Дванадцять євро за кінець світу

Відстань від Львова до Кракова можна було б долати всього за кілька годин, адже це приблизно триста кілометрів, тобто, як написали б у німецькому туристичному путівнику, -  3,5 автогодини.

karikat.jpgВідстань від Львова до Кракова можна було б долати всього за кілька годин, адже це приблизно триста кілометрів, тобто, як написали б у німецькому туристичному путівнику, -  3,5 автогодини. Зрозуміло, за такий час проїхати цю від­стань не вдасться навіть найкращим авто, адже на дорогах, які з'єднують ці два галицькі міста, панують свої особливі правила, які в жодному туристичному путівнику не опишеш. І суть не лише у поганій якості доріг, якими небезпечно їхати швидше ніж 70 км за годину, і навіть не у мінливості настроїв українських та польських прикордонників, які щоразу вигадують нові й нові перешкоди на шляху, перетворюючи кожну подорож у цьому напрямку на такий собі адреналін-пікнік. Мені здається, що над цим відтинком шляху панують якісь зовсім інші закони, наприклад, щось бермудське, закон про зумисне сповільнення часу чи як його там назвати. Це сповільнення настає, щойно наближаєшся до прикордонної території і проти якого нічого неможливо вдіяти, якими б солідними запрошеннями, відрядженнями та іншими документами ти не обкладався, все одно мусиш витратити значно більше часу, ніж сподіваєшся, і нема на то ради. Особливо ця магіч­ність і невідворотність від­чу­вається, коли перетинаєш кордон спершу з українського боку. Навіть переведення годинникової стріл­ки на годину назад нічого не змінює, все одно не можеш позбутися відчуття, що тебе все з більшою силою затягує у густий сироп діри у часі, вирватися з якого заважають втома й апатія, які навалюються на тебе, щойно перед очима з'являється хвіст велетенської черги вантажних автомобілів.

Мені хочеться подолати цей фатум діри у часі, і щоразу я пересвідчуюся у наївності цих намагань. Цього разу мій план був простим - купити квиток у спальний вагон потяга Київ - Вроцлав і проспати усі 9 годин до Кракова, на які цей потяг примудряється розтягнути нещасних 300 км дороги. Втрати часу уникнути все одно не вдасться, - думала собі, але хоча б нерви ніхто тріпати не буде, як це зазвичай буває під час подорожі рейсовими автобусами Львів - Перемишль, які ніби навмисно намагаються за­пізнитися на усі потяги з Перемишля до Кракова. Ціна за квиток у спальному вагоні більш як удвічі перевищує вартість поїздки у тому ж напрямку з пересадками, але мені здавалося, що за душевний спокій можна заплатити й більше.

Я зайшла до вагона рівно о сьомій ранку, за чверть години до відправлення потяга, і задоволено відзначила, що моє місце - нижнє, а, крім мене, у вагоні нікого немає. Правда, насолоджуватися самотністю мені довелося недовго, за кілька хвилин до мого купе зайшла висока дівчина із кількамісячною дитиною на руках.

- У вас, мабуть, верхня полиця, - відразу ж сказала я. - Давайте поміняємося, там буде незручно з дитиною.

- Справді? Ви поміняєтеся зі мною? - зраділа дівчина. І я розуміла її здивування, сама не раз пересвідчувалася, з яким роздратуванням переважно реагують на присутність дитини у таких ситуаціях.

- А як звати малого? - поцікавилася я.

- Роланд, - відповіла дів­чина. - Ми з Луцька.

- Невже як лицаря, - не повірила я.

- Як лицаря. Ми в школі таку книжку вчили, - сказала дівчина.

Я глянула на горішню полицю, яка досить непевно висіла на обтягнутих тканиною ланцюгах. Довелося докласти зусиль, аби закріпити її трохи нижче і на­дійніше - на спеціальних металевих підставках. Але ось все було готове, і ми вляглися спати. Ненадовго - до кордону, на якому нас двічі будили прикордонники, ввічливо віталися, перевіряли паспорти і виходили. Працівники українського та польського кордонів найлагідніші чомусь саме у цьому потязі. Можливо, це також входить у ціну.

Але не встигли ми роз­слабитися після кордону, як до купе вбіг провідник і незадоволено вигукнув, звертаючись до мене:

- А чому це ви їдете першим класом?

- Мені здавалося, що я їду спальним класом, я щось неправильно розумію? - пожартувала я, недооцінивши ситуацію.

