Очікувано та логічно

Новий бразилець для збірної України

фото: footboom.net
Увесь тиждень українська футбольна спільнота жваво обговорює нового гравця збірної України з футболу. Історія має властивість повторюватись, тому і нині можна знайти паралелі з жовтнем 2017 року. Тоді напередодні вирішальних матчів відбіркового турніру до чемпіонату світу 2018 року проти збірних Косова та Хорватії в національну команду запросили гравця “Шахтаря” Марлоса. Процес натуралізації відбувся досить швидко. Ось і цього разу швидко натуралізували ще одного “гірника”-бразильця. Нападник донецького клубу Мораес на початку тижня отримав українське громадянство, а через 20 годин вже був викликаний до лав національної команди України на відбіркові матчі Євро-2020 проти Португалії та Люксембургу.
Рішення цілком очікуване і логічне. Чутки про натуралізацію Мораеса ходили давно, а враховуючи проблеми Шевченка з нападниками, все природно. Збірна отримала футболіста, який здатен негайно посилити команду. Футболіста, якому не потрібна адаптація і розгойдування. Мораес з 2011 року грає в Україні, тому добре знайомий з нашим футболом, мовою та менталітетом.
До того ж Мораес непогано вписується в модель збірної Шевченка. Андрій Михайлович давно шукав нападника, який здатен не тільки реалізовувати моменти, а й бути ефективним командним гравцем.
Як відомо, центрфорвард у новій ігровій моделі, яку штаб Андрія Шевченка став використовувати в Лізі Націй, зобов’язаний уміло діяти “з глибини”: грамотно відкриватися, створюючи зони партнерам, скидати їм м’яч, а також роздавати більш тонкі передачі, роздуваючи атакуючий темп. До того ж не менш ефективно він повинен працювати в зоні завершення, правильно відкриваючись під замикання кросів. Мораес все це вміє, саме в такій схожій манері він грає у “Шахтарі”.
Не варто вважати, що натуралізація Мораеса пов’язана з ігровими претензіями до Яремчука. Нехай Роман і не реалізував багато шансів у різних матчах, але це тимчасові труднощі. Головне, Яремчук добре впорався з усіма своїми обов’язками, непомітно перетворившись на дуже важливу одиницю на полі. Однак у нас нині немає великого вибору форвардів. Бесєдін ще буде довго лікуватись. Кравець, Зозуля, Русин, Борячук – всі вони або пройшли свій кар’єрний пік, або ж тільки набираються досвіду і навичок. Тому зараз Мораес стає головним конкурентом Яремчука у збірній, а це додає не тільки змагальності за місце в основному складі, але і створює хоч якусь глибину складу напередодні непростого відбору на Євро-2020.
Єдина перевага Яремчука над Мораесом – це найкраща гра на другому поверсі. Це й не дивно, адже Роман на 15 сантиметрів вищий за форварда “Шахтаря”. Однак за всіма іншими показниками Мораес нічим не поступається. У нього блискуча техніка, розвинений футбольний інтелект, він швидко вчиться новому, і найголовніше, що він перебуває у чудовій формі. У цьому сезоні в УПЛ він вже забив 16 м’ячів і віддав 6 гольових передач. Мораес особисто знайомий з усіма ключовими гравцями збірної, а з Марлосом, Степаненком і Циганковим він успішної грає (або грав в “Динамо”) на клубному рівні.
Тож загалом натуралізація Мораеса – цілком виправданий випадок. Він стане потрібним гравцем на цей відбірковий цикл, а далі матимемо надію, що нарешті виростуть нові “Шевченки”, які й замінять бразильця. Наразі, на жаль, ми цих “юних талантів” ще не бачимо.

12 плюс

За історію збірної України в її складі зіграло достатньо велика кількість натуралізованих гравців. На початках це були здебільшого росіяни, які знайшли в Україні другу Батьківщину, лише згодом українське громадянство наважувалися прийняти і футболісти з інших країн.
Віктор Леоненко (14 матчів, 6 голів, роки виступів: 1992 – 1996). Рішення Віктора Леоненка змінити громадянство Росії на українське в 1992 році виглядало неординарно. У той час як провідні футболісти колишнього союзу рухалися в напрямку із заходу на схід, уродженець Тюмені не дотримувався цього шляху. Спочатку змінив московське “Динамо” на київське, а потім і російське громадянство на українське – іншого шляху у нього вже не було. Леоненко завжди був неординарним футболістом як на полі, так і поза його межами. Насамперед ним рухало бажання більше грати, більше забивати, а питання національної приналежності було на другому місці.
Дебютний поєдинок за збірну України з угорцями закінчився для Леоненка дуже характерно – видаленням за грубу гру. Потім було заокеанське турне та ігри зі збірними США і Мексики, участь в матчах відбору до ЧЄ-1996. Жодного гола в офіційних матчах за збірну Леоненко не забив, а в товариських матчах відзначився шість разів.
