Батяр Лєньо, який став “експресом”

Цього року, а саме 28 липня, свій сторічний ювілей відсвяткував би Олександр-Богдан Скоцень

Для більшості це ім’я мало що говорить, однак він – справжня легенда українського футболу. Валерій Лобановський казав про нього так: “Одні люди охочі були до слави, інші до наживи, Скоцень же – до футболу”. За свою футбольну кар’єру Скоцень грав у різних клубах, серед них найбільш відомі: “Україна” (Львів), “Динамо” (Київ), “Жиліна” (Словаччина), “Шарлеруа” (Бельгія), “Ніцца” (Франція). Забивав “Баварії” та “Ювентусу”. Грою львів’янина захоплювалися і за часів Польщі, і в СРСР, і в окупованому німцями Львові, а в повоєнні роки про нього писав популярний тижневик “Франс футбол”. 

“Пан майор, я українець”

28 липня 1918 року у Львові, на Левандівці, в родині Антона і Катерини Скоцнів народилися близнюки. Один із хлопчиків не вижив, другому дали подвійне ім’я Олександр-Богдан. Окрім нього, в сім’ї було ще четверо дітей – два хлопчики і дві дівчинки.
В перші місяці життя Олександр тільки спав. Пробудившись, не хотів їсти. Батьки думали, що малюк хворий, але згодом виявилося, що нівроку, просто силу черпає через сон. Тож коли дитину будили, казали: “Вставай, леню”. Так Скоцень від самого народження отримав прізвисько Лєньо.
У п’ять років батько відвів його у садок. Там Олександр наслідував дорослих і бавився з іншими дітьми консервною бляшанкою. На День Святого Миколая йому подарували маленький зелений м’ячик. Ним він розбив багато вікон у садку, і вихователька забрала круглого. Потім батькові Олександра довелося просити той м’ячик назад. Далі була школа, а поруч неї – військова частина, де військові часто грали у футбол. Саме там Олександр уперше побачив, що у футбол можна грати й головою. Пізніше спостерігав і свій перший справжній футбольний матч. Грали тоді клуб “Богун”, складений із українців, і польська команда “Аматожі”. Це справило на Лєня неабияке враження, а коли керівництво “Богуна” вирішило створити юнацьку команду, Скоцень, звичайно, записався у неї.
 
 фото: Олександр Скоцень (13 років)
Згодом польський уряд закрив спортивний клуб “Богун”, і Олександр перейшов до “Тризуба”. Там він продовжив своє навчання гри у футбол. В 13 років зіграв свій перший матч серед юніорів. Йому видали форму і бутси на два розміри більші. Матч був проти команди “Дніпро” із сусіднього села Винники і закінчився перемогою – 10:2. Після цього матчу хлопець поспішав додому швидше, ніж зазвичай. Не для того, аби розповісти мамі, – можна було банально не встигнути на останній трамвай.
У 16 років Олександр уже грав за дорослу команду “Тризуб” (Львів). Своєю грою молодий форвард звернув на себе увагу емісарів іншої, славетнішої львівської команди. Після  хет-трику в фіналі чемпіонату Галичини до будинку батьків Олександра прийшли скаути. “Пане Скоцень, нам потрібно, щоб ваш молодший син перейшов у наш “СТ Україна”, – одразу почали чоловіки, які приїхали на розкішному авті. – “Такого класу футболіст не може залишатися в другорядних командах. Ми – його майбутнє”. Батько, простий львівський листоноша, навіть не знав, що його Лєня так цінують великі люди.
Уже в першій своїй грі за “Україну” Скоцень відзначився дублем у воротах тернопільських “Кресів”. Щоправда, перед цим був обряд посвячення. Це був не спів, як роблять у командах нині. Тоді капітан затискав голови “свіжих” футболістів між колінами, а решта гравців по черзі припікали ременем по спині. “Хрестили помірно, але були й винятки, – писав Скоцень у автобіографії “З футболом у світ...”. – Чиясь тверда рука впала з таким тягарем, що хворе місце ще довго нагадувало мені ці хрестини”.
Галицька преса захоплено писала про нову футбольну зірку. Ось один із багатьох пасажів на його адресу: “Лєньо, обернений плечима до воріт “Гасмонеї”, на “шістнадцятці” дістає приземну подачу від Гошовського. Притримує м’яч лівою ногою, зводить тілом доправа, оборонець “Гасмонеї” Бірнбах скочив у правий бік; негайний зворот тілом Скоцня на 360 ступенів, і як рубне він правою ногою в долішній правий ріг воріт. Воротар “Гасмонеї” Блят навіть не ворухнувся. Так народилася найбільша зірка українського футболу”.
Головний турнір його життя – “Кубок президента Польщі”. Львівську область етнічно представляли тільки поляки, але їм дозволили заявити двох українців. У напад вибрали Скоцня – він і в чемпіонаті поклав 40 м’ячів, і в трьох іграх плей-оф загнав у ворота вісім голів і став кращим бомбардиром. Тренер збірної Польщі відразу запропонував грати за них, але Олександр відмовився.
Коли всі розійшлися, Сліпецький затримав Олександра на кілька слів. “Переходьте в “Погонь”, створимо вам приємні умови: закінчите школу, отримаєте хорошу урядову роботу, рідню підтримайте”, – малював він картину перед футболістом. “Пан майор, я українець”, – почав Скоцень, але Сліпецький перебив: “І що з того, що ви українець? Пан Скоцень, у нас грають Береза, Ванчицький, Потеха, Лемішко”. Останню фразу він казав уже українською мовою. “Пан майор, моє місце в “Україні”, – твердо відповів Олександр. Військовий мовчки розвернувся і вийшов з кафе.

