Школа покликаних до щастя

Бути вчителями Божої Любові, остерігати, але не позбавляти вибору, навчати і водночас вчитися, відкривати нову перспективу людини. Весело задзвонили дзво­ники у школах. Розпочався новий навчальний рік. Хвилюються учні, хвилюються вчителі, хвилюються батьки. Зрештою, хвилюються всі, адже ніхто не знає, що буде зі шкільною програмою до кінця навчального року.

Бути вчителями Божої Любові, остерігати, але не позбавляти вибору, навчати і водночас вчитися, відкривати нову перспективу людини

 Весело задзвонили дзво­ники у школах. Розпочався новий навчальний рік. Хвилюються учні, хвилюються вчителі, хвилюються батьки. Зрештою, хвилюються всі, адже ніхто не знає, що буде зі шкільною програмою до кінця навчального року. Що зміниться цього разу.
Але найбільше все ж переживають батьки, дітки яких уперше цьогоріч сіли за шкільні парти. Як складуться у них стосунки в класі, з учителями, як даватиметься наука.
Але це залежить не лише від учителів, колективу, навіть не від самої дитини. Адже головна школа починається не в першому класі. Як зазначив “Пошті” архієпископ Львівський УГКЦ Ігор (Возьняк), виховання, відтак становлення людини починається з лона матері, з тої любові, яку вкладають у дитину її батьки.
Тож школа життя, де всі ми водночас і учні, й учителі, починається ще до народження і триває до останніх днів. Школа любові. А першими вчителями в ній є батьки. Власним прикладом, а найголовніше – участю в житті дитини, зацікавленістю у всіх її проблемах, які нам, таким муд­рим та дорослим, видаються здебільшого дріб’язковими та незначущими порівняно з нашими глобальними, маємо настановити дитину на добрий шлях.
Так, сьогодні ми змушені чимало себе, свого часу присвячувати матеріальному –  щоб нагодувати, одягнути, влаштувати дитину в житті, але за цією гонитвою ми інколи забуваємо, для чого покликані в цьому світі. Ми покликані бути щасливими. І діти – це насамперед наше благословення, дарунок нам, щоб ми могли бути щасливими з ними, а вони з нами. Ми вибрані стати татом і мамою саме для цієї дитини. Саме ми покликані зробити її щасливою в цьому житті. І не колись, коли дитина здобуде освіту, знайде своє місце, як ми часто кажемо, зреалізується, а вже сьогодні, кожного дня ми разом маємо бути щасливими.
З кожною дитиною народжується нова любов, нове покликання. І вже від нас залежить, скільки вкладемо в дитину. Не грошей, а своєї душі. Скільки часу ми знайдемо, щоб просто поговорити з малечею, послухати, поцікавитися, чим вона живе, що її цікавить, турбує.
Чи станемо авторитетами, найпершими і найголовнішими. Чи будемо зразками любові, батьківської любові, якою нас полюбив Творець, що до нього звертаємося у молитві “Отченаш”. Ми робимо помилки, і Він нам це дозволяє. Він, у якого вся влада і вся сила, дозволяє нам вчитися, робити свій вибір. Він лише дає нам свої заповіді, і не для того, щоб щось заборонити, а щоб застерегти, вберегти, навчити любити. Він дає нам лише свій приклад любові – свого Сина. Адже покликання батьківства – бути вчителями Божої любові, відкривати щодня правду про Бога і Його любов, наставляти, застерігати, але не позбавляти вибору, навчати і водночас вчитися, відкривати нову перспективу людини – людини покликаної.
На жаль, через свою заклопотаність нам дуже часто бракує на це часу. Розуміємо, що це потрібно, однак відкладаємо “на завтра”, перекладаємо на бабусь і дідусів, учителів, державу.
Школа, хоч в класах і висять на стінах ікони, а учні вивчають християнську етику, залишається безбожною. Бо перспектива не змінилася. Адже математика – це не лише цифри і формули, це віч­ність і безмежність Творця. Як не має початку і кінця числовий ряд, так і Він безмежний і неосяжний. Як нема у часі і просторі місця, де 2 на 2 не дорівнювало б 4, не залежно від того, чи нам це відомо, так і Божі закони універсальні й вічні. Природничі науки відкривають нам Премудрість Божу, якою він все створив для нас і дав нам у посідання. Тож маємо прагнути осягнути її, навчатися мудро використовувати Його дари, а не бути просто споживачами. А що може бути ціннішим за дар слова, рідної мови, якою передаємо від покоління до покоління наші надбання, якою промовляємо слова любові до найрідніших.
Так, діти отримують знан­ня, десь краще, десь гірше. Але, як казав один старенький професор, для спасіння душі вища і навіть середня освіта не є конче потрібною. Від того, скільки фактів, формул чи правил ми знаємо, не стаємо щасливішими. Це лише допомагає нам знайти своє місце у світі, бути “ефективнішими”. Однак все залежить, як ми зуміємо це застосувати в житті, задля якої мети використаємо: нагодуємо голодного і вдягнемо нагого чи житимемо цінностями споживацького суспільства, де пріоритети визначає реклама, а статус – авто чи рахунок у банку.
Школа, відокремлена від Церкви, від Бога, вчить про людину розумну, яка прийшла на зміну людині вмілій, а не про людину покликану. Покликану до любові й творчості. Це дві найвизначальніші риси: любити і творити. Людина розумна може творити, вона це довела в процесі розвитку суспільства. Але без любові ця творчість не завжди має моральний вимір, адже скільки способів знищувати собі подібних винайшла ця начебто розумна людина.
Дитина приходить у світ як плід любові й спів­творчості з Творцем-Все­держителем, вона прагне любові й творчості, вона має це покликання. А вже від того, чи створимо ми в своїй оселі школу Любові, Добра, Справедливості для покликаних до щастя, залежить її майбутнє, наше майбутнє, прийдешнє нашої держави і людства.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6291 / 4.11MB / SQL:{query_count}