Зіткане життя

На порозі Центру Родини, де діє фонд святого Володимира, мене зустріла привітна пані зі сивим волоссям. Це була Леся Крип'якевич, повне її ім'я - Олександра-Дарія Крип'якевич, невістка відомого українського історика Івана Крип'якевича.

tkachiha.jpg 

На порозі Центру Родини, де діє фонд святого Володимира, мене зустріла привітна пані зі сивим волоссям. Це була Леся Крип'якевич, повне її ім'я - Олександра-Дарія Крип'якевич, невістка відомого українського історика Івана Крип'якевича. Та й сама вона не менш відома - родом зі сім'ї Цегельських, де було дев'ять поколінь священиків, майстриня ткацтва, член Спілки художників, її роботи прикрашали та й нині є окрасою музеїв, палаців культури, театрів Звенигорода, Рівного, Дубна, Львова, Москви і навіть далекої Марійської Республіки. Жінка творила неймовірні гобелени - ткані картини (портрети, багатофігурні композиції).

Те, що розбиває серце

Розмовляти про ткацтво жінка спершу категорично відмовлялася. "Це моє минуле, в мене серце розривається, коли доводиться згадувати про роботи. Це було моє життя, і я від нього відмовилася. Востаннє сиділа за верстатом ще на початку 90-х років. А потім - був переломний момент, час боротьби за незалежність. Мабуть, Боже провидіння підказало, що повинна бути в руслі боротьби, працювати для батьківщини", - каже пані Леся. У кімнаті, де розмовляємо, дуже гарний гобелен у формі хоругви - образ Пресвятої Богородиці Покрови. Але це робота подруги пані Лесі Наталії Паук, якої вже немає серед живих. А робіт Лесі Крип'якевич ні у фонді, ні в неї вдома немає. Все, що залишилося, зберігається в музеях, зокрема й у Росії.

"Я краще покажу наш най­більший проект - Центр Родини.  Нещодавно розпочали роботу студії: театральна, іноземних мов, комп'ютерна, української кухні", - каже співрозмовниця і проводить екскурсію. В одній із кімнат у куточку стоїть величезний ткацький верстат, йому вже 150 років, біля нього ще один, значно менший. Зараз ці раритетні витвори людської праці стоять в очікуванні, коли ж вправні руки почнуть переплітати нитки і творити... "У нас працюватиме група, й дітки вчитимуться ткати на верстаті, але зараз вони тільки роблять перші кроки, тож пробують ткати на спе­ціальних рамках", - говорить Леся Крип'якевич. Робота у групах ведеться відповідно до пори року: до Великодня малюють писанки, перед Різдвяними святами вирізають витинанки, ставлять вертеп, готуються до свята Миколая тощо.

Таємні ключі

"У моєму житті було три періоди: перший - дитинство і життя на засланні, другий - мистецькі студії й творчість, тре­тій - незалежність України, громадська робота й... завершення праці на мистецькій ниві", - розповідає пані Леся.

Народилася у м. Стрию на Львівщині у родині священика, згодом сім'я переїхала до Львова. А потім - сім років дитинства в Сибіру, куди родину відправили на заслання. "Знаєте, навіть там, серед снігів і морозів, далеко від батьківщини, мій батько говорив, що Радянська імперія розвалиться і Україна стане во славі", - згадує далекі роки мисткиня.

У Львові Л. Крип'якевич навчалася у художній школі та Інституті прикладного та декоративного мистецтва. Почала ткати далекого 1962 року. Ще під час навчання в інституті брала участь у різноманітних виставках. Руки майстрині виткали гобелени "Захар Беркут"(спільна робота зі Стефанією Шабатурою), "Лісова пісня", а також портрети Ярослава Осмомисла та князя Володимирка й багато-багато інших. У радянські часи художні ради і партійна  влада дуже суворо перевіряли роботи: не дозволяли, щоб поряд були синій і жовтий кольори, щоб гілка мала три листочки, аби нікому не нагадували тризуба. Проте майстриня в кожній роботі зображала зашифрований елемент, який символізував прагнення до незалежності. "На гобелені "350 років Києво-Могилянській академії" були зображені спудеї, а один у руці тримав книжку, на якій був зображений герб Мазепи", - говорить жінка. Були й інші гобелени з таємним посланням.

Якось майстриня одержала замовлення в далеку Марійську Республіку (Росія), де вона разом з Н. Паук повинна була зіткати завісу для театру. Звісно, щоб створити таку річ, потрібно було знати щось про марійський народ, тож жінка почала шукати книжки з історії, дитячі книжки, але ні в театрі, ні в книжкових магазинах  нічого рідною  мовою про марійців не було. Єдине, що порадили майстрині, - звернутися в музей. Жінка була просто вражена багатством культурної та історичної спадщини марійського народу, яку окупанти знищили. Працівник музею віднайшов ноти національного марійського гімну, який майже ніхто не знав. "На гобелені ми зіткали музичні інструменти, які були переплетені стрічкою, на якій були ноти гімну. Це було наше таємне послання", - пригадує Леся Крип'якевич.

Нитка за ниткою

Праця ткалі дуже складна. За рік можна виткати всього два гобелени, а за день - тільки п'ять сантиметрів. У давні часи один гобелен могли ткали три покоління жінок. Ткали зі шовкових і вовняних ниток. А за радянських часів, коли не було такого вибору ниток, ткалі самі їх вибілювали, фарбували, сушили, змотували  у клубки. Для кожної роботи малювали картину спершу на картоні, потім переносили її на основні нитки і вже тоді починали ткати. Якщо були менші роботи, то їх виготовляли на верстатах у майстерні, а для більших самі створювали своєрідні верстати - рами.

"Ми з Наталею Паук мали виткати великий гобелен. Верстата такого не було, тож у майстерні до стелі і до підлоги прибили дві дошки, до них на потрібній відстані били 1500 цвяхів, натягували нитки і так ткали, - повертається спогадами у минуле пані Леся. - Іноді праця була настільки важкою, що я починала її ненавидіти". 

Виховання у родині священика підпільної тоді Української греко-католицької церкви, життя у родині Крип'якевичів, де сходилися борці за незалежність України, патріоти батьківщини, не могли не залишити сліду у житті майстрині. Тож на початку 90-х вона долучається до активної громадської роботи, стає активним членом Руху, співтворить  організацію "Українська молодь - Христові",  входить до складу  першої делигації першої катакомбної церкви для зустрічі з Папою Іваном-Павлом ІІ в Римі 1989 року. "Внут­рішній голос говорив: за рік можна зробити всього два гобелени, деякі вже з'їли молі, деякі пропали, інші в чужих музеях. І що з тієї роботи? Ніби якесь провидіння казало: "Ти повинна бути там, у вирі боротьби", - тихо каже мисткиня. - А муза не терпить конкуренції, тож ткацтво довелося залишити".

Нині жінка віддає всі сили та енергію Центру Родини та фонду святого Володимира. Там збирається півтори сотні дітей, яких виховують справжніми українцями, шанувати українські традиції. А ще виховує сімох онуків, яких їй подарували не менш талановиті дочки Іванна (малює ікони) та Богдана (реставратор та автор дитячих книжок).

santamaria.jpg

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9192 / 4.43MB / SQL:{query_count}