Українська, швайцарська, ретророманська

Знаєш, мій чоловік розповідав, що у Швайцарії його найбільше вразило те, наскільки заможні тут люди, він казав, що їхню заможність можна визначити за кожною найдрібнішою деталлю – якістю одягу, аксесуарами, навіть тим, як вони рухаються – непоспіхом, упевнено в собі.

– Мета подорожі, – поцікавився прикордонник, роздивляючись мій паспорт в аеропорту.

– Літературний фестиваль у Швайцарії, – чесно відповіла я.

– Їдете як поет, чи тойво-во, письменник, – вирішив розпитати детальніше прикордонник.

– Письменниця.

– А що ви написали?

– Книгу, – знову чесно зізналася я.

– А маєте при собі, – спитав прикордонник.

– Ні.

– Тоді наступного разу обов’язково принесіть, повинен же я залишити собі хоча би щось на пам’ять.

Під час цієї розмови за нами уважно спостерігала жіночка у яскраво-синій хустці і в окулярах, вона підняла очі від роману Поліни Дашкової. Закінчивши розмову, я пройшла у залу чекання і витягла з сумки книгу. Жіночка пройшла за мною і з такою ж неприкритою цікавістю подивилася на обкладинку. На обкладинці було “Вбивство Петлюри”, а нижче, дрібними літерами “книга Д.Табачника”. Жіночка подивилася на мене з неприхованим жахом. Виглядало це і справді так, ніби у документальному фільмі російського телебачення – українська письменниця з Галичини читає ультранаціоналістичну літературу. Це, ясна річ, якщо не знати, що саме може написати про Петлюру Д.Табачник. Хоча взагалі краще не знати і спокійно читати собі Дашкову.

Але повністю реалізувати себе у ролі ультранаціоналістичної галичанки мені так і не вдалося. У момент, коли оголосили посадку в літак, надійшло sms від знайомої з Польщі про те, що дорогою до Швайцарії її літак змушений був здійснити аварійне приземлення, тому вона приїде на день пізніше потягом. Текст закінчувався словами: “Розважайтеся там наразі без мене”. Читати Табачника розхотілося зовсім. Як і летіти до Швайцарії.

Але долетіти вдалося без проблем. На летовищі у Мюнхені, де я мала здійснити пересадку, я вийшла з літака, подивилася на годинник, потім на квиток і побачила, що маю десять хвилин. Відстані на цьому летовищі немалі, тож поки я двічі збігала від 35 пункту посадки, зазначеного у мене у квитку, до 44-го, зазначеного на табличці летовища, відчула себе як на спортивному марафоні. Але ні на 35-му, ні на 44-му нічого не знали про рейс на Цюрих. Натомість і там, і там стояли зі сльозами на очах розгублені пенсіонери, які спізнилися на свій літак до Копенгагена і тепер не знали, що їм робити далі. Якийсь момент я теж не знала, але зібралася з думками і ще раз уважно подивилася на годинник. Тепер уже уважніше (мабуть, завдяки кисневі, який під час бігу краще насичує мозок), бо раптом збагнула, що треба перевести його на годину назад, на європейський час, і тоді все з’ясовується – про реєстрацію ще нічого не знають, бо вона розпочнеться не раніше, ніж за півгодини. Я з полегшенням зітхнула і пішла пити каву. Каву і газети, а також підключення до бездротового інтернету на цьому летовищі можна отримати безкоштовно. Дрібничка, але приємно.

Півгодини чекання

– Знаєш, мій чоловік розповідав, що у Швайцарії його найбільше вразило те, наскільки заможні тут люди, – розповідає мені дорогою з цюрихського летовища до вокзалу моя товаришка Йоганна. – Він казав, що їхню заможність можна визначити за кожною найдрібнішою деталлю – якістю одягу, аксесуарами, навіть тим, як вони рухаються – непоспіхом, упевнено в собі.

Ми сиділи у вагоні потяга, яким слід було добиратися до невеличкого села в Альпах, де і мав відбутися фестиваль, на який ми їхали. Цим потягом, а точніше, кількома потягами з пересадками, нам доведеться проїхати через усю країну – зі сходу на захід. Хоча у швайцарських вимірах “уся країна” – це не так уже і довго, менше трьох годин. Залізничне сполучення тут організовано так, що куди б ти не їхав, якщо запізнюєшся на свій потяг, то наступного доведеться чекати не довше, ніж півгодини. Про це з гордістю розповідатиме кожен швайцарець, із яким ви зачепите транспортну тему.

Щоправда, нам із Йоганною не дуже хотілося перевіряти організованість швайцарської залізниці – згідно з розкладом останній потяг до Льойкербада від’їздив о 17.00, і після цього потрапити туди з Цюриха вже було неможливо. Тож ми дуже втішилися, коли вчасно сіли у поїзд і сподівалися, що він не запізниться до станції нашої наступної пересадки.

Намагаючись знайти сліди неймовірної заможності швайцарців, ми роззиралися по боках.

– І ще мій чоловік казав, що тут дуже мало емігрантів, бо закони країни страшенно ускладнюють процедуру охочим отримати швайцарський паспорт. Але щось я цього всього не помічаю, – завершила перші спостереження Йоганна.

Довкола нас сиділи закутані у чорні хустини турецькі жіночки з немовлятами на руках. Немовлята голосно кричали, жіночки видавали різкі запахи, на вікні висів папірець із повідомленням про те, що кондиціонер тимчасово не працює. Їхати у всьому цьому треба було дві години. Особливого враження заможності від цього задушливого і галасливого вагонного населення не виникало.

До місця пересадки наш потяг таки запізнився на чотири із семи наявних у нас хвилин. Тож коли ми нарешті пересіли у наступний потяг, де було приємно порожньо і не менш приємно прохолодно, то не могли натішитися. Але тішитися довелося недовго. Через півгодини знову була пересадка.


 

Закінчення –  наступного тижня

Львів – Льойкербад – Цюрих – Львів

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7921 / 4.14MB / SQL:{query_count}