«Ювілеї – добрий привід для вдячності»

Богдан Тихолоз, директор Дому Франка, – про те, як гідно, живо і по-людськи вшановувати особистостей, іноземний досвід і мандрівки як спосіб пізнання відомих українців

2021 рік щедрий на ювілеї. 30-річчя Незалежності України святкуватимемо у серпні. У червні відзначатимемо 20 років, що минули з часу візиту до Львова Івана Павла II. А ще – 10 років, як відкрили «Арену Львів», 70 років Львівського музею етнографії, 75-ліття Львівської академії мистецтв, 250 років з часу заснування астрономічної обсерваторії Львова. Також у 2021-ому святкуватимемо 165 років з дня народження Івана Франка, 150 – Лесі Українки, Василя Стефаника, композитора Філарета Колесси, 100-ліття громадського діяча та мецената Петра Яцика, 80-ліття акторів Івана Миколайчука і Богдана Ступки, історика Ореста Субтельного.
Як і навіщо в Україні відзначають ювілеї, що це означає для суспільства, чому варто перекроїти усталені «канонічні» сценарії і що ж таке ювілей по-сучасному та по-людськи? «Живо, свіжо, уважно та вдячно – ось мої чотири прості «рецепти», як треба вшановувати наших великих із нагоди їхніх круглих дат. Ці слова – це і кредо моєї професійної діяльності. Ювілей справжній лише тоді, коли це історія про щиру вдячність, живу пам’ять і рух уперед», – каже Богдан Тихолоз, літературознавець, франкознавець, директор Дому Франка.
Ювілей справжній лише тоді, коли це історія про щиру вдячність, живу пам’ять і рух уперед
«Вдячність робить нас людьми. Та лише щира вдячність. Пам’ять робить нас зрячими. Та лише жива пам’ять. Ювілеї роблять нас більш сильними і зрілими. Та лише справжні ювілеї, не протокольні, не ритуальні, не фальшиві. Ювілеї нагадують нам не тільки про тих, що були перед нами і на чиїх плечах ми стоїмо, а й про нас самих. Про те, хто ми є, що в нас найважливіше і куди ми взагалі рухаємося. Якщо рухаємося, звісно, – розповідає «Львівській Пошті» Богдан Тихолоз. – Ювілеї – це чудова нагода для вдячності. Нехай навіть і запізнілої. А ще це добрий привід для проміжних підсумків і накреслення перспектив. Не тільки для святкування».
Скажіть, будь ласка, чи вміють українці на 30-ий рік Незалежності держави «правильно» святкувати ювілеї та пам’ятні дати?
Мене ця тема болить і тривожить, адже стосується і моєї професійної діяльності, і моєї діяльності як людини, сімейної людини, батька трьох дітей, якому не байдуже, що вони успадкують після нас, яку Україну, які культурні традиції. Тривожить, чи, бува, не будемо ми знову відбувати великі ювілеї у 2021 році замість того, щоб гідно відзначати. Чомусь так стається, що ті чи інші ювілеї відбули та й забули. Це неправильно. Ювілеї є для того, щоби пригадати нам усім щось важливе. Дати – це радше умовність. Іван Франко великий не тому, що народився 165 років тому, а Леся Українка – 150 років тому. Дні народження – це привід згадати про ці постаті. Дні народження та іменини – це привід зателефонувати людині, сказати, як ми її любимо, як цінуємо, підтримати, відсвяткувати у дружньому колі, аби відчути радість буття. Ювілеї визначних постатей – це добра згадка і пам’ять про них. Коли згадуємо свою бабцю чи прабабцю, яких уже немає на цьому світі, пам’ятаємо, коли вони народилися.

Хоча й до болю сумно в цей день, але стає так тепло і світло на душі, коли згадуєш приємні миті та життєві настанови бабусь.
