Український Марлос

Напередодні вирішальних матчів відбіркового турніру до чемпіонату світу 2018 року проти збірних Косова та Хорватії, національна збірна України отримала доволі несподіваного новачка. Атакуючий хавбек донецького “Шахтаря” Марлос Ромеро Бонфім, більш відомий як Марлос, прийняв українське громадянство

фото: ФФУ
29-річний бразилець став другим у списку натуралізованих чарівників м’яча після Едгара, свого екс-одноклубника по “Металісту”. Марлоса вже викликали до лав національної команди, а нам доводиться сподіватися, що це буде справжнім підсиленням для збірної, яка дуже потребує високоякісних виконавців.
Безумовно, Марлос – один із найбільш кваліфікованих легіонерів нашого чемпіонату за всю його історію. Технічний, швидкий і тонко читає гру – про такого гравця може мріяти чи не кожен тренер. До того ж, бразилець володіє одним із найяскравіших і потрібних для представника своєї батьківщини якостей. Психологічна стійкість у нього знаходиться на вищому рівні, чим не може похвалитися, наприклад, його партнер і колега по “Шахтарю” – Тайсон. Марлос володіє прекрасним дриблінгом і здатний самостійно вирішити результат матчу. Згадаймо хоча б останній фінал Кубка України, коли, незважаючи на незабитий пенальті, бразилець красивим ударом приніс своєму клубу мінімальну перемогу, а разом із нею – трофей. Та й у чемпіонаті досвідчений гравець чи не кожного туру потрапляє в різні символічні збірні, і це при наявності кваліфікованих конкурентів.
Неодноразово бразилець забивав вирішальні м’ячі, коли гра у форвардів донеччан відверто не задавалася. Марлос володіє добре поставленим ударом, щоправда, користується ним не так часто. А в технічному оснащенні 11-му номеру “Шахтаря” важко найти рівних. Найчастіше хавбек обігрує відразу по кілька суперників на невеликому клаптику поля, і в цьому плані, здається, не загубився б навіть у футзалі. До того ж ,фізично Марлос здатний витримати темп поєдинків будь-якого рівня, чим відрізняються далеко не всі його земляки –  чарівники м’яча. Варто також відзначити величезний досвід виступів на найвищому рівні. Технічний півзахисник відіграв чимало поєдинків у єврокубках за “Металіст” і “Шахтар”. Так що в класі гравця не може бути жодних сумнівів.
Однак висока кваліфікація гравця – ще не гарантія його появи в стартовому складі. Незважаючи на клас Марлоса, новоспеченому бразильцеві ніхто не гарантує місце серед перших одинадцяти. Тим більше, що на флангах атаки у Андрія Шевченка діють визнані лідери Андрій Ярмоленко та Євген Коноплянка. Марлос більше тяжіє до правого флангу, на якому давно влаштувався нинішній гравець дортмундської “Боруссії”. Не варто забувати ще про Олександра Караваєва та Івана Петряка, які активно “стукали” до складу команди Шевченка. Тим часом, на сьогоднішній момент Марлос виглядає набагато сильнішим за своїх молодших колег, а конкуренція з Коноплянкою і Ярмоленком, поза всяких сумнівів, піде на користь збірної.
Можливо, тренерський штаб збірної знайде для хавбека дещо іншу позицію на полі. Не секрет, що по-справжньому талановитих плеймейекерів в Україні не було, мабуть, з часів Юрія Калитвинцева, а 29-річний бразилець – чи не найоптимальніша кандидатура на вакантну позицію. В дещо новому для себе амплуа технічному гравцеві доведеться певним чином переінакшити свій стиль гри, однак знаючи можливості футболіста, сумнівів в його здатності перебудовуватися заради інтересів команди, немає. Тим більше, Марлос здатний віддати так званий “останній пас”. Не раз і не два тонкі передачі бразильця ставали головими, до того ж здатність зіграти нестандартно в нашому футболі мають одиниці. У зв’язку з цим поява у збірній такого гравця може стати відмінним рішенням давньої проблеми.
Проте, якщо згадати епопею з натуралізацією Едмара, то у неї знайшлося чимало як прихильників, так і супротивників. Останні наполегливо вказували на те, що, незважаючи на наявність українського паспорта, бразилець залишається бразильцем, а наша національна збірна повинна складатися виключно з вітчизняних кадрів. Мовляв, невже серед 40 з невеликим мільйонів населення не можна знайти 20-25 дійсно талановитих футболістів, здатних вирішувати серйозні завдання. Тим більше, Едмар, хоч і провів за синьо-жовтих півтора десятка матчів (і навіть одного разу відзначився), по-справжньому основним гравцем збірної так і не став.
Взагалі, залучення легіонерів, навіть в склади клубів – процес досить делікатний. Легендарний наставник “Дніпра” Євген Кучеревський у зв’язку з цим неодноразово наголошував, що іноземний футболіст повинен, як мінімум на голову бути вищим за вітчизняного. Втім, у нашому футболі цей постулат працює далеко не завжди. І все-таки специфіка гри в збірній і клубах істотно різняться, та й сам підхід до селекційного процесу в національних команд більш вибірковий. 

