Чужинець

Пригадую, як на одній зі станцій паризького метро - яке в передмістях ще наземне, і тільки з наближенням до центру пірнає у підземелля - в майже порожньому вагоні раптом стало темно, хоч було ще далеко до в'їзду в тунель.

Пригадую, як на одній зі станцій паризького метро - яке в передмістях ще наземне, і тільки з наближенням до центру пірнає у підземелля - в майже порожньому вагоні раптом стало темно, хоч було ще далеко до в'їзду в тунель. Повітря спресувалося і просякло якимись незвичайними для цього місця і часу запахами: до вагона майже у повному складі зайшло якесь африканське плем'я, зі своїми жінками й дітьми, з мішками, в які воно, здавалося, запакувало усю свою африканську країну, у деяких вузликах щось ворушилося, окремі недбало завантажені до вагона клунки раптом виявлялися немовлятами, які вже починали голосно протестувати проти прирівнювання їх до багажу; під лівим оком усі, крім дітей, мали однакове татуювання, і це була остання річ, яку я встиг помітити, перш ніж вони на наступній же станції з гамором висипали геть. У вагоні стало так само порожньо, як і було, тільки пахло розігрітою шкірою, гвоздикою і ще якимись південними спеціями. Та одна станція, той короткий переїзд був часом їхнього домінування в цій чужій країні, вони розчинили у своєму морі кількох випадкових пасажирів, щоб відразу ж самим розчинитися у натовпі на пероні.

Аж через кілька наступних стан­цій, все ще думаючи про ту африканську маніфестацію, я піймав себе на одній цікавій речі: опинившись у самому центрі їхнього екзотичного життя, я сам на якийсь час перестав почувати себе тут чужинцем. Моя інакшість, мої нероманські риси обличчя, моє неволодіння мовою раптом стали дрібницею, як кількагодинна подорож автомобілем, порівняно з польотом на Місяць. Ближче до центру вагон почав наповнюватися галасливими франкомовними студентами, неповороткими родинами і розслабленими після роботи офіс­ними менеджерами, які домовлялися по мобілках про плани на вечір, і все повернулося на круги своя - я знову був тут прибульцем, оточеним колом самотності. Короткочасна примарна солідарність розпалася так, ніби її ніколи й не було.

Існує якась мінімальна міра іншості, яка назавжди прирікає бути чужинцем, і вона не залежить ні від володіння мовою, ні від знання звичаїв. Навіть чужинець, якого неможливо вирізнити з натовпу за жодними зовнішніми ознаками, залишається тим, хто, досконало знаючи мову, "говорить нерозбірливо", чиї наміри незрозумілі, а вчинки непередбачувані, тим, хто керується сумнівним і тьмяним законом. Тим, хто несе тавро власного "я", тим, у кого обов'язково є болісні теми, на які він воліє не говорити. Тим, на кого найперше падає підозра, коли щось трапляється. Він, сам давно зневірившись у власних ілюзіях, мимоволі руйнує ілюзії інших - тому чужинця недолюблюють. Не існує суспільств, де б не було дискримінації, тому на те, аби вибрати собі долю чужинця, самовигнанця, мусять бути дуже, дуже вагомі причини.

Чужинці можуть багато що розповісти, два шари їхньої пам'яті, пов'язані зі світом "тут" і світом "там", стикаються, ніби маси теплого і холодного повітря, витворюючи бурі й вихори. Тому чужинці часто стають блискучими письменниками. І я люблю їхні сумно-іронічні елегії, люблю Юлію Кристеву, Данила Кіша, Владіміра Набокова, Аґлаю Ветерані, люблю те, як вони проходять повз світ, ніби повз чиюсь яскраво освітлену вітрину, залиту знадвору потоками дощу. Часом мені здається, що їхнє писання - це єдиний спосіб протистояти тому, що зависло між двома мовами, рідною і присвоєною: мовчанню, отже, невпізнаваності, зникомості, небуттю.

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6442 / 4.08MB / SQL:{query_count}