Власне. Саме тепла дуже бракує під час відзначення ювілеїв великих постатей. Чому? Бо офіційні формати зазвичай холодні, байдужі, а отже, не мають у собі такого необхідного людського виміру. Чи вміють українці на 30-ому році Незалежності відзначати ювілеї та пам’ятні дати? Думаю, що вчаться. Це не лише українська проблема. Ті народи, які вийшли із Союзу і мають постколоніальні травми, шукають таких практик. І тим чи іншим чином їм це вдається. Я аж ніяк не є песимістом, який каже, що геть усе зле і що ми досі не знаємо не лише, як відзначати пам’ятні дати, але й як працювати з класикою та своїм історичним минулим. Маємо безліч позитивних прикладів, як сучасне молоде мистецтво перечитує класику чи у формі музичній, чи театральній, чи кінематографічній. Поза тим, коли мовиться про практики офіційного вшанування у публічному просторі, то вони далекі від щирого бажання оживити, реанімувати тих, що для нас, українців, важливі. Навпаки, дуже багато формального та байдужого. І оця байдужість – це те, що викликає у мене спротив. Думаю, нам усім треба разом шукати ці нові форми.
Чому ж так сталося? На керівних посадах в управліннях культури бюрократи, які працюють за усталеними «канонічними» сценаріями? Вони не вміють живо зорганізувати відзначення ювілею чи з якихось причин не хочуть це зробити?
Жодним чином не варто перекладати відповідальність на окремих посадових осіб, які керують в управліннях і департаментах. Проблема є ширша, коріння її глибші. Стереотипи загалом важко долати. Стереотипи сидять у нашій підсвідомості. Я також не зовсім вільний від стереотипів. Я також дитина свого часу, бо народжений у Союзі. Я також на собі зазнав колективної травми від різних офіціозних відзначень. Скажімо, відкривав для себе Тараса Шевченка, Івана Франка чи Лесю Українку не так завдяки офіційним заходам, як усупереч. А з практики діяльності Дому Франка – музею, який руйнує стереотипи, у всіх наших починаннях, зокрема сміливих та інноваційних, ми жодного разу не мали випадку, щоби влада нам ставала на перешкоді. Навпаки, були співпраця і порозуміння. Жодного разу, коли ми казали, що хочемо зробити щось експериментальне, нам у відповідь не лунало «ні, не можна». На щастя, ми отримували підтримку, зокрема й фінансову.
Хто стукає, тому відчиняють!
Так. Бо хто не стукає, тому й не відчинять.
Відповідно, хто активний, ініціативний, креативний, робить щось по-новому, це сприймається позитивно і є добрим прикладом для інших. Можливо, люди бояться проявити себе, зокрема й у відзначенні ювілеїв і пам’ятних дат?
Так. Найстрашніші бюрократи живуть у нас самих. Вони керують нашими вчинками, діями, помислами дуже часто. Зазвичай люди бояться пробувати щось нове, бояться експериментувати. Ні, я не закликаю відкинути всі попередні традиції. Скажімо, познімати портрети класиків у кабінетах літератури. Ні! Інша річ, що самих портретів замало, пам’ятників замало, покладання квітів замало. Можна покладати квіти до пам’ятників, але треба думати, хто і як це робить, що там говорять, які пісні звучать, які форми мистецтва працюють, аби оживити цю класику.
Ми, команда Дому Франка, щоразу шукаємо нові форми щодо популяризації праць і спадщини Каменяра. І чудово розуміємо, що зовсім не достатньо користати лише з того, що нам дали наші попередники. Потрібно постійно шукати нові форми, аби людям була цікава постать Івана Франка. Погляньмо, як ожив класичний твір Каменяра «Лис Микита» у постановці Василя Вовкуна на сцені Львівської опери. Надзвичайно гарні відгуки усіх присутніх. Або ж як ожив «Захар Беркут» у фільмі режисера Ахтема Сеїтаблаєва.