Юрій Калитвинцев (22 матчі, 1 гол, роки виступів: 1995 – 1999). Спочатку в плани Юрія Калитвинцева не входило міняти Москву на Київ. Але, піддавшись чарівності і наполегливості Григорія Суркіса, 26-річний півзахисник, який тоді відновлювався від перелому ноги, приїхав разом з дружиною до столиці України. Калитвинцев був вражений прийомом, який влаштував йому президент “Динамо”, і перейшов до київського клубу. Пізніше Суркіс-старший ініціював і зміну громадянства Калитвинцева.
Калитвинцев був одним із ключових гравців як в “Динамо”, так і в збірній. Його дебют за національну команду був не надто  вдалим – поразка Хорватії 0:4, але вже в третьому матчі Калитвинцев тим же хорватам забив свій єдиний гол за Україну. Після переходу в “Трабзонспор” в 1998 році, Калитвинцев ще два рази викликався в збірну Йожефом Сабо.
Сергій Кормильцев (15 матчів, роки виступів: 2000 – 2004). Запрошений Лобановським півзахисник “Уралана” вже мав досвід виступу за збірну Росії. У 1998 році Анатолій Бишовець задіяв Кормильцева в матчі зі збірною Бразилії в Форталезі. 24-річний хавбек протистояв таким футболістам як Кафу, Флавіо Консейсао, Сержіньо, Елбер, Рівалдо, Денілсон і був замінений вже на 40-й хвилині, проваливши матч. Ту гру Росія програла з рахунком 1:5, і більше в збірну Кормильцева не викликали.
Цікаво, що за Україну Кормильцев провів тільки один матч в якості гравця “Динамо”. Наступні виклики в національну команду від Леоніда Буряка Кормильцев отримував як гравець московського “Торпедо”.
Артем Яшків (8 матчів, роки виступів: 2000 – 2001). Лобановський поїхав на матч “Уралана”, щоб переглянути Кормильцева, але прихопив із собою і Артема Яшкіна. Уродженець Вологди через свій зріст і шевелюру отримав в Києві статус “нового Заварова”, а ще запам’ятався чудовим виконанням штрафних ударів. Але численні проблеми зі здоров’ям і непрості стосунки із Олексієм Михайличенком привели до завершення кар’єри Яшкіна в “Динамо”.
Його відправили змінювати громадянство разом із Кормильцевим і Серебренниковим з ініціативи Валерія Лобановського. У складі збірної України провів вісім матчів.
Сергій Серебренников (12 матчів, 1 гол, роки виступів: 2001 - 2003, 2006). Ще до переходу з “Шинника” Григорій Суркіс цікавився у Сергія Серебренникова, чи згоден він змінити громадянство. Тоді він відповів відмовою, але незабаром півзахисник отримав повторну пропозицію від Валерія Лобановського і на цей раз вже погодився. Як Яшкіну і Кормильцеву, Серебренникову було легко адаптуватися в збірній – кістяком національної команди були гравці київського клубу, і підготовку збірна проводила ще на базі “Динамо” в Конча-Заспі. “Тоді збірна і “Динамо” були практично одним і тим же”, - стверджував Серебренников.
Серебренников починав кар’єру як форвард, але після переходу в Україну став грати в центрі поля. Кар’єра уродженця Бурятії в “Динамо” не склалася, але він досяг успіху в чемпіонаті Бельгії, звідки викликався на матчі збірної Леонідом Буряком. Один раз на товариський матч покликав Серебренникова і Олег Блохін.
Олексій Бахарєв (1 матч, рік виступу – 2002). Олексій Бахарєв разом з Кормильцевим зіграв за Росію в тому самому матчі з Бразилією, програному з рахунком 1:5. У 1998-му році гравець “Ротора” перейшов у донецький “Шахтар”, де провів сім сезонів і двічі вигравав чемпіонат України. У 2002 Леонід Буряк покликав Бахарєва на товариський матч з Іраном. За словами футболіста, на той поєдинок можна було “хоч 11 бразильців на поле виставити”. Гравець подав прохання на ім’я президента Кучми на зміну громадянства, але між собою не домовилися ФФУ і РФС. В результаті Бахарєв вирішив залишитися з російським паспортом, і матч з Іраном став для нього єдиним у жовто-синій футболці.
Олександр Горшков (4 матчі, 2 голи, рік виступу – 2003). Присутність Олександра Горшкова в цьому списку спірна. Він народився в Кіровську Луганської області, провів кілька сезонів у чемпіонаті України за вінницьку “Ниву” і “Чорноморець”, однак перші свої матчі на міжнародному рівні зіграв за збірну Росії.
Здавалося, після цього про Горшкова забули у федераціях обох країн, поки в 2003 році Леонід Буряк несподівано не викликав гравця раменського “Сатурна” в збірну України. Дебют 33-го футболіста за національну команду був просто божевільним – на “Олімпійському”, де були присутні 80 тисяч глядачів, його шалений удар з дальньої дистанції приніс Україні нічию з Іспанією. Забив Горшков і в своїй наступній грі з Вірменією (4:3). Потім було ще два матчі: з Північною Ірландією та Іспанією, після чого Горшков вирішив зосередитися на кар’єрі в “Зеніті” і зав’язав зі збірною.
