Коротке есе про вивірок

Після публікації Адріаном Каратницьким статті “Шкірки від помаранчів” (я відкоментував її на сторінках “Пошти” недавно) між членом Атлантичної ради США та Алєксандром Мотилем –  професором політології Радґерського університету (США), директором програми вивчення Східної та Центральної Європи – розгорнулася затята полеміка

Після публікації Адріаном Каратницьким статті “Шкірки від помаранчів” (я відкоментував її на сторінках “Пошти” недавно) між членом Атлантичної ради США та Алєксандром Мотилем –  професором політології Радґерського університету (США), директором програми вивчення Східної та Центральної Європи – розгорнулася затята полеміка. Цілком за Вінстоном Черчіллем, який свого часу казав, що “у серці кожного політика до смерті б’ються дві вивірки: вивірка цинічної кар’єри і вивірка совісті”, з тією лише різницею, що маємо справу з двома людьми, яким не позичати кар’єрних успіхів.

У принципі, обидва погляди мають право на існування, ба більше – на симбіоз. Та зауважимо лише, вони належать більше до царини теорії та інтелектуального світосприйняття, позаяк кожен із них – що Каратницький, що Мотиль, – є знаними радянологами, та все ж теоретиками. Каратницький обстоює думку про “прогресизм Януковича”, якому варто дати кредит довіри, каже про те, що його попередники були не менш цинічними та владолюбними; Мотиль, своєю чергою, апелює до практики чинного українського Президента, не даючи йому шансу потрапити колись до сонму демократичних лідерів.

Схожі диспозиції маємо і в Україні, з тією лише різницею, що, зазвичай, ті, хто висловлюється у руслі Каратницького, давно “засвітилися” як “антипомаранчеві” експерти і задовго до перемоги регіоналів грали на їхньому боці; а однодумці Мотиля нині не мають в Україні ні доброго майданчика для озвучення власних ідей, ні потрібного ресурсу для соціологічних бадань. У цьому, мабуть, головний козир Мотиля – в Україні направду вужчає простір для демократії.

Але якби ж то було головним болем бодай для половини мешканців України! Насправді, полеміка, затіяна за океаном, дуже мало стосується пересічного обивателя. І навіть не тому, що йому байдуже, у якій країні житимуть його ж діти. Глибинні причини байдужості сформовані власне за часи незалежності, і тут годі кивати на радянське минуле. Кожен очільник, який діставався влади, дбав лише про себе і про своє оточення. У ліпшому випадку, задля того ж таки оточення провадив певні реформи, налагоджував певні стосунки зі світом, клявся у відданості щедрішому патронові. У гіршому, – як оце маємо зараз, – переможцям розходиться не тільки на статках, влада їм потрібна як така, влада заради влади. І спробуй-но знайти панацею від цієї карми.

А в серці кожного українця тим часом завелося дві вивірки: одна з них утілює хронічну недовіру до будь-якого політика, інша – потребу вижити за будь-яких умов. Конформізм заради виживання, поєднаний із внутрішньою зневагою та відразою до влади, є небезпечною сумішшю. Тому можемо прогнозувати геть неочікувані сценарії.  

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7415 / 4.36MB / SQL:{query_count}