“Волинь моя, краса моя сонячна…”

Навіть під час одноденної подорожі по Волині можна відкрити  для себе багато цікавого і несподіваного

Навіть під час одноденної подорожі по Волині можна відкрити  для себе багато цікавого і несподіваного

Володимир-Волинський: витоки державності і духовності

…Після тригодинної мандрівки зі Львова автобусом  зупиняємось у Володимирі-Волинську, сьогоднішньому райцентрі Волинської області, місті обласного підпорядкування, де проживає 38 тисяч мешканців. А колись це було славне княже місто, столиця нашої держави… Уже сама його назва говорить з чиїм іменем воно пов’язане. Так, саме князь Володимир Святославович заснував це місто на західних кордонах своїх володінь, давши йому спершу язичницьку назву Ладомир. Лише пізніше, у 988 році, воно було перейменоване на Володимир. У ті часи місто лежало на берегах судноплавної, а нині досить мілководної, річки Луги й вражало присутніх своєю красою і величчю. Уже тоді у Володимирі було двадцять храмів! З 1199 року місто стає столицею Волинсько-Галицького князівства, і в цьому ж році князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьку і Волинську землі в одну державу. Тут писався знаменитий Волинсько-Галицький літопис, у місті жив літописець Нестор і багато інших видатних історичних постатей. До слова, Володимир став “Волинським”  за часів Катерини ІІ – для того, щоб відрізняти його від російського Володимира. Ще донині там збереглися земляні вали, які колись оточували й охороняли славний град від нападу ворогів. Тепер вони гармонійно вписуються у ландшафт Слов’янського парку, де встановлені пам’ятники видатним постатям тих давніх часів. Саме звідси й почалася наша піша екскурсія містом, або ж історико-культурним заповідником “Стародавній Володимир”.

Розповідь екскурсовода й власна уява переносить у давнину. Так і здається, що ось річкою Лугою пливуть навантажені різним крамом кораблі, а воїни князя Володимира, повертаючись з переможного походу, за один день будують церковцю-ротонду – Свято-Василівський храм, який до сьогодні є окрасою і гордістю міста. Теперішня будівля, яку ми оглянули, перебудована наприкінці ХІІІ століття. В її основі – круглий фундамент з виступами у вигляді восьми пелюстків. Церковця не має аналогів у світі. Далі ми відвідали Успенський собор, або його ще називають “Мстиславів храм” , адже збудований за часів князя Мстислава Ізяславовича. Це – єдина пам’ятка давньоруського мистецтва домонгольського періоду на Волині, що дійшла до наших часів. Храм є усипальницею волинських князів та єпископів. Як свідчить Іпатіївський літопис, у його підземеллях був похований й сам будівничий храму князь Мстислав. Також тут покоїться волинський єпископ Іпатій Потій. З іменем цієї людини пов’язана історія Греко-католицької церкви, її витоки. Саме єпископ Іпатій Потій у 1595 році їздив у Рим до Папи і заявив про перехід православних єпископів Київської митрополії у лоно вселенської Церкви (з тодішніх восьми єпископів Київської митрополії шість підписали Берестейську грамоту, тобто перейшли в унію). Сам унійний Собор відбувся у жовтні 1596 року в Бересті. І Волинь, можна сказати, була ініціатором, колискою цих об’єднавчих процесів.

