Про етику

Ці рядки пишу в переддень "круглого столу" "Школи професійної журналістики "Нова Україна", який заплановано у Львові найближчої суботи, й упродовж якого учасники мали б обмінятися думками про журналістську етику та вибори. Ці нотатки, однак, не стосуватимуться нашого ремесла, а контексту, в якому, як на мене, говорити про етичні засади будьякої діяльності можна тільки умовно.

Ці рядки пишу в переддень "круглого столу" "Школи професійної журналістики "Нова Україна", який заплановано у Львові найближчої суботи, й упродовж якого учасники мали б обмінятися думками про журналістську етику та вибори. Ці нотатки, однак, не стосуватимуться нашого ремесла, а контексту, в якому, як на мене, говорити про етичні засади будьякої діяльності можна тільки умовно.

Так вже трапилося, що, направду, питання етики у суспільстві, яке навряд чи вважає за потрібне дотримуватися не те що її засад (бо перш за все етика - це "Бог у мені", як каже один мій знайомий психолог), а й загальноприйнятих правил людського співжиття, кодексу - мінливого з плином часу, зі зміною суспільних устроїв, який зазвичай називають мораллю.

Щодо етичності, то знову ж таки, на мою скромну думку, на неї здатна лише людина вільна, яка може обирати поміж кількох варіантів розвитку подій, ліній поведінки те, що вписується у її поняття "Бога в мені".

Чи вільними є наразі не тільки журналісти (мабуть, вони акурат не є такими), чи вільними є вершителі людських доль? Достеменно, ні. То чи етичними є їхні вчинки, особливо, щодо людей, які свого часу їм повірили, підтримали, а у висліді виявилися ошуканими та ще й звинуваченими у недолугості і безпорадності? Що заважає їм, політикам, правителям, депутатам, чиновникам, стати вільними? На відміну від матеріальної несвободи обивателя, який змушений дослухатися до найбезглуздіших вказівок чи вимог начальниканевігласа, аби не втратити роботи, вони, наші "небожителі", є цілком вільними, підозрюю настільки, що вже не здають собі труду перейматися думами про добробут власних правнуків.

Але гору беруть амбіції, і великі, велемовні публічні люди перетворюються на рабів власної завищеної самооцінки. Чим не приклад - відзначення 1 грудня вісімнадцятої річниці Всеукраїнського референдуму, на якому фактично визначилася доля нинішньої незалежної держави. Що не дозволило Ющенкові зважитися запросити на ці урочини першого Президента Кравчука, який, по суті, й провів той історичний плебісцит? Те, що він прихильний нині до Тимошенко? Хіба це морально, хіба етично? Бо що б там не було - мине Ющенко­Президент, мине й Тимошенко, якщо долею написано їй стати главою держави, але Кравчук, цей хитрий лис, цей мастак ходити поміж крапелинами дощу, залишиться таки першим. Вони матимуть геть інші номери.

Зводити таким чином порахунки - ницо і не шляхетно. Поправки на передвиборну істерію тут не враховуються: етичні й моральні особистості залишаються такими за будьяких обставин.

 

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6673 / 4.08MB / SQL:{query_count}