Біль розлуки

Діти емігрантів про себе та Україну

Діти емігрантів про себе та Україну

Маріанна Сороневич
zarobitchany1.jpg

Українські заробітчани в Італії у пошуках роботи

Давня, як світ, біблійна муд­рість: устами дитини говорить істина. Правда в кожного різна, все залежить від того, з якого боку оцінювати істину, істина ж одна, і її справедливо віддають дітям. Чому?  Бо дитина не знає, що таке недомовленість, замовчування, лукавство; свята простота - спосіб її мислення. І неправда, що вона завжди переказує те, що чує від дорослих. Її життя підпорядковане справедливим і щирим законам. Якби світ був збудований за законами дитячого світу, він не мав би того вигляду, що в нинішні часи. Мені здається, мало в кого це викличе спротив: наш теперішній світ перекинутий, його цінності  наче помінялися місцями - чому наче? - так воно і є. І від цієї підміни найбільше страждають діти. Розруха, безробіття, нестабільність, затуманення мозків через телебачення, пресу, книжки, що роз'їдають, як іржа, нашу душу і державу, лягли на  плечі дитини непомірним тягарем, часом і матеріально добре влаштованим, але обі­краденим, обікраденим в найголовнішому - любові най­ближчих: батька чи матері. Таким дітям уже й дали назву - соціальні сироти. Понад шіст­десят листів цих обікрадених переді мною, і ось уже який день випалюють душу.  Як я настраждався над дитячими  сповідями, один Господь знає. Давно не брав на себе такого важкого завдання. Написав "понад шістдесят", а думаю про мільйони.  Звернімося до статистики. Як свідчать неофі­цій­ні дані, за кордон остання хвиля еміграції викинула 7-10 мільйонів українців, у переважній більшості  сімейних,  і подалися на заробітки мама або тато, або ж обидвоє. Дитина чи діти залишилися на бабусь і дідусів чи на сусідів, знайомих. Якщо у сім'ї лише одна дитина, то соціальними сиротами стало 3,5 мільйона, але ж у біль­шості сімей по двоє, троє дітей. Звичайно, врахуємо і те, що серед емігрантів немало холостяків. Тоді все одно виходимо приблизно на 3,5 мільйона. Страшна цифра!

Розлука

Що переживає дитина, коли прощається з рідними, про це написано багато, я ж візьму лише ті уривки, що найповніше, найвиразніше передають стан великої малої душі.

"Автобус похитнувся і поїхав. Полетів білим лебедем - і враз став чорним злим круком: він повіз від мене маму..." - пише 14-річна Ірина Цибах із м. Рів­ного. Катерина Лазарук, 17 ро­ків, із с. Рахнівка на Хмельниччині почала свій лист словами Марселя Пруста: "Як ви уявляєте собі нещастя?" - Розлучитися з мамою". А далі: "Ой мамо, пташко моя нещасна, коб почув нас той, хто розлучив нас так жорстоко! Голосок твій, мамо, я чула в трубці довгих-предовгих вісім років. Я його обіймала, той голосок, цілувала - обціловувала й спати з ним лягала. А коли прокидалася вранці, він озивався до мене голосом світанкової пташки. Мамо моя, чи ж тобі так важко було?"

 "Діти звикли до звичного середовища, і раптом шокуюча новина: сім'я переїжджає. Здивування. Страх... Біль.  Сльози...  Душа зітхає, а життя триває" (Ганна Онищук, 15 р.,
м. Рівне).  "Я знаю, що і мама сумує за мною, дзвонить щотижня. Та це телефонні розмови. А я вже скучив за її ласкавими  карими очима, усміхненим обличчям, турботливими руками, які гладили мене по голові, коли я збирався до школи. Та це тільки мрії, які не швидко збудуться. Он і бабуся стогне, побивається. Підупало здоров'я, скаче тиск, паморочиться в голові. Сьогодні ж буду дзвонити мамі, нехай скоріше приїздить, а то може не застати бабусю живою.  А наступного ранку машина швидкої допомоги стояла біля нашої хати. Не витримало бабусине серце, змучилось щоденними переживаннями. НАРЕШТІ Я ПОБАЧУ СВОЇХ БАТЬ­КІВ!!!" -  пише 15-літній Юрко Кешкетній і з с. Чорноголова на Закарпатті. Горе в сім'ї стало для малого Юрка щастям бачити маму і тата, бо ж на похорон вони  мусять приїхати. Дивовижно, що дитина знаходить штрихи, гідні Стефаникового пера.

