Між краплями дощу

Ситуація із вибором з-поміж двох бід стає традиційною для української спільноти. Це ж, своєю чергою, означає дві речі: перша з них очевидна -  країні потрібна, як повітря, ротація еліти; друга - трохи прихована: держава досі не має стратегії, хоча за 19 років незалежності її пересічні громадяни вбухали у цей яловий механізм шалені кошти.

Ситуація із вибором з-поміж двох бід стає традиційною для української спільноти. Це ж, своєю чергою, означає дві речі: перша з них очевидна -  країні потрібна, як повітря, ротація еліти; друга - трохи прихована: держава досі не має стратегії, хоча за 19 років незалежності її пересічні громадяни вбухали у цей яловий механізм шалені кошти.

Щодо зміни еліти, то її, на жаль, не передбачається. Навіть на позачергові вибори Президента (за прогнозом одного із кандидатів-аутсайдерів, - через півтора-два роки) ми підемо, взявши актуальний нині анекдот: "Два пси зібралися на вибори. "За кого голосуватимеш?", - запитує один. "А мені байдуже - чи за Герасима, чи за академіка Павлова...".

Переконання про тяглість ситуації "вибору між поганим і гіршим" ґрунтується на тесті, який недавно пройшов Тігіпко. Йому також, з'ясувалося, байдуже, в кого із ймовірних президентів бути прем'єром. Прагматичний банкір ставить на статус-кво, за якого, радше, Президенту випадає бути "при прем'єрові", тобто на повноваження, виписані для глави уряду чинною Конституцією України.

Оскільки вибору фактично немає, то ми робимо свій - життєвий, приземленіший і зручніший. Голосуємо емоціями. Зневіра та апатія сягає апогею, бо висловитися проти всіх - теж вибір, який не спричинить особливих наслідків. За когось віддасть голоси лише дорога родина, і якщо вона чисельніша від челяді опонента бодай на одну особу, то країна матиме очільника. І система працюватиме, - із корупцією ще вищого порядку, позаяк сімейні узи пов'язуватимуть обранця ще міцніше.

До слова, про корупцію. Вона процвітатиме у нас доти, доки держава братиме плату у вигляді податків за невиконану роботу. Тобто не гарантуватиме прав платникам, не забезпечуватиме належного рівня безпеки, не упорядкує систему правосуддя і таке інше. Податки у нашому випадку можна розглядати як хабар, бо, заплативши їх, українець резонно розраховує на лояльність держави у випадку його не надто правомірних вчинків.

Вірус недовіри до всіх і вся лише стверджує невеселий висновок: за роки незалежності жоден із владних мужів, жодна державна інституція не доклали потрібних зусиль до формування так званого суспільного капіталу. Про власні статки дбали, без сумніву, усі. А суспільний капітал - це щось нематеріальне, це власне і є ота довіра: платника податків до влади, клієнта до банкіра і навпаки, пацієнта до лікаря, читача - до журналіста... Маючи його, можна думати й про вибір, і про стратегію. Втративши або ж не здобувши - нидіти у безвиході і депресії. Хто із кандидатів бодай заїкнувся про суспільний капітал?

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
4.5018 / 4.08MB / SQL:{query_count}