Ім’я їм – Легіон

За більш ніж двадцятип’ятирічну історію збірної України в її складі зіграло достатньо велика кількість натуралізованих гравців. На початках це були здебільшого росіяни, які знайшли в Україні другу Батьківщину, лише згодом українське громадянство наважувалися прийняти і футболісти з інших країн. Портал ua-football.com згадав хто саме ставав легіонером у синьо-жовтій футболці.

Віктор Леоненко (14 матчів, 6 голів, роки виступів: 1992 – 1996). Рішення Віктора Леоненка змінити громадянство Росії на українське в 1992 році виглядало неординарно. У той час як провідні футболісти колишнього союзу рухалися в напрямку із заходу на схід, уродженець Тюмені не дотримувався цього шляху. Спочатку змінив московське “Динамо” на київське, а потім і російське громадянство на українське – іншого шляху у нього вже не було. Леоненко завжди був неординарним футболістом як на полі, так і поза його межами. Насамперед ним рухало бажання більше грати, більше забивати, а питання національної приналежності було на другому місці.
Дебютний поєдинок за збірну України з угорцями закінчився для Леоненка дуже характерно – видаленням за грубу гру. Потім було заокеанське турне та ігри зі збірними США і Мексики, участь в матчах відбору до ЧЄ-1996. Жодного гола в офіційних матчах за збірну Леоненко не забив, а в товариських матчах відзначився шість разів.

Юрій Калитвинцев (22 матчі, 1 гол, роки виступів: 1995 – 1999). Спочатку в плани Юрія Калитвинцева не входило міняти Москву на Київ. Але, піддавшись чарівності і наполегливості Григорія Суркіса, 26-річний півзахисник, який тоді відновлювався від перелому ноги, приїхав разом з дружиною до столиці України. Калитвинцев був вражений прийомом, який влаштував йому президент “Динамо”, і перейшов до київського клубу. Пізніше Суркіс-старший ініціював і зміну громадянства Калитвинцева.
Калитвинцев був одним із ключових гравців як в “Динамо”, так і в збірній. Його дебют за національну команду був не надто  вдалим – поразка Хорватії 0:4, але вже в третьому матчі Калитвинцев тим же хорватам забив свій єдиний гол за Україну. Після переходу в “Трабзонспор” в 1998 році, Калитвинцев ще два рази викликався в збірну Йожефом Сабо.

