Пандемія як рушій спорту

Сто років тому іспанський грип суттєво вплинув на розвиток світового спорту

У своїй багатотисячній історії людство вже не раз боролося з епідеміями і навіть пандеміями. В тому чи тому куточку планети виникали такі ситуації як мінімум раз на десятиліття. Всі вони мали переважно локальний характер, але таких наслідків для світового спорту, як зараз, при коронавірусі, не було ніколи.
Проте можна згадати пандемію, яка лютувала сто років тому. У 1918-ому планетою пронісся іспанський грип, або «іспанка», який забрав життя від 50 до 100 мільйонів людей. Зрозуміло, що порівняння нинішньої ситуації з тією, що була століття тому, досить умовне. Професійний спорт тільки зароджувався і вже стояв, як правило, на паузі через Першу світову війну. І все ж багато з того, що відбувалося тоді, нагадує сьогоднішню ситуацію: закривали стадіони, переносили важливі заходи, критикували тих, що продовжували грати. Але, як це не дивно звучить, та пандемія мала й позитивні наслідки.
Є кілька теорій того, де в кінці 1917-го зародився вірус грипу H1N1, але дослідники сходяться на думці, що його поширенню всією планетою значно сприяли як Перша світова війна, так і технічний прогрес, що дозволив людині переміщатися на великі відстані набагато швидше, аніж за 20 років до того. Спочатку захворювання не мало істотного впливу на професійний спорт, особливо в Північній Америці, яка не страждала від бойових дій, що вирували в Європі. Були випадки, коли бейсболісти виходили на поле із пов’язками на обличчях, однак ігри через епідемію ніхто не скасовував, хоча певні обмеження все ж існували.

Бокс під час пандемії

У жовтні 1918 року боксерські поєдинки були заборонені в усіх містах на Східному узбережжі США. Поступово їх скасували і в Детройті, Портленді, Мілуокі, навіть у Каліфорнії. Однак низка турнірів, найперше на території військових частин, тривала попри заборони. Збереглося багато фотографій із поєдинків, де боксери з’ясовують стосунки в рингу, а рефері та глядачі в масках. Бокс був важливою частиною розваг та піднесення бойового духу солдатів, а збори від поєдинків ішли безпосередньо на потреби фронту. Звичайно, хворих військових до переглядів шоу не допускали, але вірус і далі стрімко поширювався.
Водночас через заборону багато чемпіонів простоювали. До прикладу, чемпіон світу в найлегшій вазі Джиммі Вайлд був змушений узяти паузу на два роки. Чемпіони в напівлегкій і легкій вазі Джонні Кілбейн та Бенні Леонард також залишилися без діла. Вихід зі становища знайшов лише володар титулу в напівсередній вазі Джек Бріттон, який здійснював захист у своєму рідному штаті Нью-Джерсі, де не було серйозних проблем із грипом. Майже двометровий гігант-важкоатлет Джесс Віллард також довгий час не боксував, у тому числі й через відсутність гідних суперників, що в підсумку зіграло з ним злий жарт.
Найяскравішим боксером у штаті Юта в повоєнний час вважали Джека Демпсі, який зумів під час війни уникнути служби в армії. До осені 1918 року він провів 16 поєдинків, у 14 з яких переміг і активно прагнув здобути право на бій за чемпіонський титул. На шляху до цієї його мрії стояв серйозний суперник – син єврейських іммігрантів з Росії Барні Лебровіц. Через «іспанку» бій переносили кілька разів. У жовтні (саме в цей час він мав відбутися) у Філадельфії епідемія досягла піку. Тіла людей лежали просто на вулицях, за місяць у місті померло понад 12 тисяч хворих. У таких умовах проводити поєдинок було неможливо, проте в листопаді, коли смертність пішла на спад, бій все-таки відбувся. Демпсі нокаутував суперника в третьому раунді, а навесні, у розпал другої хвилі «іспанки», кинув виклик чемпіонові Джессу Вілларду.
Їхній поєдинок теж неодноразово переносили, і в підсумку він відбувся спекотного липня, що було на руку Демпсі. Потужний і масивний Віллард явно почувався не в своїй тарілці на 43-градусній спеці та не зміг вийти на четвертий раунд. Демпсі ж став королем важкої ваги на сім років і надихнув на фантастичну кар’єру Майка Тайсона, який у юності безперестанку переглядав поєдинки легендарного чемпіона, копіював усі його рухи і навіть зачіску (коротко підстрижені боки).
Але якщо для Демпсі епоха епідемії ознаменувалася сходженням на трон, то багато іменитих боксерів не пережили її в буквальному розумінні цього слова. За деякими даними 4500 професійних боксерів померли від грипу і його наслідків у 1918 – 1920 роках. Колишній претендент на чемпіонський титул у важкій вазі Джон Джонсон повинен був битися в штаті Массачусетс, але через спалах пандемії його бій скасували. У дорозі він захворів і якийсь час перебував у лікарні. Через кілька днів після виписки помер від пневмонії в 31 рік.
Майже одночасно в Бостоні не стало учасника понад 200 професійних боїв Метті Болдуїна. Шульга-легкоатлет програв поєдинок із хворобою у 33 роки під час підготовки до чергового бою на рингу. У цьому ж віці помер і виходець з Норвегії, один із кращих тогочасних напівсередньоваговиків Террі Мартін. Ексчемпіону світу у важкій вазі – канадцеві Томмі Бернсові пощастило більше. Він був госпіталізований у важкому стані через місяць після перемоги в черговому поєдинку у вересні 1918 року, проте вже через кілька тижнів почав одужувати. У 1920-ому повернувся в ринг і прожив до 73 років. Ще одного колишнього чемпіона світу Джеймса Джеффріса медики Лос-Анджелеса вважали важко хворим із мінімальними шансами на порятунок, але йому вдалося здолати недугу, щоправда, після цього він уже не боксував.

