українці. Садочок святого Миколая має добру славу серед львівських батьків завдяки патріотично-релігійному вихованню і творчим методикам раннього розвитку. 
У найменшій групі “Сонечко” дітки вивчали український рушничок. Заздалегідь “сонечка” принесли з дому вишиті рушники. Вихователька пані  Наталя розповідає їм, для чого мами і бабусі вишивають. Але дітки їй наввипередки підказують: “Пані Наталю! Коровай, коровай!”. “І ще для ікони, для ікони!”, – додає маленька Катруся, яка ні на хвилинку не відпускає своє мишеня. 
Я українка! А ще ми львів’яни. Так називаються українці, які живуть у Львові
З трирічного віку діток у садочку святого Миколая, крім усіх інших “стандартних” садочкових віршиків, навчають віршика “Я – маленький українець”. Трирічна Мартуся розказує його зовсім не затинаючись. Проте сьогодні нам цікаво інше: а що ж такого справжнього означає Україна у цих маленьких сердечках поза програмними кліше і віночками-шароварами?
“Пошта” навмисне не вибирала день, не готувалися ні вихователі, ні тим більше діти – для чистоти експерименту. У найстаршій випускній групі “Зернятко” дехто уже готується до школи. Проте починаємо, здавалося б, з найпростішого:

фото: Андрій Польовий
– Дітки, а хто ми з вами такі? Де ми живемо? – “настроює” дітей на розмову вихователька пані Люба.
– Китайці! – впевнено каже котрась з дівчаток. Сміються усі – і дорослі, і малі.
Після недовгої паузи дітки розказують усе, що знають:
– Я знаю, що зараз в Україні є війна…
– … а я знаю, що коли війна, люди вішали на прапори чорні стрічки.
– … а я знаю, що Україна – велика!
– Я знаю, що Київ – серце України.
– … а я знаю, що багато людей вбили на Майдані...
– … а я знаю, що всі, хто живуть в Україні, є християнами.
– Я знаю, що люди, які живуть в Україні, називаються українці, – каже нам Вероніка. Вона має гарну довгу косу.
– А ти хто?
– Українка! А ще ми львів’яни. Так називаються українці, які живуть у Львові.
Україну треба захищати, щоб вона не зникла! 
Такої ж думки і Андрійко:
–  Україна – це там, де живе сім’я, – впевнено каже Андрійко.
– Чия сім’я? Твоя? – перепитуємо разом із вихователькою пані Любою.
– Ну, сім’я, – не розгублюється хлопчик.
– Яка ж сім’я?..  – подив не покидає нас.
– Людей, усіх добрих людей! – розводить руки і емоційно каже малий.
– Виходить, усі добрі люди живуть саме в Україні? – Так! – тішиться хлопчик, що його нарешті зрозуміли.
– А в інших країнах немає добрих людей?
У відповідь – тиша…
Коли черга доходить до мовчазного хлопчини, він, не роздумуючи, зізнається у такому:
– Я знаю про Україну, що вона є дуже добра…
– Як це – добра? Поясни нам, – продовжую запитувати.
– Дуже добра, – замріяно повідомляє Лев. – Вона добра, тому що всіх любить.
– А як це Україна може всіх любити? Вона ж не людина!
– А вона любить всіх-всіх! Розумієте, тут живуть люди і люблять все, – трохи ніяковіє.
– Як то – всіх люблять? Чи самі себе?
– Люблять одне одного, і ще люди люблять Україну, в якій живуть.

