Шулери посеред колотнечі

Як не прикро, але найближчими тижнями домінуючою темою наших підсумкових коментарів стане політика. Прикро не стільки від того, що ця царина людської діяльності вже не породжує у пересічних громадян жодної позитивної емоції

Як не прикро, але найближчими тижнями домінуючою темою наших підсумкових коментарів стане політика. Прикро не стільки від того, що ця царина людської діяльності вже не породжує у пересічних громадян жодної позитивної емоції, не тільки тому, що політика в Україні – це безконечні ток-шоу, які плавно переходять в істерику. Сумно, бо, власне кажучи, місцеві елекції мали б здебільшого бути “приземленішими” і “практичнішими”, оскільки первинно їхня головна мета полягає в унормуванні побуту мешканців “глибинки”.

Натомість маємо докорінно іншу ситуацію, коли майданчик виборів до місцевих рад використовується задля втілення партійних, особистих амбіцій, задля певних перспективних планів загальноукраїнського масштабу, зрештою, для банального самопіару осіб, яких деінде, мабуть, не пустили б до трибуни навіть на гарматний постріл. А вислід буде, як зазвичай, – виборця звинуватять у тому, що він не доріс до серйозної селекції запропонованих кандидатів, а, отже, має владу, на яку заслуговує...

Однак є проблема, яка, далебі, лежить поза межами впливу громади. Вона породжена комфортністю системи координат, у яких обертаються нинішні очільники країни, системою, яка давно спорохнявіла і потребує оновлення. Запроваджувати “пропорційку” та ще й із закритими партійними списками, місця в яких стали товаром найвищого (судячи із цін) ґатунку в країні, де не було й натяку на нормальні ідеологічні структури – означало банально законсервувати “владу Рад”, з її блоком комуністів та безпартійних. З тією лише різницею, що тепер питання “кандидатів” вирішують не в одному кабінеті, а в кількох офісах. І вирішують не з огляду на інтереси однієї “тусовки”, а з цілковито прагматичною метою – задовольнити апетити тих, хто платить.

Відтак панове, яким поталанило потрапити до парламенту, починають писати закони, покликані виконати це надзавдання “демократії” – поліпшити життя грошовим лантухам уже сьогодні. Оскільки ж гроші виростають не на асфальті перед Банковою чи Грушевського, то місія нардепів полягає у тому, аби контроль за місцинами, де виробляють матеріальні цінності, теж здійснювали “свої люди”. Як це зробити – проблема, довкола якої ходять колами вже кільканадцять років.

Запропонувавши спільноті рафіновану “пропорційку” у виборах до місцевих рад, наші “державники” наштовхнулися на певні незручності. По-перше, для того, аби провінційні філії могли брати участь у виборах, про них повинні знати. Знати не тільки з кольору партійних знамен на мітингах, але й за результатами роботи того чи іншого функціонера в органах влади. Це – додаткові зусилля і неперудбачувані витрати для тих, хто перманентно звик паразитувати на тілі країни. До того ж ментальність регіонів не завжди лягає у прокрустові ложа партійних програм (що робити “нашоукраїнцю” чи “свободівцю” на посаді мера Єнакієвого – невже вішати портрети Бандери на стінах мерії?).

Відтак тепер нам подарували “напівмажоритарного кота у мішку”, але з особливою умовою – висуванці-мажоритарники все ж мусять побути “напіввагітними” – тобто, попри свою незаангажованість і ймовірну фаховість та управлінські таланти, заручитися підтримкою тієї чи іншої політичної сили. А що означає ця “підтримка” – той же грошовий чи моральний ресурс, який кандидат, у разі обрання, змушений буде “відробляти на партійних городах”.

Тепер уявімо собі ситуацію, коли у містечку живе дуже харизматичний громадський лідер, якого всі шанують за конкретні справи, відомий своєю принциповістю, коли мова йде про інтереси мешканців, чесний і щирий. Чи піде він в осередок скомпрометованої попередньою присутністю у владних структурах партії? Якщо захоче враз закопати всі свої чесноти – так. Але радше – ні.

Тепер гляньмо, як уже маніпулюють цією “напіввагітною” системою виборів. Кілька політичних сил зважилися дещо “американізувати” свої технології і провели так звані “праймеріз”, тобто змагання ймовірних висуванців-мажоритарників. Навіть попри те, що така процедура наразі не передбачена жодними виборчими законами, вона є сумнівною з огляду дотримання вже чинних норм. Тому що “праймеріз” фактично стали стартом передвиборної кампанії у терміни, які суперечать закону. Знову ж таки, у “нормальній” країні цих новаторів автоматично позбавили б права участі в елекціях, оскарживши схоже свавілля у суді.

Я вже не кажу тут про речі, які стали притчею во язицех – спосіб добору тих, хто рахуватиме наші з вами голоси. Засилля представників тих, хто писав такі “розумні” правила у виборчих комісіях, і крихти з панського столу та ще й на умовах гладіаторських боїв – для тих, хто не має своїх людей у Верховній Раді.

Видається, укотре все полагодили без нас. Залишилося лише переконати статистів виконати роль статистів, прийти на дільниці і таким чином легітимізувати їхній вибір. Але чи відповідатиме він нашим з вами прагненням і потребам? Як завжди – справа надцята...

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7006 / 4.13MB / SQL:{query_count}