Без героя

Те, що росіяни обожнюють Сталіна, - принаймні нам на­магаються натякнути на це результати недавнього інтер­активного опитування "Ім'я Росії", - не що інше, як яскрава ілюстрація висновку їх­нього ж священика та філосо­фа Якова Кротова: "Росія - у будь-якому випадку, у часи Черчилля і навіть досі, - є самообманом, загорнутим у брехню і запакованим в обман".

Те, що росіяни обожнюють Сталіна, - принаймні нам на­магаються натякнути на це результати недавнього інтер­активного опитування "Ім'я Росії", - не що інше, як яскрава ілюстрація висновку їх­нього ж священика та філосо­фа Якова Кротова: "Росія - у будь-якому випадку, у часи Черчилля і навіть досі, - є самообманом, загорнутим у брехню і запакованим в обман".

Зрештою, як і Україна, та частина нашої еліти, яка, попри історичний досвід та ментальні образи, намага­ється бездумно калькувати сусідський досвід поводження з власним народом. Згадаймо, хто стояв за лаштун­ка­ми розпіареного телеві­зійного проекту "Великі українці", і яким моральним розчаруванням обернулися для мільйонів "голосувальників" брудненькі подробиці цієї гри.

Але звертає на себе увагу не стільки звичка спільноти потрапляти на пропаганди­стські гачки з дешевою на­живкою, скільки намагання режисерів таких масштабних маніпуляцій дезорієнтувати публіку у нинішньому контексті її побуту. Тобто, зважте, - бажання того, що маємо зараз, чи того, що чекає нас у найближчій перс­пективі, мало кого обходять. А якщо хтось і переймається цим, пробуючи зробити зріз громадської опінії, то ризикує бути залученим до лав "продажних соціологів".

Що ж, суспільство втратило не тільки орієнтири, воно не має осіб, які ці орієнтири озвучували, утверджували. Це стосується не тільки вчорашніх кумирів Галичини, себто так званої "помаранчевої команди". Запитайте мешканців Сходу чи Півдня, чи вірять вони з таким же, як 2005-го, ентузіазмом, у "бі­ло-блакитних" провідників? Відповідь буде, либонь, неод­нозначною... І тих, й інших дискредитовано не руками чи мізками політичних опонентів, хоча і їхні зусилля також не пропали даремно, а невмінням, небажанням при­слухатися і зрозуміти виклики часу, нехіттю дотримувати слова, зацикленістю на власному іміджі та власному збагаченні. Отже, ми опинилися на межі, за якою вже не спрацьовує навіть феномен "парадоксальної довіри". За Бодріяром, "парадоксальна довіра - це довіра, яку викликає хтось завдяки поразці чи відсутності чеснот". Поразки чи відсут­ність чеснот учорашніх кумирів тепер є приводом для гніву, у кращому разі - злостивих анекдотів. Тим паче, що, як зауважив хтось з великих, "нема підлішого часу, ніж час недороблених героїв".

Утім, розчарування, відчай та апатія - це лише ціна, яку платить спільнота за школу поступу. Однак поміркуймо, чи не перетворилися ми у марнотратників, адже знано, хто платить двічі. 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
5.6707 / 4.08MB / SQL:{query_count}