Без благодаті й правди…

“Когда мы были ещё одной страной, под властью благочестивых императоров страна наша пядь за пядью прирастала новыми землями, принося на них свет православия; они сами становились рассадниками православия”.
(Кіріл, Патріарх РПЦ)

“Когда мы были ещё одной страной, под властью благочестивых императоров страна наша пядь за пядью прирастала новыми землями, принося на них свет православия; они сами становились рассадниками православия”.
(Кіріл, Патріарх РПЦ)

...Кілька убивчих аргументів – убивчих для тих, хто ще донедавна позиціонував себе “великими українцями” і претендував на вітцівство для “маленьких”, – приховано у візиті в Україну Патріарха РПЦ Кіріла. Не тому, що цей приїзд відбувся, благо у нової влади ще, мабуть, не дійшли руки до свободи пересування (хоча нічні посиденьки Ніко Ланґе у Борисполі – перший сигнал). А тому, що російський первосвященик поводив себе на наших теренах так, як не дозволяла собі навіть британська королева, відвідуючи напочатку цього століття “свій  домініон” Канаду.

Я абсолютно толерантно ставлюся до сповідників будь-яких релігій та конфесій, позаяк переконаний, що коли людина має свого Бога, то, у принципі, має про що говорити із іншою людиною, а, отже, на шляху до порозуміння між ними може постати тільки власне бажання або небажання. Але я цілковито не сприймаю того, що намагався утовкмачити у голови вірних РПЦ в Україні її патріарх Кіріл: вищість і “правильність” своєї Церкви і небогоугодність інших православних конфесій. Ба більше, “Пошта” вже писала про запропонований із Загорська рецепт релігійного “умиротворення” в Україні – звідти порадили Януковичеві просто скасувати юридичну легалізацію УПЦ Київського патріархату. “Є людина – є проблема; немає людини – немає проблеми”… У мене нема підстав сумніватися, що сталінський принцип, трансформований зараз у підвалини зовнішньої політики РФ, пролунав не без благословення самого Кіріла. Причому акурат вчасно, якщо поглянути на проблему “зачистики” постсовєтського простору по периметрах Росії. Особливо інформаційної війни проти “заклятого друга” білоруського президента Лукашенки…

Громадянин Владімір Гундяєв вояжує Україною, а вчорашні “великі українці” поховалися в лопухах, тішачи себе ілюзіями майбутнього реваншу або ж лякаючи “менших” настанням Апокаліпсису. Мабуть, це своєрідна рефлексія від власних страхів, а ще – типовий для невдахи симптом образи на всіх і на вся. Між тим, ображатися нічого. Слід краще поміркувати, чому власне кажучи, провалилася грандіозна ідея створення помісної церкви, і чому візит Вселенського Патріарха Варфоломія не дав бажаних для тодішньої влади результатів? Перш за все, гадаю тому, що великий первосвященик зумів розгледіти в очах адептів української автокефалії не стільки рішуче прагнення відмежуватися і бути господарями у власному домі й храмі, а виразніше – калькулятор, яким вже вираховували власні зиски від такої сепарації.

Я не кажу, що Кіріл приїхав сюди зі суто пасторською метою. Але очевидно одне: пріоритетом і РПЦ, і російського державного істеблішменту назагал, є ідея так званого “рускаго міра”. А вже відтак – дивіденди від утілення цієї мети. Ось чому російський Патріарх на кожному кроці наголошує на тому, що і УПЦ (КП), і УАПЦ є “абсолютними антиподами” канонічного російського православ’я. Справді, вони антиподи. І не тільки тому, що РПЦ як була, так і залишилася “одержавленою” церквою. А ще й тому, що в основі зусиль усіх наших ієрархів лежить меркантильний інтерес – самим владарювати над паствою і самим же рахувати зиски від цього владарювання. Можливо, у різних конфесій частка цього – “земного” – є різною, але головно – мотивація віри, духовності, людського удосконалення, – як завжди, на заґумінку.

Погодьмося: попри стереотипи агресивності та штампи експансіонізму, Росія спромоглася виробити для себе якщо не національну ідею, то бодай її сурогат – “рускій мір”. А ми? Ми загрузли у чварах і поділах, ми досі з’ясовуємо, хто ж більший і полум’яніший патріот, хто ревніший християнин, і всі ридма та істерично волаємо про відсутність національної ідеї. Та ж не поселиться Бог у домі розпусти…

Наша так звана толерантність і європейськість – то не що інше, як загнаний у глибини підсвідомості комплекс раба, ще навіть не прогнозований страх перед тим, а як би чогось не трапилося. Ми настільки ретельно пережовуємо у власних мізках ймовірні наслідки, акцентуючи увагу насамперед на негативі, що у висліді ця жуйка перетворюється на реальність довкола нас.

Я переконаний – якби посеред спекотного літа бодай один із “великих українців” підняв свою “п’яту точку” із анатолійського чи кримського пляжу і вийшов до симпатиків, аби сказати все, що він думає про заяви Гундяєва, той би поводився більш дипломатично.

Але ж ні: лежання на сонечку для наших нацдемів – це нагода помізкувати над тим, як ото б інкорпоруватися у нинішню владу, до кого б пристати на виборах, аби не прогадати і не викинути грошенята на вітер, де б знайти зручного, бажано, бюджетного “лопуха”, аби пересидіти лихі часи.

Але ці часи триватимуть довго. Ще один візит Кіріла, ще кілька відвідин Путіна, – і “рускій мір” в Україні набуде цілком реальних адміністративних обмірів. Благо, наші “патріоти” завчасно подбали про приватні маєтки за кордоном, аби звідти, надуваючи щоки, знову починати “боротьбу” за незалежну Україну. Кого-кого, але, напевно, таки їх стосується влучна філіппіка Кіріла: “без благодаті й правди”.    

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9401 / 4.41MB / SQL:{query_count}