Як Мадрид став королівським, а бейсбол ледь не був знищений

Європейський футбол не відчув особливого впливу «іспанки» з тої простої причини, що й так не функціонував через світову війну. Із 1915 по 1919 рік англійський футбол був представлений лише маленькими регіональними лігами, а футбольну лігу і Кубок Англії не проводили.
Однак збереглася історія про те, як засновник «Барселони» Жоан Ґампер порушив припис Іспанської федерації футболу. В жовтні 1918-го мав стартувати 15-ий за ліком чемпіонат Каталонії. Рахунок померлих від «іспанки» та її наслідків у столиці регіону щодня поповнювався десятками нових жертв.
Міністр охорони здоров’я Каталонії наказав закрити футбольні стадіони, театри, кінотеатри та інші велелюдні місця. Ґампер вважав це рішення необґрунтованим. На думку загалу хвороба була небезпечна тільки в приміщенні – гра на відкритому просторі не сприяла зараженню. До того ж не були скасовані змагання в інших видах спорту – легкій атлетиці й тенісі. Засновник «Барси» домігся свого, і чемпіонат провели, незважаючи ні на що.
А ось клуб зі столиці Іспанії, який тоді називався просто – «Мадрид», в складні для іспанського футболу роки показав себе з найкращого боку. Правильно організувавши роботу, рада директорів «Мадрида» зуміла повернути людей на трибуни і показати стабільне економічне зростання. За це король Іспанії Альфонс XIII, який теж перехворів на іспанський грип, подарував мадридській команді королівський титул. Так з’явилася відома усім назва «Реал Мадрид».
А ось на іншому кінці світу ігнорування пандемії ледь не знищило бейсбол.
«Сіетл спочатку сміявся та ігнорував проблему, але коли люди почали масово вмирати, настрої швидко змінилися. Зараз єдине місце в Сіетлі, яке ще не закрите, це кладовище» (цитата зі статті під назвою« Іспанський грип не жарт», розміщеній у виданні Butte Miner від 19 жовтня 1918 р.).
Така різка зміна відношення до суспільних справ і розваг була характерна для всіх американських штатів восени 1918-го. Постраждала й головна тогочасна спортивна ліга на континенті – бейсбольна. Регулярний сезон бейсбольної ліги був скорочений (догравали вже у вересні). Ліга під страхом дискваліфікації заборонила популярний у пітчерів спосіб шахрайства: рясно плювати на м’яч перед кидком, щоб той змінив свої фізичні властивості.
Наслідки війни та іспанського грипу стали причиною організації громадського руху «Воюй або працюй», учасники якого вимагали заборонити «розважальні» професії та пропонували бейсболістам знайти «нормальну» роботу. На щастя, в американців цей рух тоді так і не знайшов великої підтримки.