Живо, свіжо, уважно та вдячно – чотири прості «рецепти», як треба вшановувати наших великих із нагоди їхніх круглих дат
Точно знаю, що нове покоління хоче нових форм і нових сенсів. Якщо ми здатні у спадщині наших попередників або в певних ювілейних датах відкривати для себе нові сенси, тоді буде ефект.
Коли ж форма порожня, без змісту, то виходить щось подібне до того, що ми бачили під час відзначення Дня Незалежності України у 2020-ому. Так, в організаторів було бажання «зробити щось нове», але як це було зроблено і які сенси були закладені в цю подію, які меседжі були для суспільства – тут питання… Тож варто думати про форми зі змістом і нові сенси, які ми адресуємо суспільству, а також дивитися на те, як працюють зі своєю спадщиною інші народи, переймати їхній досвід.

Що таке ювілей по-українськи? Яким є класичний, «канонічний» формат святкування ювілейних дат видатних діячів нашої історії та культури в сучасній українській (пострадянській) традиції?
Усталена десятиліттями схема, успадкована ще з радянських часів, включає у себе «канонічних» сім пунктів. Перший – утворення ювілейного комітету (переважно з людей, які здебільшого насправді мало що конкретно робитимуть для відзначення ювілею) та формування програми заходів. Друге – покладання квітів до пам’ятника (бажано вінків і кошиків, не просто букетів). Третє – протокольні вітальні виступи офіційних осіб. У строгому порядку, за субординацією від «старшого» до «молодшого». Четверте – пафосна (зазвичай досить довга й велемудра) промова певного вченого мужа про славної пам’яті ювіляра/ювілярку. П’яте – наукова конференція (конгрес, симпозіум – назви і формати можуть бути різні, але суть одна: багато розумних людей по черзі говорять якісь мудрі речі і посилено вдають, що їм цікаво, що скажуть інші, та насправді чекають, щоб «відстрілятися» і щонайшвидше наблизити сьомий пункт). Шосте – урочиста академія у форматі концерту-«солянки» з патетичними декламаціями та окремими музичними номерами (найкраще в Опері чи у філармонії, у крайньому разі в якомусь актовому залі). І сьоме – фуршет (для вибраних).
Спільна риса всіх пунктів (хіба що за винятком пункту сьомого) – усі чекають, коли все нарешті закінчиться. Буквально всі: організатори, учасники, доповідачі, слухачі, музиканти і танцюристи… І навіть члени ювілейного комітету. Чому? Та бо нудно. І що це все означає для покійного ювіляра, для нас, сьогоднішніх і завтрашніх, для суспільства і для культури загалом? – Те, що такий формат більше не працює.
Тоді навіщо ж в Україні взагалі відзначають ювілеї?
Щоб нагадати про великих мертвих, значущих для нашої історичної пам’яті, культурної та національної ідентичності. Не так про мертвих, як про великих. А ще краще – як про живих. Близьких. Рідних. Щоб спробувати по-новому відповісти на питання, у чому секрет їхньої величі і чому ми взагалі про них згадуємо. Щоб актуалізувати їхні живі творчі ідеї й образи в контексті нашої сучасності. Щоб стати сильнішими і рушити далі. Бажано вперед і вгору.

На вашу думку, як правильно по-сучасному, по-людськи відзначати ювілеї?
Маю чотири прості «рецепти», як треба вшановувати наших великих з нагоди їхніх круглих дат. ЖИВО, щонайживіше, без пафосу і фальші, без розпачливих завивань і поганського ідолопоклонства – так, як згадуємо друзів і родичів, яких знали, любили і пам’ятаємо як живих людей, а не язичницьких божків, святих великомучеників чи всесвітніх злочинців і грішників.
Так, як політики шукають нові способи промовляння до свого електорату, так само і людям культури варто шукати нову мову, без пафосу. Люди не вірять у пафос.
Треба говорити те, що насправді знаєш і у що віриш. Проблема наших ювілеїв, що наші спікери-промовці дуже часто говорять про те, чого насправді не знають і, відповідно, люди їм не вірять, бо вони не «горять». Мають з’являтися нові голоси, які здатні інноваційно інтерпретувати й витлумачити те, що актуалізує ювілей.