Сергій Кормильцев (15 матчів, роки виступів: 2000 – 2004). Запрошений Лобановським півзахисник “Уралана” вже мав досвід виступу за збірну Росії. У 1998 році Анатолій Бишовець задіяв Кормильцева в матчі зі збірною Бразилії в Форталезі. 24-річний хавбек протистояв таким футболістам як Кафу, Флавіо Консейсао, Сержіньо, Елбер, Рівалдо, Денілсон і був замінений вже на 40-й хвилині, проваливши матч. Ту гру Росія програла з рахунком 1:5, і більше в збірну Кормильцева не викликали.
Цікаво, що за Україну Кормильцев провів тільки один матч в якості гравця “Динамо”. Наступні виклики в національну команду від Леоніда Буряка Кормильцев отримував як гравець московського “Торпедо”.

Артем Яшків (8 матчів, роки виступів: 2000 – 2001). Лобановський поїхав на матч “Уралана”, щоб переглянути Кормильцева, але прихопив із собою і Артема Яшкіна. Уродженець Вологди через свій зріст і шевелюру отримав в Києві статус “нового Заварова”, а ще запам’ятався чудовим виконанням штрафних ударів. Але численні проблеми зі здоров’ям і непрості стосунки із Олексієм Михайличенком привели до завершення кар’єри Яшкіна в “Динамо”.
Його відправили змінювати громадянство разом із Кормильцевим і Серебренниковим з ініціативи Валерія Лобановського. У складі збірної України провів вісім матчів.

Сергій Серебренников (12 матчів, 1 гол, роки виступів: 2001 - 2003, 2006). Ще до переходу з “Шинника” Григорій Суркіс цікавився у Сергія Серебренникова, чи згоден він змінити громадянство. Тоді він відповів відмовою, але незабаром півзахисник отримав повторну пропозицію від Валерія Лобановського і на цей раз вже погодився. Як Яшкіну і Кормильцеву, Серебренникову було легко адаптуватися в збірній – кістяком національної команди були гравці київського клубу, і підготовку збірна проводила ще на базі “Динамо” в Конча-Заспі. “Тоді збірна і “Динамо” були практично одним і тим же”, - стверджував Серебренников.
Серебренников починав кар’єру як форвард, але після переходу в Україну став грати в центрі поля. Кар’єра уродженця Бурятії в “Динамо” не склалася, але він досяг успіху в чемпіонаті Бельгії, звідки викликався на матчі збірної Леонідом Буряком. Один раз на товариський матч покликав Серебренникова і Олег Блохін.

Олексій Бахарєв (1 матч, рік виступу – 2002). Олексій Бахарєв разом з Кормильцевим зіграв за Росію в тому самому матчі з Бразилією, програному з рахунком 1:5. У 1998-му році гравець “Ротора” перейшов у донецький “Шахтар”, де провів сім сезонів і двічі вигравав чемпіонат України. У 2002 Леонід Буряк покликав Бахарєва на товариський матч з Іраном. За словами футболіста, на той поєдинок можна було “хоч 11 бразильців на поле виставити”. Гравець подав прохання на ім’я президента Кучми на зміну громадянства, але між собою не домовилися ФФУ і РФС. В результаті Бахарєв вирішив залишитися з російським паспортом, і матч з Іраном став для нього єдиним у жовто-синій футболці.

Олександр Горшков (4 матчі, 2 голи, рік виступу – 2003). Присутність Олександра Горшкова в цьому списку спірна. Він народився в Кіровську Луганської області, провів кілька сезонів у чемпіонаті України за вінницьку “Ниву” і “Чорноморець”, однак перші свої матчі на міжнародному рівні зіграв за збірну Росії.
Здавалося, після цього про Горшкова забули у федераціях обох країн, поки в 2003 році Леонід Буряк несподівано не викликав гравця раменського “Сатурна” в збірну України. Дебют 33-го футболіста за національну команду був просто божевільним – на “Олімпійському”, де були присутні 80 тисяч глядачів, його шалений удар з дальньої дистанції приніс Україні нічию з Іспанією. Забив Горшков і в своїй наступній грі з Вірменією (4:3). Потім було ще два матчі: з Північною Ірландією та Іспанією, після чого Горшков вирішив зосередитися на кар’єрі в “Зеніті” і зав’язав зі збірною.