Кубок Стенлі без переможця

Але найбільш жахлива історія відбулася в хокеї. У ті роки Національна хокейна ліга (НХЛ) була фактичним монополістом у Північній Америці, як і, зрештою, нині. З нею конкурувала Хокейна асоціація Тихоокеанського узбережжя (ХАТУ). Кубок Стенлі розігрували між переможцями регулярних чемпіонатів двох ліг, яким потрібно було домовлятися між собою, за якими правилами грати, бо в кожної ліги вони були свої. Головна відмінність стосувалася паса вперед: у консервативній НХЛ він спочатку був заборонений, через що ігри були більш «тягучими», аніж у наш час. У ХАТУ його дозволяли в середній зоні, і там матчі були більш видовищні й енерговитратні. В 1918-ому НХЛ здалася під натиском часу, але новий стиль ще не ввійшов у моду на сході.
У 1919 році до фіналу Кубку Стенлі від НХЛ вийшли «Монреаль Канадієнс», а від ХАТУ – «Сіетл Метрополітенс». Команди не возили з міста до міста, а проводили серію до трьох перемог тільки в Сіетлі, хоча у той час там була небезпека зараження «іспанкою». Грати вирішили тільки за правилами ХАТУ, так що хокеїстам «Монреаля» довелося зіткнутися з незвичними для себе навантаженнями. Важко довелося й «Сіетлу»: напередодні фіналу захисник Берні Морріс потрапив до в’язниці за ухилення від служби в армії, і в команді залишилося всього сім польових гравців проти 12-ти в канадського клубу. Кожному, хто виходив на лід, доводилося битися до останнього, тому що заміни робити було не прийнято.
«Сіетл» виграв два з перших трьох матчів. У четвертому обидві команди вже ледве пересувалися по льоду, а в складі гостей тільки великий воротар Жорж Везіна був на висоті і не пропускав жодної шайби. Основний час закінчився нульовою нічиєю, тож вирішили провести додатковий період, після чого знадобився ще один. Визначити переможця навіть після двох овертаймів не вдалося. Гравці були в жахливому стані і падали на лід, так що судді оголосили нічию і вирішили переграти матч, але водночас вписали нове правило, що у фіналі Кубку Стенлі кожна гра повинна закінчуватися перемогою.
У п’ятому матчі «Сіетл» вів із рахунком 3:0 наприкінці другого періоду, але монреальці перевели гру в овертайм, зумівши зрівняти рахунок у фінальній серії. Після фінального свистка усі гравці знову впали на лід, і стало очевидно, що це вже не банальна втома, а щось серйозніше. Кількох хокеїстів довелося доправити до лікарні, де в них підтвердили страшний діагноз – іспанський грип. П’ять виснажливих ігор на морозі в присутності кількох сотень глядачів навряд чи могли закінчитися інакше.
Попри те, що обидві команди зазнали величезних втрат, на 1 квітня все-таки призначили наступну гру. Однак за п’ять із половиною годин до старту її скасували. Гравці лежали у лікарнях з температурою під 42 градуси. Власник «Монреаля» Джордж Кеннеді сам сильно занедужав на грип і запропонував вручити Кубок Стенлі «Сіетлу». Та головний тренер «Метс» Піт Малдун не пристав на таку пропозицію. «Канадієнс» також хотів тимчасово залучити до команди місцевих гравців, але керівництво ХАТУ було проти.
Майже всі хокеїсти поступово одужували, однак 37-річному захисникові «Монреаля» Джо Халлу ставало щораз гірше. В гравця розвинулася пневмонія, і 5 квітня він помер у лікарні, не дочекавшись, поки його провідає сім’я. Через три дні відбувся похорон, на який прийшли партнери та суперники гравця. Не минула хвороба безслідно і для Джорджа Кеннеді – він помер через два роки, так і не зумівши впоратися з ускладненнями.
Після смерті Халла фінальну серію Кубку Стенлі вирішили скасувати остаточно. З того часу розіграш головного хокейного трофея в НХЛ не відбувся лише раз – коли прогримів локаут у сезоні 2004/2005. В 1948 році, коли Кубок Стенлі набув теперішнього вигляду, на табличці з іменами переможців 1919 року був викарбуваний напис «Монреаль Канадієнс» – «Сіетл Метрополітенс» – серія не завершена».

Підсумком фіналу Кубку Стенлі 1919 року стало те, що в професійному хокеї почали приділяти більше уваги здоров’ю гравців, а склади команд збільшилися, щоб можна було частіше робити заміни. Таким чином, епідемія іспанського грипу не тільки стала причиною однієї з найстрашніших трагедій в історії людства, а й змінила обличчя цілого виду спорту, який зараз міг би бути зовсім інший.
Та загалом пандемія «іспанки» мала позитивні наслідки. До літа 1919-го вона практично завершилася, і люди стали повертатися на трибуни стадіонів. Переживши жахи хвороби, різні громадські об’єднання почали культивувати фізкультуру і спорт як спосіб зміцнення здоров’я. Професійний спорт перестав бути заняттям вищих верств суспільства і став по-справжньому глобальним.
«Вест Бромвіч» здобув титул чемпіона Англії, «Цинциннаті Редс» переміг у Світовій серії, Кубок Стенлі потрапив до рук хокеїстів «Оттави», а Джек Демпсі здобув ще 10 перемог поспіль. До 1920 року морок розсіявся остаточно, і Олімпійські ігри в Антверпені відбулися без жодних проблем.
А от як на сучасний спорт вплине пандемія коронавірусу, залишається тільки гадати…
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9417 / 4.2MB / SQL:{query_count}