СВІЖО, щонайбільше по-новаторськи, без страху перед найсміливішими експериментами і найнезвичнішими форматами. Немає жодних табу, окрім табу на нездарність і рутину. І всі жанри добрі, окрім нудного. Треба позбуватися «обязалівки», примусовості (я про те, як «зганяли» школярів і студентів у актовий зал задля вшанування творчості Шевченка).
УВАЖНО, з пильним вдивлянням у творчу спадщину ювіляра, щоб вилущити з неї здорове і життєздатне зерно, значуще і промовисте для нашої сучасності, для нашого суспільства, для сьогочасного історичного моменту, для нас особисто.
ВДЯЧНО – із почуттям причетності до великої традиції та потребою її тяглості і живої трансформації задля подальшого розвитку й поступу, а не задля консервації.
Варто думати про форми зі змістом і нові сенси, які ми адресуємо суспільству, а також дивитися на те, як працюють зі своєю спадщиною інші народи, переймати їхній досвід
Наведу один прекрасний приклад, який стане масштабною подією 2021 року до 30-ої річниці Незалежності України. Це проєкт «Ковчег», створений за підтримки Українського культурного фонду. Саме це про живо, свіжо, уважно і вдячно. Припускаю, що дійство офіційне не знати, чи дорівняється за естетичним рівнем до того, що створила команда вмотивованих людей під керівництвом культурної менеджерки Ярини Винницької. Команда проєкту «Ковчег» горить справою.
Аналогічно горить справою і команда Ірини Мазур – керівниці балету «Життя», яка під час урочистостей у День Соборності України в 2019 році у Львівській опері представила сильну та змістовну мистецьку програму. Отже, є прекрасні приклади в Україні, як можна і варто святкувати ювілеї. Просто треба чесно сказати, чого маємо позбутися і в що інвестувати. Мовиться не лише про фінансові ресурси, але й людські та часові ресурси. Не в щось таке, що відбули і забули, а в таке, що залишиться і буде жити потім.
Тобто варто дати зелене світло професіоналам, які люблять і горять тим, що роблять, які є моральними авторитетами в суспільстві. Ви щойно слушно згадали про Ярину Винницьку та Ірину Мазур.
Абсолютно так. Ще варто згадати композитора Дмитра Кацала, який разом зі співачкою Оксаною Мухою у 2017 році у Львівській філармонії презентували проєкт «Від Шевченка до Костенко». Ми маємо, зокрема і у Львові, позитивний досвід, і його потрібно продовжувати. Згадані особистості гуртують навколо себе найкращих, які якісно роблять те, що люблять. Гарно, що в Оксани Мухи є низка пісень на слова українських поетів. Таким чином їхнє пошанування є живим, свіжим, уважним і вдячним. Ювілей минув, подія відбулася, а пісні живуть, їх люблять, і в людей залишаються теплі спогади про концерти.
Ви добре сказали, що нам, українцям, варто дивитися на досвід інших країн, як вони працюють зі своєю спадщиною. До того ж команда Дому Франка з мандрівною виставкою-лабіринтом «Franko from A to Z» та іншими проєктами побувала в кількох країнах Європи, змінивши таким чином формат традиційних виставок.
З цією виставкою ми побували в Будапешті, Відні, Любляні та Загребі. Зупинюся на австрійському та польському досвіді. Зокрема, я був у Відні під час святкування ювілею цісаря Франца-Йосифа, а у Варшаві – на відзначенні 100-ліття польської Незалежності. По-перше, і в Австрії, і в Польщі була системно продумана комплексна програма подій. Це не були якісь поодинокі заходи, як кажуть, задля галочки. Це була система заходів із відзначенням на загальнонаціональному рівні. Мовиться не про якийсь один музей, а про цікаві тематичні виставки в усіх музеях, які не дублювали одна одну.