Артем Мілевський (50 матчів, 8 голів, роки виступів: 2006 – 2012). Один матч, проведений Артемом Мілевським у юнацькій збірній Білорусі, міг перешкодити нападнику “Динамо” коли-небудь зіграти за збірну України. ФФБ міцно вчепилася за права на футболіста і не погоджувалася з його наміром виступати за Україну. У підсумку конфлікт між двома федераціями було вирішено за посередництва ФІФА – обидві сторони підписали меморандум про взаєморозуміння і Білорусь відмовилася від Мілевського, який прийняв українське громадянство.
Після успішного виступу за молодіжну збірну Мілевський, ще без досвіду ігор за першу команду, потрапив у заявку Олега Блохіна на Чемпіонат Світу в Німеччині. Мілевський грав із Саудівською Аравією і Тунісом, але по-справжньому заявив про себе в післяматчевій серії пенальті з Швейцарією. 21-річний нападник пробивав другим, після того, як промазав Шевченко, і не побоявся виконати “паненку”.
Мілевський провів за збірну 50 матчів, з восьми голів тільки два були забиті в кваліфікаційних матчах, та й ті у ворота Андорри. Завершення кар’єри в збірній у 27 років співпало з відходом форварда з “Динамо”.

Олександр Алієв (28 матчів, 6 голів, роки виступів: 2008 – 2012). Уродженець Хабаровська Олександр Алієв, як і Артем Мілевський, був привезений в “Динамо” Павлом Яковенко в 15-річному віці. За словами Алієва, він легко погодився переїхати до Києва через жахливі умови в академії “Спартака”. Алієв не виступав за юнацькі збірні Росії, тому загравання в юнацькій, молодіжній та основній збірній України для нього відбувалося без проблем.
У 2012 році Алієв втратив місце в основі “Динамо” і разом з цим перестав викликатися до збірної.

Марко Девіч (35 матчів, 7 голів, роки виступів: 2008 – 2014). Марко Девіч отримував українське громадянство в статусі кращого бомбардира чемпіонату України. Малозабивний хавбек з “Волині” на другий сезон у “Металіста” змінився на одного з кращих форвардів чемпіонату і за пропозицією керівництва харківського клубу прийняв українське громадянство. Девіч був у такій хорошій формі, що Олексій Михайличенко, який не був великим шанувальником натуралізації, не міг не викликати Девіча в збірну.
Пізніше Марко говорив, що вибрав Україну в знак подяки за те, що вона проявляла до нього інтерес, на відміну від байдужої до його успіхів Сербії.
Марко Девічу не пощастило. Його найважливіший гол у міжнародній кар’єрі не побачила суддівська бригада матчу з Англією. Екс-гравець “Металіста” і “Шахтаря” увійде в історію хет-триком у ворота Сан-Марино і тим, що з кінця 2014 року перестав викликатися до збірної не з футбольних причин.

Едмар (15 матчів, 1 гол, роки виступів: 2011 – 2014). Едмар приймав нове громадянство, провівши вже сім сезонів в чемпіонаті України. Бразилець взяв за дружину українку, тут виховував дітей. Зміна паспорта для 30-футболіста була обумовлена життєвим вибором, а не футбольними причинами. Однак гравець з такими ігровими якостями не міг не знадобиться українській збірній.
Кращого дебюту для Едмара не придумаєш. Так, Україна програла вдома Швеції в товариському матчі. Але місцем проведення гри був Харків і ОСК “Металіст”. Коли Едмар вийшов на поле, зірвав овації своїх уболівальників.
Едмар провів за збірну не так багато матчів – всього 15, але, за його словами, надовго всіх їх запам’ятає.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7951 / 4.5MB / SQL:{query_count}