Потреба партійності

Все є цікаво, як львівський міський голова викрутиться із ситуації, спровокованої ухваленням нового виборчого закону, який вимагає чіткої декларації політичної сили, що пропонує конкретну особу на посаду мера?

Все є цікаво, як львівський міський голова викрутиться із ситуації, спровокованої ухваленням нового виборчого закону, який вимагає чіткої декларації політичної сили, що пропонує конкретну особу на посаду мера? Риторика про “партію львів’ян” вже неактуальна й смішна, а повторити трюк 2006-го із самовисуванням, а відтак – сумнівною підтримкою “Нашої України” навряд чи вдасться. Пригадуєте, тоді Андрія Івановича затято підтримувала обласна організація НСНУ, натомість міська – репрезентант частини тих, для кого обирали львівського голову – боронила іншого кандидата.

Але Садовий – Садовим. Його рейтинг наразі, безсумнівно, прогнозує перемогу й другу каденцію, якщо, звичайно, Андрій Іванович того забажає. Мова про принцип, позаяк в Україні, принаймні зараз, опінія про політичні партії перебуває на рівні плінтуса. І винні у цьому, далебі, не пересічні громадяни, а саме партійні структури, а особливо їх очільники, у яких часто-густо справи не тільки суперечать словам, а й, на жаль, закону. Намагання усе “запартійнити” відгонить не тільки душком совдепії, воно передбачає певні преференції для новонавернених, а також чітко вирівняний гребінець для кадрової політики вже на рівні місцевого самоврядування. Бо, вочевидь, до прикладу, мер-регіонал не візьме собі у заступники затятого опонента із БЮТу чи ОУН(б)...
Між тим, партійність міських голів є прямим порушенням Конституції, позаяк обмежує право кожного повнолітнього і повносправного громадянина України бути обраним на будь-яку посаду будь-якого рівня. Цю новелу закону, мабуть, писав хтось із екс-комуністів, згадуючи собі солодкі часи про “правлячу і скеровуючу силу радянського суспільства”. Тож ті, хто розпачливо волав про перспективу “двопартійності” і, у зв’язку із цим, – загрозу демократії, можуть відпочивати. Монопартійність не наснилася у жахливому сні навіть провідникам колись всесильної СДПУ(о)...

Ще один нонсенс ухваленого документа – обмеження учасників (себто партій) на підставі їхнього “вікового цензу”. Купа новоутворів, причому тих, які вже встигли здобути не тільки прихильність певної частини спільноти, але й почасти владні важелі й посади, позбавлені навіть права на “олімпійський принцип” – головне не перемога, а участь. Тож слід очікувати масових міграцій вчорашніх оптимістів від Яценюка, Тігіпка та іже з ними, під крило “старших братів”, а, отже, деградації багатопартійної України.

Все б нічого. Але проблема в тому, що мине кілька років, і для нових реалій знадобляться інші закони. І державу знову лихоманитиме від непотрібних дискусій, протестів, а її громадянам ще довго доведеться чекати бодай якихось втямливих правил гри. Життя на вулкані – воно ж, по суті, не життя...  

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9528 / 4.37MB / SQL:{query_count}