Повернення візантійщини

Стиль – це людина, – полюбляли говорити древні. В управлінському стилі Януковича чітко прослідковується Леонід Кучма

Стиль – це людина, – полюбляли говорити древні. В управлінському стилі Януковича чітко прослідковується Леонід Кучма, хоча, зазвичай, уважають, що Данилович “кинув” свого протеже на виборах 2004 року. Та Віктор Федорович, попри зміни іміджу, залишився тим же кучмівським прем’єром, з усіма характерними для тамтого режиму рисами.

Відомий політолог Володимир Фесенко щойно після кулуарного, несподіваного і, врешті, алогічного звільнення гуманітарного віце-прем’єра Семиноженка угледів повернення в українську політику дещо призабутої візантійщини. Не скажу, що під час каденції Ющенка на Банковій та Грушевського геть подолали цю, вочевидь, неєвропейську ваду, однак принаймні намагалися не зловживати інтригами та підкилимними змовами. Тепер же “візантійщина” цвіте буйним цвітом, причому не тільки на Печерських пагорбах. Вона дісталася й до провінції, набираючи щонайпотворніших форм, якщо, до прикладу, інформація однієї з львівських газет про анкети про політичні уподобання бізнесменів та керівників є достовірною...

Один із найбільших візантійців Нікіта Акомінат, автор п’ятнадцатитомної  “Історії” (“Cronikh dihghsiV”), був не тільки ученим, але й державним службовцем, як це називають сьогодні. Він почергово обіймав високі посади  імператорського секретаря, секрето-логофета, сенатора цареградського,  великого логофета, головного директора податків. Отже, його “Історія” – це не наслідок глибокодумних висновків від споглядання за процесом, це рефлексії безпосереднього учасника подій. І що найцікавіше, сумлінного адепта тамтешніх порядків та звичаїв. Акомінату вдалося пережити кількох імператорів, і при цьому з його голови не впало жодного волосу...

...Згадка про візантійського Нікіту тут не випадкова, адже саме він може бути “добрим” учителем для нинішньої української верхівки у її цілком реальних намірах провадити залаштункові ігрища. Загадка його виживання прихована у банальному правилі – Акомінат міг возвеличувати і принижувати одночасно майже однаковими словами. Його улюблені фрази “а про ім’я промовчу”, “назвати ім’я не можу”, коли справа стосувалася патронів.

Хіба сьогодні, коли коридорами Кабміну блукає привид майбутніх звільнень і нових призначень, ми не чуємо розмаїтих версій причин цієї метушні. Позірно все виглядає респектабельно, однак навіть зізнання авторитетного Ігоря Юхновського про те, як Семиноженко спровокував його на резигнацію із посади очільника Інституту національної пам’яті, багато про що говорить освідомленим. Як і, зрештою, прогнози “депортації” Ганни Герман із адміністрації Президента, якою заправляє нелюбий їй Льовочкін...

Візантія повертається у всій своїй ницості та підступності. Василевси не вміють по-іншому...

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9330 / 4.37MB / SQL:{query_count}