Бабай у штанах із секонд-генду

Перше і найважливіше з того, що доводиться кожного разу освоювати, коли їдеш за кордон, а потім коли повертаєшся, - це вміння переходити вулицю. Мені завжди потрібно кілька днів для того, аби звикнути до різкого скреготу гальм на дорогах, коли вартує лише поставити ногу на пішохідну смугу, і відразу ж машини терпляче зупиняються і чекають, поки ти перейдеш дорогу. Часом, коли гальмують особливо різко, стає ніяково за створені незручності.

Перше і найважливіше з того, що доводиться кожного разу освоювати, коли їдеш за кордон, а потім коли повертаєшся, - це вміння переходити вулицю. Мені завжди потрібно кілька днів для того, аби звикнути до різкого скреготу гальм на дорогах, коли вартує лише поставити ногу на пішохідну смугу, і відразу ж машини терпляче зупиняються і чекають, поки ти перейдеш дорогу. Часом, коли гальмують особливо різко, стає ніяково за створені незручності. А надто, коли зупиняється десяток машин, а через дорогу переходиш тільки ти. Через кілька днів до цього звикаєш і починаєш переходити дорогу не лише у спеціально відведених для цього місцях, а будь-де, якщо рух на дорозі не надто інтенсивний. Водії ставляться до такого по-філософськи і гальмують не менш старанно.

Значно важче позбутися цього рефлексу після того, як повертаєшся. Адже переходити вулицю без страху значно приємніше, почуваєш себе переможцем у війні з невидимим Бабайком, яким тебе лякали у дитинстві. Але з цим не можна затягувати, бо у нас на пішохідних переходах ситуація відомо яка. Мій особистий рекорд - 20 хвилин стояння на тротуарі біля переходу із дитячим візком, передні колеса візка на дорозі, але жодна машина не вважає за потрібне зупинитися. За цей час кілька сміливців, ризикуючи життям, таки перебігли на протилежний бік дороги, а потім, на моє щастя, потік машин порідшав.

Ці рефлекси ніяк не хочуть підпорядковуватися зміні географічних координат. Невидимий Бабайко з дитячих страхів доволі швидко зникає, але так само легко повертається і підморгує з-поміж зачовганих білих смуг пішохідного переходу.

Схожі переляки, хоча і не пов'язані з аж таким ризиком, трапляються у мене, коли я вперше після тривалої відсутності забредаю у який-небудь закордонний магазинчик одягу. Я не можу стриматися і нагрібаю десятки блузок, спідниць, штанів і футболок, тягну все це міряти, а потім недбало кидаю забракованих 90, а то і більше відсотків на спеціальний столик біля примірювальних кабінок. Так роблять усі, але тільки я злякано втягую голову в плечі, коли до цього столика наближається працівник магазину, щоб акуратно поскладати одяг і повернути на попередні місця. Мені щоразу стає незручно перед цією втомленою дівчиною (чомусь цю роботу завжди виконують студентки з аноректичною зовнішністю), а ще більше я боюся, що вона подивиться на мене суворим поглядом тілистої продавчині секонд-генду біля мого львів­ського помешкання і таким же прокуреним голосом скаже:

- Дєвушка, одійдіть отсюдова. Ви мені щас всьо перериєте і нічо не купите. Хочете дивиться, дивіться іздалеку. А то, шо вже порозкидали, бистренько зложіть обратно. І шоб акуратно.

Але аноректичні дівчата у закордонних супермаркетах не мають таких прокурених голосів. І не вміють дивитися так, що мороз поза шкірою. Вони завжди підходять нечутно і, побачивши мій зляканий погляд і втягнуту в плечі голову, дуже мило і привітно усміхаються. Так ніби цілий день тільки про те і мріяли, щоб поскладати назад розкидані мною речі і ніби подумки не проговорюють той самий текст, що і продавчиня секонд-генду з-під мого львівського будинку. Мій внутрішній Бабайко не ви­тримує цієї професійної усмішки і злякано ховається, щоб несподівано підморгнути мені, коли я вже забуду про нього і легковажно вихоплю з-під споду навалених купою старих речей якусь яскраву шмату.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.3451 / 4.37MB / SQL:{query_count}