Німецьке вето проти України

Ріхард Ваґнер належить до німецьких письменників середнього поколін­ня, в його творчості - романи, есеї та вірші. Я не знаю, чи перекладали його українською, та дещо з його доробку варто було б. Мені незрозуміло, що саме спонукало його написати таку статтю про Галичину. Особливо дивно мені читати таке від автора румунського походження.

Ріхард Ваґнер належить до німецьких письменників середнього поколін­ня, в його творчості - романи, есеї та вірші. Я не знаю, чи перекладали його українською, та дещо з його доробку варто було б. Мені незрозуміло, що саме спонукало його написати таку статтю про Галичину. Особливо дивно мені читати таке від автора румунського походження. Останнім часом із Польщі часто чути стривожені думки про нове політичне зближення між Росією та Німеччиною. Досі мені такі страхи здавалися перебільшенням. Але після статті Ваґнера я замислився.

Неможливо перелічити усі мої аргументи, тому я обмежуся тим, що стосується Галичини. Ріхард Ваґнер закидає Прохаськові та Андруховичу спроби обумовити європейськість України саме Галичиною як мостом поміж Києвом та Європою і накладає на це своє вето, бо вважає, що культурна роль українців у Галичині завжди була маргінальною.

Таку позицію часто можна почути в Австрії та Німеччині, навіть від інтелектуалів, хоча від них можна було б сподіватися і кращої поінформованості.

Карл Еміль Францоз, Йозеф Рот, Бруно Шульц, Манес Шпербер і ще хіба Юзеф Віттлін, згідно з представленим у статті поглядом, в Галичині не було більше письменників, про яких вартувало б згадати. Такі українські автори, як Іван Франко, Василь Стефаник чи Богдан-Ігор Антонич, якщо назвати хоча б кількох, майже не відомі. Ясна річ, ніде не написано, що німецький інтелектуал повинен знати творчість Франка, але тому, хто береться писати про Галичину, вартувало б поцікавитися. Інакше він ризикує отримати звинувачення в ігнорантності. Звичайно, такий докір легко спростувати фактом, що цих авторів майже не перекладали. Але невже це провина українців? Навряд. Більше, мабуть, тих німців та австрійців, які так охоче хизуються своєю "компетентністю у справах Східної Європи", хоча насправді переважно мало що знають про культуру цього регіону.

Про автора
Мартін Поллак - австрійський пись­менник, есеїст, перекладач польської літератури, багатолітній експерт німе­цького видання "Der Spiegel" із питань Східної Європи. Автор книг: "По Галичині. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна подорож Східною Галичиною і Буковиною, тобто світом, якого не існує" (1984), "Звинувачення у батьковбивстві" (2002), "Смерть у бункері" (2004), "Із Мінська до Мангеттена. Польські репортажі" (2006), упорядник антології есеїв "Сарматські пристрасті. Новини з Литви, Білорусі, України, Польщі і Німеччини" (2006).

Я маю право стверджувати так, оскільки я сам австрієць, і ця критика щодо пропаганди української літератури стосується і мене. До речі, про Австрію. Як насмішкувато стверджує Ріхард Ваґнер, сьогодні у Східній Європі дуже модно возвеличувати Габсбурзьку монархію як протомодель ЄС, особливо серед народів, які долучилися до руйнування цієї монархії. Але чомусь, згідно з Ваґнером, тільки українці цим закрили собі шлях до Європи.

Навіть якщо абстрагуватися від двозначності аргументації, що за руйнацію Габсбурзької монархії саме в такий спосіб і з таким запізненням потрібно карати, залишається питання, чому карати потрібно саме українців? А що з чехами, угорцями, італійцями? Невже вони брали менш активну участь у руйнуванні монархії? І невже вони цим також закрили собі шлях до Європи? Боюся, такого стверджувати не наважиться ніхто. Навіть Ріхард Ваґнер.

Мартін Поллак, спеціально для "Пошти"

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7569 / 4.1MB / SQL:{query_count}