фото: Андрій Польовий
Можливо, за інших обставин діти б розказували про Карпати, кримські узбережжя влітку, але сьогодні для дітей Україна пов’язана з тривожними подіями у Криму:
– Я знаю, що зараз у Києві війна…
– А з ким ми воюємо? – до розмови долучається наш фотограф.
– З росіянами! – хором відповідають дітки з подивом у очах – як це, такі дорослі, а не розуміють очевидного. 
Україна – це там, де живе сім’я
– А чому ми воюємо з ними?
– Як чому? Та бо вони на нас нападають! – діти уже забувають про правила гри – сидіти у колі і по одному розказувати усе, що думають. Стають емоційними, як… їх батьки перед телевізором.
– А ми що робимо? – перепитуємо.
– Захищаємося! – впевнено і голосно кажуть діти, ніби чергову вивчену лічилку. 
– А то добре, коли хтось на когось нападає? – втручається у розмову вихователька.
– Ні!!! – відповідають діти в один голос, махаючи голівками і руками.
– А чого то не є добре? – запитує вихователька.
– Бо той, хто нападає, може побити, – у цьому згідні і хлопчики, і дівчатка.
– А сама війна – це добре чи зле?
– Зле! – першими зреагували дівчатка.
– Хлопці, а ви як виростете, то на війну підете? – питаємо у “чоловічої” частини маленьких експертів.
Лука зразу відмовився, Остап – погодився, а за ним – решта хлопчиків. Дівчатка ще роздумують, тому мовчать. Мальва тихенько показує, що у їх садочку живе хом’ячок – видно, наше “інтерв’ю” зайшло у глухий кут. Страшно налякати дітей, бо дуже вже не хотілося би, щоб хтось із них розплакався – ми мали на меті абсолютно конструктивне мирне опитування. Все ж питаємо, чого ж хлопці не хочуть на війну. Причина на всіх одна – “там стріляють”.
– Хлопці, а хто ж тоді маму захистить, як ви всі вдома будете сидіти? – не витримую.
Хвилинка на роздуми – і вже “на війну” йдуть всі. Причому кожен зразу вибирає відповідну зброю, згадуючи, що в кого вдома є з іграшок. 

фото: Андрій Польовий
Якась міфічна і далека війна стає загрозливою, коли чуємо про спецпідрозділ “Беркут”. Наші діти толком не знають, що такого зробили одні українці іншим, все ж ті, хто мав би захищати нас, у очах дітей – вороги. Це – не абстрактна ненависть і пов’язана з нею агресія, а розуміння того, що вдиратися до когось і робити йому боляче – погано, кажучи дитячою мовою…
– Я буду в “Беркут” стріляти! – впевнено каже Остап. – Отак стану прямо перед ними і буду стріляти так, щоб він більше по людях не стріляв!
– Дітки, а для чого треба захищати країну, коли на неї нападають? – повертаюся до решти дітей, бо дівчатка явно почали нудьгувати.
– Щоб “Беркут” більше не бив людей! – довго не думає Остап.
– Щоб країна не зникла! – каже Мальва.
– А ви би захищали свою країну? – запитую і боязко озираюсь на виховательку.
– Та-а-ак! – кажуть хором хлопчики і дівчатка із “Зернятка”. Ніхто не шумить, не зривається з місця, не шкодить. Дітки активні, видно, що до їх думки тут прислухаються, але не пустотливі. Їх так само, як і нас, цікавить, звідки почалися наші біди. Діти кажуть, що все було би добре, якби не президент.
– Я знаю про Україну, що наш президент нас зрадив і тепер втік від нас, а тепер у нас війна через того президента, – каже маленька Леся. 
А в той же час діти намагаються жити в іншому, своєму світі. Світі, де завжди є місце для надії.
– Я знаю, що у нас, в Україні, нема війни, – переконує Іванко.
– Як? Тільки що ми говорили, що у нас війна, а ти кажеш, що нема? Чого ти так думаєш? – перепитую.
– Бо я так чув по новинах, – довго не роздумує Іванко.
“Пошта” дякує адміністрації і персоналу дитячого садочка cвятого Миколая за спілкування з дітками. Наступного разу “Пошта” завітає у гості до іншого садочка. І наступного разу – вже з іншою темою…
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6768 / 4.19MB / SQL:{query_count}