 “Відпустіть молодого дурня додому”

Далі почалася Друга світова війна. Місто Львів став частиною СРСР, і всі клуби, у тому числі й “Україна”, були закриті. Для організації нових прорадянських спортивних товариств у листопаді 1939 року начальником товариства “Динамо” у Львові Олександром Панченком був організований матч між збірною Львова і київським “Динамо”. Збірну Львова збирали за інтернаціональним принципом – набрали росіян, поляків, євреїв. Для українців виділили одне місце, і його зайняв Скоцень. 26 листопада відбувся матч, у якому Олександр забив два м’ячі, а його команда програла з рахунком 2:6. Керівництво “Динамо” запропонувало Олександрові перейти до них у команду, але Панченко не відпустив його для того, щоб і надалі організовувати спортивну структуру Львова. В січні 1940 року група львівських спортсменів вирушила до Києва для обміну досвідом, а потім до Москви. Там, без згоди самого Олександра, його зарахували у московське “Динамо”. Він пройшов весняний збір 1940 року в Гаграх. Потім його призвали до армії, і він поїхав до Львова. А в липні у складі збірної Львова Скоцень брав участь у республіканській спартакіаді, яка проходила в Києві. В серпні його разом із дружиною перевели до Києва. Начальник НКВС УРСР Іван Сєров особисто розпорядився, аби його включили до складу київського “Динамо”.
В чемпіонаті СРСР Олександр Скоцень забивав у ворота московських ЦДКА і “Спартака”. А у ворота тбіліського “Динамо”, за яке тоді виступав Борис Пайчадзе, забив два м’ячі із трьох командних. І знову втрутилася війна...
Як згадував Скоцень, до армії його просто не взяли: “Одного дня на світанку всіх нас, “західників”, які проживали у квартирах на стадіоні, розбудили і забрали до військкомату, щоб зареєструвати в армію... 
...За початковими літерами абетки нас оформляли, відбирали паспорти і відправляли на лівий берег Дніпра. Пішли К. Гурскі, Т. Єдинак і фехтувальник В. Бжедзєцкі, а далі – велика несподіванка! Українців із Західної України більше не реєструють! Не беруть в армію!
Цього дня пополудні, коли я повернувся з військкомату, мої друзі стали віч-на-віч переді мною. Воротар М. Трусевич дивився мені прямо у вічі: “Пачему ти нє в армії?” Я пробував дати пояснення. “Врьош, собака! – заверещав він люто, – стрєлять хочеш у доблєстних красноармєйцев із-за забора!” Комісар Кравченко, який ще єдиний не виїхав на Схід за Дніпро, пробубонів: “На вас і на вашу дружину тут вже пливуть до начальства безустанні доноси і скарги”.
І незабаром Олександра заарештували за “шкідливу діяльність і капіталістично-націоналістичну пропаганду”. А першим і головним свідком був воротар “Динамо” Микола Трусевич. 
Подальша доля Трусевича була жахлива: його разом з двома партнерами по “Динамо” розстріляли німці в 1943 році. Саме це й породило міф про так званий “матч смерті”.
Щодо Скоцня, то йому банально пощастило. Після допитів футболіста відпустили – справа потрапила до чекіста, який був шанувальником “Динамо” і курирував “біло-блакитних”. На папері зі справою Олександра червоним чорнилом було написано: “Отпустіть молодого дурака домой!” – і підпис: Лев Ісакович Варновицький.