Теперішній Успенський собор належить Українській православній церкві Московського патріархату, то ж греко-католики не мають змоги молитися в ньому за упокій душі свого єпископа, але цікаво, що саме в цьому храмі на видному місці зберігається хрест, біля якого колись молився маленький Йосафат Кунцевич.  Під час цієї молитви на хлопця зійшла особлива благодать у вигляді іскри. Про це нам розповів екскурсовод. Йосафат Кунцевич – перший святий УГКЦ, який мученицькою смертю загинув за віру. Народився і провів дитячі роки у Володимирі-Волинському, обрав шлях служіння Богові. Зараз похований в соборі святого Петра в Римі, але маленька часточка його мощів є у римо-католицькому храмі цього міста – костелі святих Йоакима і Анни.
 Єпископський палац при Успенському соборі збудований у вигляді замочка – як оборонна споруда, що є незвичним для приміщення сакрального. Нині гарно відреставрований палац служить кафедрою волинського єпископа УПЦ. Далі милуємося розписами собору Різдва Христового – головного храму УПЦ Київського патріархату, каплицею Всіх святих Волинської землі, слухаємо розповіді про володимирські монастирі і життя міщан тих далеких часів. Двогодинна екскурсія містом минула на одному диханні, і вже за кілька хвилин ми опинилися у Зимненському жіночому монастирі, розташованому в селі Зимне, що за шість кілометрів від Володимира-Волинського. Назва Зимне походить від того, що саме тут була зимова резиденція князя Володимира.

Монастир вразив красою, охайністю й гостинністю його мешканок, хоча ми, львів’яни, переважно греко-католики, були готові до холоднішого прийому. Звичайно ж, вразили й  храми, один з яких, кажуть, таки справді походить ще з княжих часів. Будівля була колись не то княжим теремом з каплицею, не то трапезним храмом… Із запаленими свічками спускаємося у підземелля – частину підземного переходу, який тягнеться від монастиря до Успенського собору у Володимирі, милуємось красою річки Луги і штучно створеними озерами, де теперішні мешканці обителі розводять для своїх потреб рибу. Тиша, спокій, якась особлива благодать… 

На крилах “Лісової пісні”

Далі їдемо на північ, у напрямку Ковеля, адже саме там розташоване село Колодяжне – родинне гніздечко Косачів, де Леся Українка провела свої дитячі та юнацькі роки. Там, на лоні чудової волинської природи, у середовищі простих працьовитих людей вона й сформувалася як майбутня поетеса і громадський діяч. Сім’я Косачів перебралася в Колодяжне у травні 1882 року й дуже любила цей куточок, бо тільки про Колодяжне говорилося “удома”. З 1949 року в садибі діє літературно-меморіальний музей Лесі Українки. Зараз він має нове гарне приміщення і багату експозицію, адже тут є чимало особистих речей Лесі, які передала до музею родина з Канади по лінії її наймолодшої сестри Ізидори. Донині в гарному стані зберігся Лесин “білий будиночок” , де вона написала свої найкращі твори. На верхній терасі, яка була засипана пісочком, хвора Леся грілася на сонечку, адже цього потребувала її хвороба – туберкульоз кісток. У будиночку збережений інтер’єр того часу, славне Лесине фортепіано, з яким вона розмовляла, як з другом. Так само збережений інтер’єр в сірому батьківському будиночку, що навпроти Лесиного.

Багато цікавого у музеї розповідають  не лише про Лесю Українку, але й про її матір, письменницю Олену Пчілку, несправедливо забуту в радянські часи. Особистість цієї жінки теж вражає: справжній науковець-енциклопедист, письменниця, громадський діяч, перша жінка-журналіст, видавець, зрештою, матір великого сімейства.

…В одному із залів луна­ють ніжні звуки сопілки. Так, це грає Лукаш, бо на музейній діорамі – лісове озеро, ніби справжнє. З’являється Мавка й розпочинається їх діалог. Цей момент надзвичайно вражає відвідувачів музею, як і тепла розповідь екскурсовода про Лесю Українку та всю її родину. І ще на подвір’ ї Косачів вразив старий колодязь – той самий,  з якого пила й черпала силу й наснагу  невмируща Леся. Напитися у спеку студеної води – надзвичайна благодать для подорожніх. Черпнути з того невмирущого джерела, яке давало натхнення великій  українській поетесі – подвійна  радість.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
7.5339 / 4.15MB / SQL:{query_count}