По-друге, це було дуже сучасно і в одному, і в другому випадку. Організатори знайшли нові цікаві форми, які промовляли до різної цільової аудиторії – і до маленьких дітей, і до підлітків, і до дорослих, і до літніх людей, і до людей із інвалідністю.
По-третє, було серйозне наукове підґрунтя. Я був зачудований вітринами віденських книгарень: скільки нових книжок з’явилося про Франца-Йосифа з нагоди його ювілею! І це десятки книг, починаючи від коміксів для підлітків і закінчуючи солідними монографіями.
Ми часто ювілеї відбуваємо, а за саму спадщину класиків забуваємо. І Франко залишається невиданим, чи недовиданим. З нагоди ювілею готують до видання зібрання творів Лесі Українки. Дай Боже, аби воно було якісне і не поспіхом видане.
Пане Богдане, який із заходів чи ювілеїв вам закарбувався у пам’яті найкраще, який згадуєте з теплом і позитивом?
Для мене найбільш знаковою стала участь у відзначенні 140-річчя від дня народження Івана Франка у Криворівні, що на Івано-Франківщині. Це було у 1996-ому, тоді я ще був студентом і вперше побував у цьому мальовничому селі. Відомий фольклорист, франкознавець професор Іван Денисюк запросив мене у Криворівню з великою делегацією, за що я йому щиро вдячний! Відкриття Криворівні, світу українських Карпат, який надихав Франка, вразили мене дуже сильно.
Не лише дорослі бувають на святкування ювілеїв. Часто батьки беруть зі собою дітей. Який із заходів запам’ятався найбільше вашим дітям?
Наша мандрівка Шевченковими місцями. Старший син Тарас хотів побачити, де жив Тарас Шевченко, де він похований. Ми їздили Черкащиною. Були позитивно вражені роботою багатьох закладів і діячів культури, які працюють зі спадщиною Шевченка. Вони нам розповідали не про великого Кобзаря на постаменті, а про живу людину і ті місця, які безпосередньо з ним пов’язані. Пам’ятаю, як ми сиділи під яблунею в саду Шевченка і їли яблука, які нам принесли музейні працівники, пили воду з криниці, і нам простою мовою розповідали про талановитого хлопчика, який любив писати і малювати. Повернувшись додому, син захотів подивитися альбом із картинами Шевченка. І це не було з примусу, це було його бажання після мандрівки Черкащиною. До речі, мандрівки є дуже гарним способом пізнання відомих особистостей.

І далі про мандрівки. Наприкінці 2020 року Дім Франка здобув перемогу в грантовій програмі Українського культурного фонду «Культура плюс» із проєктом «Франкомандри +». Цей проєкт можна розглядати в концепції святкування ювілею – 165-річчя з дня народження Каменяра?
Так. І ми вдячні за довіру Українському культурному фонду. Цей проєкт – не тільки ювілейний привід, але й реакція на проблемну ситуацію, в якій опинилися і заклади культури, і сфера туризму в час пандемії коронавірусу. Мовиться і про переорієнтацію туризму на внутрішній ринок. Люди хочуть мандрувати. Це прекрасний спосіб пізнавати, зокрема й стежки наших великих, до яких належить Франко.
Ключова ідея проєкту полягає в розробці нових туристичних маршрутів, де Іван Франко виступає тревел-блогером і розповідає власну історію, змінюючи ваш погляд на минуле. На цьому етапі активно проводимо науково-дослідну та аналітично-соціологічну роботу, проте вже зовсім скоро очікуйте відкриття цікавих мандрівок із Франком! Цей проєкт є результатом роботи Дому Франка і туристичних агенцій. Мовиться про маршрути Львівщиною, а також Бойківщиною та Гуцульщиною. Це відкриє постать Франка по-новому. Помандруємо місцями, які його надихали. Тож дочекайтеся реалізації проєкту!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.4567 / 4.18MB / SQL:{query_count}