фото: В Одесі навесні 1941 під час зборів київського “Динамо” з НКВС-наглядачем команди

Експрес із Ніцци

Лєньо повернувся до Львова, вже окупованого німцями, і продовжив грати у футбол, навіть тренував команди при Львівському оперному театрі і команду “Довбуш” із Коломиї. Було відновлене спортивне товариство “Україна”, з яким Скоцень виграв першість Галичини 1942 року. До речі  з ним у команді грав Карл Мікльоша, який через роки очолив львівські “Карпати”. В липні 1944-го радянські війська наближалися до Львова, і, пам’ятаючи про арешт, Олександр Скоцень переїхав із сім’єю до словацького міста Жиліна, де грав за команду СК “Жиліна” і був її граючим тренером. Після закінчення війни разом із братом Осипом переїхав до Австрії. Деякий час жив у Зальцбурзі.
В таборі для переміщених осіб створив клуб “Україна”, в якому грали українці, у тому числі й колишні професіонали. Пізніше ця команда почала зустрічатися в товариських матчах із австрійськими клубами “Адміра”, “Зальцбург”, які обігравала. 5 червня 1946 року в місті Ульм перед 15 тисячами уболівальників команда Олександра зустрілася з мюнхенською “Баварією” і обіграла її з рахунком 5:0.

фото: капітан команди О.Скоцень (ліворуч) в привітанні з суперником перед матчем “Україна” (Зальцбург) – “Баварія” (Мюнхен)
1947-го Скоцень переїхав до Бельгії, де провів кілька матчів за клуб “Шарлеруа”. Але довго йому тут грати не довелося. Скоцня вже запримітили французькі селекціонери і зробили йому супервигідну пропозицію – перейти до “Ніцци”.
Так почався його новий зоряний час. Уже після двох матчів у складі “Ніцци” в першості Франції про нього захоплено писала преса. Скоцня назвали гросмейстером, віртуозом футболу. Він і тут став улюбленцем публіки. “Рашен Скосен” не втомлювався наголошувати, що він не “рашен”, а українець. Але в Україні його прізвище стало забороненим для згадувань, бо, мовляв, “зрадник”.
Зате у Франції про нього написали сотні статей. Журналістів цікавило все, що було з ним пов’язане: що їсть, п’є, які кольори любить, які має плани на майбутнє... Одне слово – зірка.
Коли Скоцень відчув, що настав час змінити індивідуальну манеру гри, то спостеріг, як незворушний у польоті яструб, прицілившись, несподівано різко нападає на мишу. І перейняв цю “методу”, перенісши на футбольний майданчик тактику розслаблення (руху на низькій швидкості) та раптовий вибух, постріл, гол!
“Коли Скоцень прибув до Ніцци, він був прекрасним футболістом, але на полі грав повільно, як вантажний потяг, – писав журналіст Джон Горн. – Врахувавши цей момент, він незабаром додав у швидкості. Сьогодні це вже експрес “Ніцци”.

Залишив Олександр свій “автограф” і у воротах туринського “Ювентусу”. В червні 1950 року “Ніцца” проводила товариську гру з італійцями і перемогла – 2:1, а переможний м’яч був на рахунку Лєня.
Скоцень вирізнявся з-поміж футболістів не лише власною технікою і баченням поля, але й джентльменською поведінкою стосовно супротивників. Якось у матчі проти “Сент-Етьєна” отримав пас від партнера, перебуваючи в трьохметровому офсайді. Почав зближуватися із кіпером, але вболівальники суперника бурно реагували на офсайд. Скоцень зупинився, подивився на трибуни. Потім просто залишив м’яч, відвернувся від воріт і пішов до центру поля. Цей жест трибуни зустріли оваціями, а в кінці матчу проводжали Олександра стоячи.
Три гучні сезони в “Ніцці”. Найпопулярніший футболіст Франції. Але йому вже 32 роки… І Скоцень вирішує піти з французького футболу в зеніті слави. Його родичі, виїхавши по закінченні війни до Канади, добре там влаштувалися і кликали Олександра до себе. Прощальний матч. На трибунах плакати: “Скоцень, дякуємо тобі!”, “Ми тебе любимо!”, “Ми тебе не забудемо!”. І ось він – останній гол Скоцня у Ніцці. Після матчу вболівальники несли його з поля на руках.
“Франція була моїм останнім етапом європейського футболу, де, як біблійний жид, вічний скиталець, я закінчив своє футбольне скитальство”, – писав у своїх спогадах Лєньо. 