Артем Мілевський (50 матчів, 8 голів, роки виступів: 2006 – 2012). Один матч, проведений Артемом Мілевським у юнацькій збірній Білорусі, міг перешкодити нападнику “Динамо” коли-небудь зіграти за збірну України. ФФБ міцно вчепилася за права на футболіста і не погоджувалася з його наміром виступати за Україну. У підсумку конфлікт між двома федераціями було вирішено за посередництва ФІФА – обидві сторони підписали меморандум про взаєморозуміння і Білорусь відмовилася від Мілевського, який прийняв українське громадянство.
Після успішного виступу за молодіжну збірну Мілевський, ще без досвіду ігор за першу команду, потрапив у заявку Олега Блохіна на Чемпіонат Світу в Німеччині. Мілевський грав із Саудівською Аравією і Тунісом, але по-справжньому заявив про себе в післяматчевій серії пенальті з Швейцарією. 21-річний нападник пробивав другим, після того, як промазав Шевченко, і не побоявся виконати “паненку”.
Мілевський провів за збірну 50 матчів, з восьми голів тільки два були забиті в кваліфікаційних матчах, та й ті у ворота Андорри. Завершення кар’єри в збірній у 27 років співпало з відходом форварда з “Динамо”.
Олександр Алієв (28 матчів, 6 голів, роки виступів: 2008 – 2012). Уродженець Хабаровська Олександр Алієв, як і Артем Мілевський, був привезений в “Динамо” Павлом Яковенко в 15-річному віці. За словами Алієва, він легко погодився переїхати до Києва через жахливі умови в академії “Спартака”. Алієв не виступав за юнацькі збірні Росії, тому загравання в юнацькій, молодіжній та основній збірній України для нього відбувалося без проблем.
У 2012 році Алієв втратив місце в основі “Динамо” і разом з цим перестав викликатися до збірної.
Марко Девіч (35 матчів, 7 голів, роки виступів: 2008 – 2014). Марко Девіч отримував українське громадянство в статусі кращого бомбардира чемпіонату України. Малозабивний хавбек з “Волині” на другий сезон у “Металіста” змінився на одного з кращих форвардів чемпіонату і за пропозицією керівництва харківського клубу прийняв українське громадянство. Девіч був у такій хорошій формі, що Олексій Михайличенко, який не був великим шанувальником натуралізації, не міг не викликати Девіча в збірну.
Пізніше Марко говорив, що вибрав Україну в знак подяки за те, що вона проявляла до нього інтерес, на відміну від байдужої до його успіхів Сербії.
Марко Девічу не пощастило. Його найважливіший гол у міжнародній кар’єрі не побачила суддівська бригада матчу з Англією. Екс-гравець “Металіста” і “Шахтаря” увійде в історію хет-триком у ворота Сан-Марино і тим, що з кінця 2014 року перестав викликатися до збірної не з футбольних причин.
Едмар (15 матчів, 1 гол, роки виступів: 2011 – 2014). Едмар приймав нове громадянство, провівши вже сім сезонів в чемпіонаті України. Бразилець взяв за дружину українку, тут виховував дітей. Зміна паспорта для 30-річного футболіста була обумовлена життєвим вибором, а не футбольними причинами. Однак гравець з такими ігровими якостями не міг не знадобиться українській збірній.
Кращого дебюту для Едмара не придумаєш. Так, Україна програла вдома Швеції в товариському матчі. Але місцем проведення гри був Харків і ОСК “Металіст”. Коли Едмар вийшов на поле, зірвав овації своїх уболівальників.
Едмар провів за збірну не так багато матчів – всього 15, але, за його словами, надовго всіх їх запам’ятає.
Марлос (12 матчів, роки виступів: 2017 – ...). Марлос – один із найбільш кваліфікованих легіонерів нашого чемпіонату за всю його історію. І залучення цього футболіста у збірну було дуже правильним ходом. Свого часу легендарний наставник “Дніпра” Євген Кучеревський казав, що іноземний футболіст повинен щонайменше на голову бути вищим за вітчизняного, тоді доцільно його запрошувати. Саме Марлос повністю відповідає цьому критерію. Він не зміг допомогти збірній вийти на чемпіонат світу, однак вже в наступному турнірі – Лізі Націй – проявив себе з кращого боку. І саме Марлоса визнали кращим футболістом серед усіх команд групи 1B, де виступали підопічні Андрія Шевченка. Технічний, швидкий і тонко “читає” гру – про такого гравця може мріяти чи не кожен тренер. До того ж бразилець володіє одним із найяскравіших та потрібних для представника своєї батьківщини якостей, а саме психологічною стійкістю. На жаль, поки Марлос ніяк не може забити за збірну, однак можна очікувати, що це станеться найближчим часом.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
2.7088 / 4.48MB / SQL:{query_count}