"Яке страшне це слово - розлука!.. Дуже важко, коли хворієш. Дитині справді нелегко і фізично, і морально, якщо тоді  поруч немає батьків, особливо матері, бо як сказав Некрасов: "Ми любимо сестру, і дружину, і батька, та в муках ми маму згадуємо". (Ольга Космина, 14 р., с. Селища на Вінниччині). "Життя без батька, матері, тепла, /Це - як дитя, загублене в пустелі, /Як пісня, що без музики жила, /Як бі­лий лебідь, що зостався сам у небі". (Олександр Грицюк,
17 р. м. Рівне). "Не люблю зиму, хоч колись любив. Саме в цю пору поїхала наша мама в далеку Італію.... А на чужині  ніхто українок не чекає. Правильно у тій пісні співається: "А чужина - не родина, плаче серце, як дитина..." (Андрій Коцмира, 14 р. с. Винятниці на Тернопільщині). "Як ти там, мамо, на чужині? Як тобі живеться далеко від рідної домівки, рідного слова, рідної пісні? Ти, мамо, сиза голубко, якій зав'язали очі, і вона не знає, як повернутись додому. Навіщо? Навіщо страждати тільки через якісь нещасні гроші? Чому вони зараз стають основою усього існуючого? Скільки ще людей змушені будуть покидати своїх рідних, близьких заради них?! Відпо­віді немає.  Є тільки жорстока реальність, яка вказує на те, що тебе нема тут, мамо..."  (Ірина Грицюк, 15 р., м. Івано-Фран­ківськ).

 "Україно!
Збери своїх дітей..."

Патріотизм має різні барви, і сірої не бракує (згадаймо слова І. Франка: "Патріотів в нас багато, робітників - мало"). У дітей-сиріт це почуття вистраждане, зболене, бо йде від самого серця, і тому ця любов виграє всіма кольорами райдуги. "Україно! Збери своїх дітей, обійми їх своєю піснею, обніми правдою, силою слова. Об'єднай думкою про краще життя. І діти твої зрозуміють тебе. Воскресне слава і міць держави твоєї" (Юлія Приймак, 17 р., м. Нетішин на Хмельниччині).  "... Та  хочу, щоб ви знали - ми, емігранти, не є зрадниками чи пройдисвітами, ми звичайні жертви, біженці, які змушені втікати від злої долі, бідності, безгрошів'я. Ми ніколи не зможемо знайти щастя і спокій... З Батьківщиною кожну людину зв'язує ланцюг, і коли хтось назавжди покидає домівку, цей ланцюг рветься, залишаючи після себе рани і порожнечу". (Іванна Дашко, Португалія). "Мабуть, щось недобре коїться в державі, коли українська матір, доведена до відчаю, вперше за всі хвилі емі­грації залишає дітей і поневіряється на чужині. Хочеться надіятись і вірити у краще майбутнє для наших людей. Для цього треба молитись. І Господь Бог дасть нам світла, любові в серця,  тверезого розуму, справедливих думок, задоволення від праці на рідній, не чужій землі", - так оптимістично закінчує свого листа  17-літ­ня Оксана Пихней з м. Івано-Франківська, яка, пише, що "за десять років тільки два рази бачила маму, і більше ніколи її не побачу. Доля забрала її у мене і сестрички, і тата". "Укра­їна - це все, що може бути, це все найкраще, найрідніше і... найнещадніше,  -  несподівано вписує це  останнє слово Катерина Реброва з м. Рівного. І пояснює - чому. А все ж закінчує словами: "Я - українка! Україна - моя Батьківщина. Я нікуди не хочу їхати, я хочу завжди бути тут, для мене не існує кращого, ніж моя країна". "Я дуже горджусь своїм українським корінням (батько в неї болгарин, мати - українка), та всім і всюди кажу: я не просто болгарка, я теж і українка", - пише Надія Анчева з м. Стамболійські, Болгарія.  "На вас чекає Україна./ А ваших рук - її земля. Не треба їхати далеко, / За вами плачуть діти. / Ви ж народились в Україні, / Чому не хочете тут жити?" (Ірина Корицька, 15 р., м. Підгайці на Тернопільщині). "Ми повинні пам'ятати, що Україна в нас одна, а ми її діти" (Марія Калачук, 16 р., м. Рахів на Закарпатті).

Це важливе спостереження. Із понад 60 дітей лише одна призналася, що, як виросте, виїде за кордон. "Можливо, в майбутньому, якщо в державі нічого не зміниться - а сподівань на краще вже немає - я також змушена буду покинути рідну країну, бо хочу, щоб моя сім'я жила в достатку, хоча знаю, якою ціною він дається для таких, як наші батьки-емігранти", - пише Вікторія Хондока, 12 років,  з м. Кузнєцовська на Рівненщині. Ціну тих заробітків діти пізнали на собі повною мірою, і тому майже одностайні - вони не стануть емігрантами.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.1696 / 4.44MB / SQL:{query_count}