“Сам із собою, зі своїм горем…”

Але в Канаді Скоцень продовжив грати у відновленій українськими емігрантами “Україні”. І тут знову проявився його талант: Олександр став кращим гравцем Східної Канади. “Вперше в історії футболу міста Торонто ми віддаємо данину поваги і вручаємо цей трофей новоспеченому канадцеві, – сказав на церемонії вручення нагороди президент міської футбольної асоціації. – За його віртуозну гру, за його джентльменську поведінку на футбольному полі”.
На жаль, через конфлікт із керівництвом клубу Скоцень із часом перейшов у “Тризуб”. За іронією долі знову опинився в команді, з якої почалася його кар’єра. Правда, тепер уже на чужині. Але цей перехід став фатальним. Вболівальники “України” не пробачили Олександрові його переходу і в 1954 році під час матчу між цими командами сильно побили футболіста. Товариство було шоковане такою поведінкою, а газети дивувалися з варварства українських фанів.
Непритомного, із ушкодженими хребтом та ниркою Скоцня доправили до лікарні, де він пробув більш ніж місяць. Вирок лікарів був страшний: уже немолодому форварду заборонили грати в футбол. “Коли на футбольних полях проходили матчі другого кола, – згадував Скоцень після виходу з лікарні, – я йшов на стадіон, ховався у глухому куті трибуни, щоб мене ніхто ні про що не питав. І там сам із собою, зі своїм горем, спостерігав за грою”. Так трагічно закінчилася футбольна кар’єра Олександра Скоцня.
В 1985 році він написав книгу-спогад “З футболом у світ”, яку видав українською мовою в Торонто. 1992 року в Україні вийшла друга його книга “Львівський “батяр” у київському “Динамо”. Згодом її перевидали, більш доповнену, під назвою “З футболом у світ. Український Пеле, або Батяр Леньо з Левандівки”. 
У цих книжках ветеран докладно описав своє футбольне життя в Україні до війни і на еміграції. До рідного Львова він повернувся тільки 1991-го на святкування 90-річчя товариства “Україна”. Ветеран дожив до 85-го ювілею і помер у Канаді від пневмонії. 
Тож маємо добру нагоду вшанувати  одного з найкращих футболістів України, який, де б не був, грав у футбол і вважав себе українцем.
Підготував Дмитро Сирота за матеріалами zbruc.eu, people.su, eurosport.ru
фото:  з книги “З футболом у світ”

Анджея Хцюк. “Slepe na mecze nie chodzu” (переклад Наталки Римської)

 “Скоцень – про якого тут ішлося – був потім королем нападників-бомбардирів першої професійної французької ліги і грав у Ніцці. Потім якось я брав у нього інтерв’ю у Ніцці, і він мені сказав:
– Знаєте, де я грав найбільш пристрасний матч? Не в Парижі, не в Ніцці, не у Львові, не в Мадриді, а у вашому зацофаному  Дрогобичі. Такого піднесення я ніде потім не бачив. Атомна бомба – то фасолька порівняно з тим вогнем і напругою, що вганяли у конвульсії всіх на тому матчі на нашому полі під Бриґідками. А суддю, капітана Раніша, ми мусили перебрати і провести у наших цивільних анцуґах, бо ваші пашаки чекали, щоб його побити. Щойно в Стрию він перебрався у свій мундир і курив собі папіроса, стоячи у коридорі вагону. Тоді до нього підійшли двоє панів з Дрогобича, чемно спитали, чи він є капітан Раніш і чи то він судив матч “Юнак” – “Україна”. Коли він відповів, що так, то його чемно спитали:
– То сі бардзу тішим, жи пан є капітан Раніш. Алі чи пан вє, шо з паном буде?
– Як то, шо буде?
– Пан буде зара’ битий і копаний, і дістане пан в каляріпу, чилі в міґдал, і буде пан сі заливав ґоржкімі (так, через “р” вимовляли це у Князівстві Балаку) слезами, жи сі пан скусив на суддівстві матчу з “Юнаком”. Пан най зі свої ласки забуде раз назавше, жи існує таке слішне (через “ш”) мнясто (через “н”) як Дрогобич, як пану житє вевоґулі є миле...
Ті два пани, хлопи як шафи, може, не були виховані надто спортово, і такої поведінки я не хвалю, але принаймні треба визнати, що були слівні. Слова дотримали. А то в нинішніх часах також щось значить”.


коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7752 / 4.53MB / SQL:{query_count}