Шведське “усе”

Про Інґмара Берґмана та Мікеланджело Антоніоні світова преса багато писала рівно рік тому - обидва режисери відійшли з життя з інтервалом у кілька днів, ніби домовились таким чином нагадати світові, що завершилася ціла епоха великого кінематографа.

karikaturka.jpg 

Про Інґмара Берґмана та Мікеланджело Антоніоні світова преса багато писала рівно рік тому - обидва режисери відійшли з життя з інтервалом у кілька днів, ніби домовились таким чином нагадати світові, що завершилася ціла епоха великого кінематографа. "Колись Анджей Вайда, один із режисерів, якого дуже цінував Берґман, визначив різницю між собою і знаменитим шведом: Берґман зробив головними героями своїх фільмів чоловіка і жінку, а не улана і дівчину, як його польський колега. Спочатку Перша, а потім Друга світові війни розділили долю Європи навпіл і залишили Східній народні трагедії, а Західній - екзистен­ціальні драми. Інґмар Берґман перебував трохи осторонь, на нейтральній смузі, і він першим виявив хвору підсвідомість післявоєнної Європи", - писав у некролозі для видання "КоммерсантЪ" Андрій Плахов. Син пастора, Берґман виріс у суворій дисципліні, і все його життя було сповнене конфліктів із собою і оточенням. Незгода з батьківським авторитаризмом, юнацькі нацистські симпатії, заплутані стосунки з жінками, дітьми, ув'язнення за несплату податків, депресії, еміграція, добровільне вигнання на острові Форе. І постійний кар'єрний ріст: у 1940-му Інґмар Берґман став режисером Королівського драмтеатру, потім сценаристом і режисером компанії "Svensk Filmindustri", міжнародний успіх при­йшов до нього після фільмів "Усмішки літньої ночі" (1955), "Сунична галявина" (1957), "Причастя" (1962), "Мовчання" (1963), "Персона" (1966). У 1960 році він отримав першого "Оскара" за "Дівоче джерело", у 1962-му - другого за фільм "Як у дзеркалі", а потім ще низку фестивальних премій і "Золоту пальмову гілку" ювілейного, 50-го Каннського фестивалю у 1997 році, що було своєрідною компенсацією за те, що великий режисер так і не здобув головної нагороди цього фестивалю. Він зняв понад п'ятдесят фільмів, майже усі за власними сценаріями, і поставив більше сотні вистав. Славу Берґмана розділили його кінооператор Свен Нюквіст і блискучі актори - Лів Ульман, Бібі Андерсон, Інґрід Тулін, Макс фон Зюдов, Ерланд Йозефсон.

Важко сказати, що саме надихнуло шведських конгресменів нарешті вирішити це питання, та ще й достатньо швидко, якщо судити за російськими мірками.

Ще влітку ніхто не знав, яка доля очікує архів померлого 30 липня минулого року Інґмара Берґмана, якому 14 липня цього року могло б виповнитися 90. 45 ящиків із безцінними матеріалами найбільшого режисера ХХ століття -  сценаріями, нотатками і режисерськими розробками театральних вистав - могли пропасти, згнити, стати непридатними для вжитку.

Але навряд чи шведські чиновники так турбувалися б цим, якби не самовідданість Астрід Содерберґ-Відінґ, опікунки берґманівського спадку, яка почала бити на сполох відразу ж після смерті маестро. Шведи люблять казати - у нас тут, у Швеції, крім Берґмана, і своїх проблем достатньо.

Як не парадоксально це звучить, але прості шведські обивателі - та і шведський істеблішмент також - ненавидять Берґмана. Для більшості мешканців цієї маленької міщанської країни, зовсім не багатої на геніїв, він, здається, занадто неохопний, надто величний і недосяжний. Тож деякі шведи, люди не горді, втішилися б і кимось більш доступним...

Другий за вагомістю великий швед після Стріндберґа, Берґман і за життя не був пророком у своїй вітчизні: якщо провести вуличне опитування пересічних шведів, якому з двох національних брендів вони віддадуть перевагу, "Вольво" чи Берґману, не складно відгадати, де буде більше голосів.

Бо "Вольво", на відміну від Берґмана, зручне і зрозуміле, символізує достаток і процвітання, а не, скажімо, неспокій і вічний потяг до трансцендентного.

Як висловився один молодий шведський режисер: він усе бреше, цей Берґман, Швеція - не лише країна туманів і пасторів-шукачів істини; на зауваження про те, що Швеція, мабуть, буває і такою, й іншою, він лише знизав плечима.

Цінні папери

Але повернемося до питання про кошти, які нарешті надійшли на рахунок берґманівського архіву. Підозрюю, що не сама лише фрекен Содерберґ-Відінґ зіграла у цьому доленосну роль.

Уряд стривожився лише тоді, коли до справи долучилася сім'я Бонньєрів, шведських магнатів аристократичного походження, які вирішили витратити суттєву частину своїх статків задля Берґмана.

Тож справа не лише у так званій "добрій волі" (бо її ніхто не збирався проявляти навіть під тиском світової громадськості), але, мабуть, війна за пріоритети, ігри честолюбства, "перетягування ковдри" на себе.

Але як би там не було насправді, питання вже майже вирішене: не вистачає "всього лишень" шестисот тисяч доларів, щоб належно впорядкувати архів і зберегти його для нащадків та сьогоднішніх студентів кіношкіл, кіноманів і просто культурних людей.

Хоча взагалі трохи дивна історія: як каже Вуді Аллен (мабуть, найбільш відданий шанувальник Берґмана серед кінематографістів, до того ж приналежний до найвищої касти), на світі є чимало режисерів - середняків, талановитих, геніальних, але над усіма ними височіє Інґмар Берґман - скеля, над якою не владний людський осуд.

Його ім'я стоїть в одному ряду не лише з Чапліним і Фелліні, але і з видатними творцями "дотичних" професій - Шаґалом і Пікассо, Фолкнером і Джойсом.

Дивно і дико, що це досі потрібно якось артикулювати, впадати в трюїзми перебільшених захоплень, доводити і переконувати. Приблизно, як наприклад, потрібно було б зранку до вечора повторювати, що Пушкін - це наше все.

Напевно, справжнє значення Берґмана, зокрема і його співвітчизники, зрозуміють трохи згодом, коли берґманівський міф остаточно сформується і опиниться на відстані.

Наразі збагнути це непросто, адже людині, не наділеній уявою, складно повірити, що геній може існувати десь зовсім поряд.

Ця страхітлива близькість Берґмана - лише за кілька кілометрів від Стокгольма, на острові Форе, де він кілька років тому буквально заховався від своїх співвітчизників, - за життя освітлювала все, що відбувалося.

Тепер, коли це світло, потужний промінь, цей шведський дух, який став вселенським, дивиться на нас із небес, можливо, дещо почне прояснюватися. Щось, що відсуне у свідомості невибагливого обивателя, навіть саме "Вольво".

Зрештою, духовний прогрес (якщо такий взагалі існує) зовсім не потребує прихильності натовпу. Як і Берґман, який і за життя не потребував прихильного ставлення своїх обмежених співвітчизників.

Москва.
Переклад з російської

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
20.7889 / 4.13MB / SQL:{query_count}