- У вас квиток на нижню полицю, а ви їдете першим класом, - продовжував наполягати на своєму провідник.

- Але нижньою полицею я поступилася дівчині з дитиною, у чому проблема?  Його обличчя все сильніше перекошувало від люті.

- Проблема не в тому, що ви помінялися полицями, а в тому, що їдете першим класом.

Це вже починало нагадувати якийсь архівний аудіо­запис, який заклинило на одному місці.

- Ви можете по-людськи пояснити, в чому справа? - мене все це теж уже починало дратувати.

- Справа у тому, що за перший клас ви маєте допла­тити ще п'ятдесят від­сотків вартості квитка, - сказав провідник, але ясніше від цього не стало.

Я вирішила змінити тактику і запитала:

- А що треба зробити, щоб не доплачувати?

- Підніміть полицю назад, як вона була, - відповів провідник.

- Добре, - з полегшенням зітх­нула я. - Як скажете, тільки дайте нам нарешті спокій.

Але моє відчуття полегшення виявилося передчасним. Підняти цю полицю я не змогла б, навіть якби мені загрожувало покарання значно серйозніше, ніж скандали провідника і погрози штрафу. Після кількох марних спроб і здобутих синців ми із сусідкою по купе зрозуміли, що продовжувати нема сенсу, полицю явно не створювали для того, щоб кожен так собі запросто міг її підняти чи опустити.

- Вибачте, але якщо вам справді так залежить на тому, щоб ми підняли цю полицю, мусите нам допомогти, - сказала я, зайшовши до купе провідника.

- Я тут не сиджу для того, щоб піднімати важке, - почула я у відповідь.

- Я взагалі-то теж не для того квиток у спальному вагоні купувала, - вирішила я перейти на одну з ним хвилю. - Але якщо ви нам не допоможете, полиця залишиться там, де вона зараз. Інших варіантів немає.

- Тоді вам доведеться доплатити дванадцять євро за перший клас, - суворо глянув на мене провідник.

- Я згідна, - відповіла я і побачила, як очиці на його круглому обличчі радісно зблиснули. - Але за однієї умови.

- Якої ще умови? - знову виявив незадоволення провідник.

- Ви дасте мені за цих 12 євро розписку, у якій напишете, що вимагали від жінки 12 євро за підняття важкої полички, - сказала я. - Без розписки я нічого платити не буду.

Я уявила собі цю розписку, і мені вже навіть захотілося заплатити йому, адже такий документ - це фактично готове свідчення кін­ця світу. Чи, скажімо, одного із виявів такого кінця у тому, що стосується майбутнього стосунків між чоловіками і жінками.

- Ні, - відповів провідник. - Ніякої розписки я вам не дам.

- Добре, - спокійно відповіла я. - Ніякої полиці я підіймати не буду.

І я повернулася назад до купе, але провідник відразу ж прибіг слідом за мною і продовжив свою істерику.

- Ви з дитиною, вийдіть звідси, - крикнув він моїй по­путниці, - ви взагалі не мали їхати в цьому купе, я просто пересадив вас з іншого.

- А ви, давайте, пі­дій­майте полицю або пла­тіть гроші, а я буду дивитися.

Він склав руки на грудях і зайняв своєю персоною усе вільне місце у нашому вагоні першо-другого-спального класу.

- Я не можу підняти цієї полиці, - повільно, літера за літерою, відповіла йому я і уважно подивилася в очі.

Чомусь замість чергової істеричної репліки він раптом зсутулився і мовчки підійняв полицю.

- Тепер можете знову лягати на неї, - сказав він мені звичайним тоном, так нібито не він щойно кричав і скандалив.

- Як це? - здивувалася я. - Це ж полиця першого класу.

- Ні, тепер уже не першого, - відповів провідник. - Коли вона висить на такій висоті, це другий клас, а якщо опускаєте нижче - перший. Вам принести каву чи чай?

Я ще довго не могла заснути на своїй полиці тепер уже другого класу, розмірковуючи про те, які все ж таки дивні речі часом вкладають люди у свої поняття про люксус. Намагалася прислухатися до своїх відчуттів і порівняти їх із тими, які були у мене, коли полиця висіла на кілька сантиметрів нижче. Все марно. Ніякої різниці. Можливо, узалежнення комфортного самоусвідомлення від кількох зайвих сантиметрів - це просто не жіночий стиль мислення, - подумала я і нарешті заснула.

Львів - Краків - Львів

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.0422 / 4.44MB / SQL:{query_count}