Чому ми бідні?

На це запитання є проста відповідь, знана кожному українцеві, оскільки приповідка з цього приводу стала настільки замизганою, що, здається, прилипла до мізків кожного обивателя. Натомість аналітики, зокрема й на сторінках "Пошти", намагаються глянути на проблему із висоти сучасних теоретичних розробок, і через звичне закінчення згаданої ідіоми, не є часто втямливими для пересічних громадян.

На це запитання є проста відповідь, знана кожному українцеві, оскільки приповідка з цього приводу стала настільки замизганою, що, здається, прилипла до мізків кожного обивателя. Натомість аналітики, зокрема й на сторінках "Пошти", намагаються глянути на проблему із висоти сучасних теоретичних розробок, і через звичне закінчення згаданої ідіоми, не є часто втямливими для пересічних громадян.

Мені видається, що насправді проблема бідності "найпрацьовитішого", "найсумліннішого" народу - не у тому, що йому бракує розуму, а, радше, в тому, що всі ці дзвінкі визначення мають доволі специфічну ознаку. Ми схильні ретельно і до втрати свідомості працювати за умови, коли розуміємо, що хтось, окрім нас, це належно оцінить. Тобто, чомусь досі, по майже двадцяти роках незалежності, міркуємо собі, що "господар" (не важливо, - президент чи війт) зглянеться на нашу роботу і скаже, хай про людське око: ось, мовляв, справжній трудяга, честь і хвала!

Ми бідні власним небажанням відповідати за будьщо: відсоток інфантилізму серед спільноти вже перебирає критичну межу. Причому мова не про байдужість до процесів, які відбуваються на глобальному, державному рівні, але й, як це не парадоксально з огляду на ментальні риси українців, до власної долі та долі родин. Ми вкотре стрімголов пірнемо у вир захоплення черговим обіцяльником, витворимо собі з нього кумира, аби згодом, розчарувавшись, змарнувавши купу зусиль, перекласти власні біди на нього.

А ще ми бідні, бо схильні очікувати, що будьякий суспільний катаклізм сяк­так омине наші власні персони, зачепить сусіда, свата, брата, лише не нас. Відтак, якогось дня, впавши жертвою власного легковір'я, ми нарешті починаємо усвідомлювати, що якби ж то схаменулися трішечки раніше, то не мали б клопотів нині. Взагалі слівце "якби" є домінантою серед причин нашої бідності.

Ми бідні й тому, що сприймаємо на віру будьщо, сказане з надривом, з претензією на моральність і на порядність. Поміж тим, найбільшими моралістками, як правило, є колишні лярви, здеградовані типи, як, до прикладу, найревнішими віруючими стали тепер найзавзятіші колись атеїсти.

Ми не розірвемо проклятого ланцюга злиднів та нужди, допоки не почнемо толерувати справжні, неминущі речі: слівність, чесність і, головне, людськість. Допоки не припинимо зраджувати самих себе, дурити самих себе, міркуючи про власні чесноти і зневажаючи чесноти ближнього. Допоки матимемо когось за дурня. Бо й справді тоді причини бідності доведеться шукати у власній глупоті.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
6.5545 / 4.08MB / SQL:{query_count}