Покутники

Чинна українська влада сама прирікає себе на роль жертви

Чинна українська влада сама прирікає себе на роль жертви

Традиційно для України кожна наступна команда, яка береться за кермо, нарікає на попередників. Але у кожній новій владній тусовці обов’язково присутні ті, хто мав причетність до того, що коїлося зовсім недавно. Ба більше, не те що був дотичним до усіх “недолугих”, із точки зору дня сьогоднішнього, кроків, але й почасти, а то й визначально ініціював їх.

Однак що не влада, то у столичних офісах міцнішає переконання в прогресуючій амнезії спільноти, у тому, що ніхто із пересічних громадян не пам’ятає цих делікатних моментів. Це як у Табачника із Голодомором: то він рвав на собі сорочку, стверджуючи, що події 1932 – 1933 рр. були геноцидом українців, то тепер викидає останні згадки про вітчизняну трагедію зі шкільних підручників. Усе спишуть на “специфіку політичного моменту”…

Позаяк синдром “жертви попередників” так чи інак присутній, як ми зауважили, у кожного із наступників, звісно, є й офіційні речники, що волають про це. Зовсім недавно до сонму песимістичних коментаторів долучився і Вадим Колесніченко (той, кому не подобається гасло “Львів’яни понад усе!”). Цього разу він не зупинявся на “регіональних проблемах”, лише зауважив, що “нинішня влада спокутує гріхи так званої опозиції. І звинувачувати владу у своїх гріхах, як це намагаються зробити, не виходить. Через це опозиція сама себе загнала в маргінальний кут”. І люди це, мовляв, розуміють.

Отже, не всесильна та на все здатна Партія регіонів, а такі собі покутники, що посипають голову попелом і лисіють серед роздумів над тим, як розгребти заварену Ющенком та Ти­мошенко кашу.

У принципі, не питання “як?”, питання у тому, чи насправді перед Януковичем та Ко стоїть схоже завдання. “Як” – означає методи й шляхи, а їх ми вже встигли зауважити упродовж останніх півроку, ба більше – навіть спромоглися визначити стиль. Жодних сентиментів на кшталт “демократії”, у ліпшому випадку – дуже своєрідне і дуже специфічне трактування останньої. У когось із виборців “буря і наступ” викликає щире захоплення, у когось – тихе побоювання, ще в інших – реакцію спротиву. Але, видається, захоплених меншає, як тане рейтинг партії влади в її вотчинних регіонах.

Що ж до завдань, то, мабуть, вони теж очевидні. Остаточно осідлати країну можна тільки перемогою на виборах до місцевих рад, а тому вже бачимо, як усуваються “ненадійні” в адміністративних ієрархіях провінційного штибу, як пресуються останні острівки свободи слова, як застосовується адміністративний ресурс до, здавалося б, напрочуд лояльних партнерів по коаліції. Ясна річ, “регіоналам” не ходить про комуністів, – останні втрачають жалюгідні крихти свого електорату, тож діятимуть тихо і слухняно. А ось Литвин з “народниками”, видається, міцно завис на гачку “справи Ґонґадзе” і тепер змушений приєднатися до “покутників”. Тим паче, що з усього видно, каятися у чому є… В одному з недавніх коментарів спікер спробував удатися до езопової мови, заявивши, що “ця боротьба (між владою та опозицією – “Пошта”) буде даватися взнаки. Хто кого переламає. Я не хочу, щоб у нас ламали до коліна політиків, а відповідно країну”. Правильні по суті слова перш за все стосуються автора: Литвина ламають конкретно, послідовно. Хоча, власне кажучи, такі, як наш спікер, не ламаються, а гнуться.

…Якщо погодитися з твердженням, що опозиція є дзеркальним відображенням владоможців, то, мабуть, і їй слід потихеньку записуватися до тих, хто спокутує старі гріхи. Бо в Україні боротьба поміж незгодними стала доброю традицією ще із часів Кравчука, а за Кучми взагалі набула рис добре відлагодженого технологічного процесу. Цілком можна погодитися із заявами політиків, яким цього разу не поталанило опинитися у владних кріселках. Вони одностайно заявляють, що Янукович і його адміністрація плідно, а головне – результативно, культивують розмаїті опозиційні середовища, аби лише збити з пантелику пересічного виборця. Однак жоден зі скаржників не годен зізнатися, що першопричиною, яка уможливила технологічну гру “регіоналів”, є самі опозиціонери. По-перше, вони формували свої лави, зважаючи лише на фінансові можливості чи впливи конкретних осіб. По-друге, перебуваючи при владі, не запропонували суспільству жодного конструктиву, жодної ідеологеми, здатної об’єднати його. По-третє, – і це вже стає анекдотичним – тих, кому байдуже, що відбувається в країні, аби лише не рухали його “свічковий заводик”, серед нашої “еліти” – легіон.

У висліді найбільшу покуту офірує нарід. “Стабільність і реформи”, задекларовані тими, хто несе “тяжкий хрест” попередників, обернулися “архістабільними” цінниками на полицях крамниць, у квитанціях про сплату комунальних послуг; а фантом “реформ” є банальним фіговим листочком для переділу власності. Покутуємо…

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
2.6711 / 4.39MB / SQL:{query_count}