Не звернути із вибраного курсу

Парламент закріпив у Конституції України норми про євроатлантичну інтеграцію

Стратегічний курс України на повноправне членство у Європейському Союзі та НАТО тепер буде закріплено в нашій Конституції. Відповідні зміни парламентарі 334-ма голосами затвердили у четвер, 7 лютого. Це рішення є важливим, хоч насправді на практиці зараз ніяк не наближує нас ні до ЄС, ні до НАТО.
Тепер політики можуть використовувати це рішення і своє голосування для збільшення підтримки у боротьбі за президентське крісло. Але за всіма їхніми словесними перепалками потрібно розуміти важливість моменту: з одного боку, курс на ЄС і НАТО в Конституції можна було закріпити набагато раніше, з іншого – саме в розпал президентської виборчої кампанії відверто виступити проти таких конституційних змін могли собі дозволити тільки проросійські реваншисти. Та про все за порядком.

Основний Закон і євроатлантична інтеграція

Почнімо з того, що проголосований нардепами закон щодо конституційних змін додає до преамбули нашого Основного Закону формулювання про європейську та євроатлантичну інтеграцію України. Також цей стратегічний курс прописується ще в трьох статтях Конституції. Зокрема, пункт 5 частини першої статті 85 Конституції щодо повноважень Верховної Ради набуває такого вигляду: “Визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору”. І також в Конституції має бути зазначено, що Президент є гарантом реалізації цього стратегічного курсу, а Кабінет Міністрів забезпечує таку реалізацію.
Нагадаємо, що глава держави вніс до парламенту відповідний законопроект 3 вересня минулого року. 20 вересня нардепи включили цей документ до порядку денного і скерували на висновок до Конституційного суду. КС підтримав законопроект, і 22 листопада парламент проголосував за нього у першому читанні. Відповідно до процедури конституційних змін для остаточного ухвалення рішення потрібна була ще одна сесія ВРУ і щонайменше 300 голосів нардепів. І от 7 лютого відбулося результативне голосування: фракція ББП – 132 голоси “за”, “Народний фронт” – 79, “Самопоміч” – 24, Радикальна партія – 20, “Батьківщина” – 19, депгрупа “Воля народу” – 16, позафракційні – 39. Лише п’ять голосів “за” дала депгрупа “Відродження” і жодного – “Опозиційний блок” (натомість 31 “проти”). Після цього голосування потрібні були тільки підписи голови ВРУ та Президента під законом щодо конституційних змін. Із цим ніяких заминок взагалі б не мало виникнути.

Президентський “фінт”

Виглядає так, що недарма голосування загалом за курс на вступ ЄС та НАТО відбулося саме в розпал президентської виборчої кампанії. Як ініціатива від чинного Президента це може використовуватися для певного збільшення його підтримки, хоч і ефект не буде дуже великим. Інші політичні гравці намагаються просувати в інформпросторі тези про те, що відповідні законодавчі зміни потрібно було ухвалювати раніше, а не перед виборами.
Виглядає правильно, але… Чи є впевненість у тому, що без такого “фінта” від чинного Президента відповідні конституційні зміни знайшли б підтримку більшості фракцій? Зараз все звелося до того, що або нардепи голосують “за”, або перед президентськими виборами демонструють, що вони, а отже, і “їхні” кандидати проти ЄС і НАТО і, відповідно, “за” Росію. Тому, навіть якщо ви свято переконані в тому, що зараз йдеться лише про передвиборчі інтереси чинного Президента, насправді дуже добре, що ці інтереси збіглися із необхідністю закріплення євроатлантичного курсу держави.

Необхідність закріплення

Абсолютно праві ті, хто зараз доводить, що для вступу що в ЄС, що в НАТО не потрібно було вносити зміни до Конституції. Тільки результативні системні реформи зможуть пришвидшити нашу євроатлантичну інтеграцію. Однак одного нашого бажання замало, потрібне ще й бажання й “зелене світло” для України від самих ЄС та НАТО. Зрештою, розглядаючи євроатлантичну інтеграцію комплексно, потрібно окремо працювати над вступом до ЄС, і окремо – до НАТО.
“У вас немає зобов’язання йти ні в ЄС, ні в НАТО, адже Україна і сама по собі – велика країна. Але якщо ви дійсно вирішили приєднатися до одного чи іншого союзу, якщо це ваше щире бажання – тоді проведення реформ не повинно викликати запитань”, – зазначила посол Франції в Україні Ізабель Дюмон в інтерв’ю Європейській правді, опублікованому 7 лютого.
І невідомо, скільки ще років має пройти, щоб Україна стала реальним претендентом на вступ хоча б до одного з цих міждержавних утворень. Але головне, щоб ці роки проходили із успіхами у наших реформах.
Та нинішнє закріплення стратегічного курсу на ЄС та НАТО в Конституції є важливим у світоглядному контексті. Адже кожні вибори в Україні несуть ймовірність розвороту на 180 градусів внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу нашої держави. Ми вже неодноразово були свідками таких явищ як зі знаком “плюс”, так і зі знаком “мінус”. Тому якщо в майбутньому до влади якимись правдами чи неправдами прийдуть такі політичні еліти, що вирішать відмовитися від євроатлантичної інтеграції, то їм доведеться знову міняти Конституцію, а для цього потрібна буде конституційна більшість у парламенті. Так, тут можна зауважити, в Україні Конституції часто не дотримуються, але тоді слово повинен взяти український народ, як це вже було неодноразово. І вимагати виконання Основного Закону від будь-якого політика.
Зараз, відповідно до різних соціологічних опитувань, більшість українців підтримують євроатлантичну інтеграцію нашої держави. Також таку позицію декларують і більшість із кандидатів у президенти. Але от простий приклад: зараз Юлія Тимошенко, яка претендує на президентське крісло, яскраво підтримує вступ України в ЄС і НАТО, звинувачуючи чинного Президента в тому, що питання закріплення в Конституції відповідного стратегічного курсу “порушується лише за 50 днів до виборів” і заявляє, що вона була “першим прем’єр-міністром, який подав заявку на отримання Плану дій щодо членства у НАТО”. Йдеться про 2008 рік. Але водночас вона не згадує, скільки тоді було маніпуляцій від прем’єр-міністра Тимошенко щодо підписання листа-звернення до Генсека НАТО про можливість приєднання України до Плану дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО. І найважливіше, що у 2008-ому за кілька місяців до Бухарестського саміту Альянсу (на якому Україні відмовили в наданні ПДЧ) Юлія Тимошенко під час візиту до Брюсселя відмовилася взяти участь у засіданні Комісії Україна-НАТО і загалом відмовилася відстоювати питання необхідності надання Україні ПДЧ. “Озвучуванні нею на всіх брюссельських зустрічах і прес-конференціях аргументи були такими: натівське питання надто болюче для нашої країни, воно спричиняє великі внутрішньополітичні ускладнення та розколює українське суспільство. Тому “поглиблення відносин із НАТО має проходити не революційним, а еволюційним шляхом – крок за кроком”. І Україні потрібна публічна багатостороння дискусія щодо участі країни в колективних системах безпеки, а також широка інформаційна кампанія щодо НАТО. Однак при цьому Юлія Володимирівна жодного разу не висловила своєї особистої думки ні з приводу НАТО, ні з приводу того, чи повинна Україна прагнути стати його членом. Навіть у Європарламенті, демонстративно намагаючись відповідати на всі запитання євродепутатів, які приймали її більш ніж прихильно, ЮВТ проігнорувала запитання представника Болгарії, котрий наївно поцікавився, чи може Тимошенко в ході цієї “публічної багатосторонньої дискусії”, яку вона описує, особисто звернутися до українського народу і пояснити, що вступ до НАТО – у його, народу, інтересах”, – так у 2008-ому описувало ситуацію авторитетне видання “Дзеркало тижня”.
Що ж, часи змінилися, після початку російської агресії проти України підтримка вступу нашої держави до НАТО серед громадян значно зросла, і Юлія Тимошенко із своєю командою вже активно пропагує євроатлантичну інтеграцію. Але політики повинні пояснювати громадянам важливість того чи іншого питання, а не просто “бавитись” суспільними настроями.

Роботи попереду ще багато

Повертаючись до ухвалених парламентом конституційних змін також зазначимо, що вони передбачають також виключення із перехідних положень Конституції пункту 14, в якому йдеться про тимчасове використання наявних на території України військових баз для тимчасового перебування іноземних формувань на правах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою. Раніше цей пункт використовувався для перебування Чорноморського флоту РФ у Криму. Зрозуміло, що це було помилкою. А після анексії Криму Росія в односторонньому порядку денонсувала чотири угоди з Україною щодо базування ЧФ РФ на півострові.
Звичайно, українська держава повинна підтверджувати незаконність перебування російських військових на нашій території, щоб з цього приводу не думали у Кремлі. Але треба думати й про інше, і в інформпросторі лунали думки про те, що потрібно скасувати пункт 14 перехідних положень нашої Конституції, але водночас передбачити і якийсь спрощений порядок для можливості базування на території України військових підрозділів країн-членів НАТО. В ст. 17 Конституції зазначається, що на території України не допускається розташування іноземних військових баз. Нинішні конституційні зміни цієї статті не стосувалися. У вересні минулого року Ірина Фріз (нині – міністр у справах ветеранів, на той момент – нардеп від фракції БПП “Львівська Пошта”) пояснювала, що “заборона на розміщення іноземних баз на території України не завадить перебуванню окремих підрозділів країн-членів НАТО, оскільки в такому випадку діятиме процедура, що зараз застосовується у випадках проведення багатонаціональних навчань: подання до Верховної Ради переліку підрозділів іноземних країн з визначенням терміну перебування та надання відповідного дозволу парламентом”.
“Тим паче несумісною з НАТО є унікальна пострадянська норма, якої немає у жодній державі-члені Альянсу, а також у її найближчих партнерах (приміром, у Грузії). Це норма про те, що будь-які навчання українських військових разом із іноземними збройними підрозділами – чи то в Україні, чи то за кордоном – потребують схвалення у Верховній Раді (п. 23 ст. 85 Конституції: “До повноважень ВР належить схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України”). І так само за цим пунктом Рада має схвалювати допуск іноземних підрозділів з країн-партнерів, готових посилити захист нашої держави від агресора. Цей атавізм, який суперечить не тільки принципам Альянсу, але і здоровому глузду, точно треба прибрати. Причини, з яких президентські пропозиції не зачепили ці пункти, загалом зрозумілі. Такі зміни додатково зменшили би шанси зібрати в Раді 300 голосів, вони роблять проект надто ризикованим. До того ж зміна положення про заборону військових баз потребує іншої процедури – затвердження на референдумі. А тому, як кажуть, “слона варто їсти частинами”, – також раніше зазначала Європейська правда.
Тож якщо зараз і не було необхідності змін до Основного Закону, щоб йти до ЄС і НАТО, але такий запобіжник “від реваншу” чи то відверто проросійських сил, чи то прихильників “нейтралітету” зайвим не буде, надалі на шляху євроатлантичної інтеграції ще доведеться попрацювати над деякими конституційними змінами.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6691 / 4.2MB / SQL:{query_count}