«Вижити» селу не вдасться «померти»

Чому села занепадають, чи можна зупинити цей процес, які наслідки матиме та чим обернеться зникнення сіл для регіонів і країни загалом

Колись було, неначе писанка, село, нині – безлюдні руїни. Зменшення сільського населення – це природний і неминучий процес. Причина – урбанізація та демографічна криза. Але важко без суму дивитися, як зникає село: дороги перетворюються на стежки, обійстя заростають чагарниками, а старі хати, де колись не вщухав дитячий сміх, розвалюються. І не горить ввечері світло у вікні, немає посиденьок сусідів, не йде дим з комину в холодну пору року, не чути стукоту копит коней, гуркоту коліс, у полі не випасають худобу. Не пахне свіжоспеченим хлібом і скошеною травою. Важко уявити, як колись мальовниче село нині може перетворитися на руїни. 
Такі невтішні прогнози переважно чекають села, які віддалені від міст, де немає інфраструктури, транспортного сполучення, роботи, де відбувається депопуляція. За час незалежності в Україні, за даними Держстату, «померло» близько пів тисячі сіл! Але на карті зникло на сотні більше сільських поселень.
І хоча карантин подекуди спонукав когось повернутися на маленьку батьківщину, у село, щоби там перечекати епідемію коронавірусу, але рішення це зазвичай тимчасове. 
«Львівська Пошта» поспілкувалася з експертами та довідалася, враховуючи нинішню економічну та політичну ситуацію в країні, яке майбутнє українського села, з якими проблемами зіштовхуються його мешканці? Чи дійсно село занепадає, чому так трапилося та чи можливо його відродити.

Населення села скорочується

За даними Державної служби статистики України, за роки незалежності кількість сільського населення скоротилася на чверть – із майже 17 млн у 1991-ому до 12,8 млн у 2019-ому. Проте офіційна статистика відоб¬ражає цей процес не повністю: за даними Держстату, із 1991-го по 2020-ий зникли з мапи лише 428 сільських населених пунктів. Однак справжня кількість «вимерлих» сіл набагато більша: 2014-го 369 безлюдних сіл просто не були зняті з державного обліку, йдеться у даних Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ за 2017 рік. На межі зникнення перебуває ще 4684 села, де станом на 2015 рік мешкало до 50 осіб у кожному. Тобто вже в перспективі кількох десятиліть сільська поселенська структура України зменшиться приблизно на 17%. Головна причина вимирання сіл – демографічна. Загалом середній вік сільського та міського населення майже не відрізняється – приблизно 40 років. Але що дрібніше село, то воно «старіше». Якщо у великих селах (понад тисячу мешканців) люди похилого віку становлять у середньому 21%, то в дрібних (менше 50 осіб) – 38% (середньоукраїнський показник по селу – 21,6%). Відповідно відрізняється рівень смертності: якщо у великих селах кількість померлих перевищує кількість народжених у 1,9 рази, то в дрібних – у 8,3 рази, йдеться на сайті a7d.com.ua. Отже, села, де пенсіонери – понад 50% мешканців, дослідники зараховують до категорії таких, що занепадають. А там, де їх понад 65% – до таких, що вимирають. До останніх зараховують також села без дітей (віком 0 – 17 років), а таких в Україні більше 19%.

Про перспективні та неперспективні

Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, каже, що в Україні є тенденція щодо зменшення кількості населення і кількості сільських поселень. На його думку, це об’єктивний і неминучий  процес. 
«Він ще у ХІХ столітті охопив розвинуті держави світу, тому що відбувалися процеси індустріалізації та урбанізації. Зростала частка міського населення, а сільського – різко зменшувалася. Такий перехід відбувався і в Україні, але десь у повоєнний період, такі процеси штучно підштовхувалися. Ідеологічно вважалося, що сільська місцевість – це середовище відсталості, мешканці  менше придатні для сприйняття радянської комуністичної ідеології. Отже, проводилася політика перспективних і неперспективних сіл. Більшість вважалися неперспективними і були приречені на занепад. А так звані перспективні мали стати містечками і увійти в категорію вже міських поселень», – зазначає «Львівській Пошті» експерт.
Окрім штучної урбанізації, накладалися ще й такі процеси, як різке зменшення природного приросту. 
«Депопуляція почалася в Україні наприкінці 70-х років у сільській місцевості північно-східної України – Чернігівська, Сумська і Полтавська області. Молоде населення сільської місцевості почало активно перебиратися до міст, зокрема у Харків і Київ. І дуже прискореними темпами відбувалося старіння сільської місцевості. Тож у 70-ті там був від’ємний природний приріст, потім така ситуація повторилася в центральній Україні і, зрештою, поширилася по всій країні і серед сільського, і міського населення», – додає Мирослав Дністрянський.  

Райони демографічного лиха

Нині природний приріст додатній у Закарпатській області, у Рівненській – близький до нуля. У сільській місцевості ситуація катастрофічна, зазначає професор. Села – це райони демографічного лиха. Загалом за останні 30 років в Україні зникло 470 сіл, а ще 370 сіл такі, де дійсно немає офіційно населення, але вони не зняті з обліку. 
«Ситуація у західних областях, зокрема у Львівській, з природним приростом краща, бо в нас немає такої депопуляції населення, приріст у сільській місцевості досить високий, вікова структура оптимальна, є значна кількість молодого населення. Але загалом процеси зменшення кількості населення охопили і Львівщину. За 30 років зникло 21 село. Є ще кілька сіл, де немає населення», – додає співрозмовник.
Як повідомили «Львівській Пошті» в обласному Управлінні статистики, на Львівщині є 1850 сіл. Навіть якщо в селі уже не зареєстровано жодної людини, вони все одно входять до числа адміністративних одиниць. Станом на 1 січня 2020-го без населення в області є шість сіл – с. Поляни у Жовківському районі, с. Павуки у Миколаївському районі, села Мала Хвороща та Білоки у Самбірському районі та с. Ліс у Яворівському. 
Також на Львівщині є 65 сіл, де проживає до 30 осіб. Найбільше таких у Бродівському районі – 11 населених пунктів, У Золочівському, Мостиському та Самбірському – по 10 сіл, 6 – у Перемишлянському, 5 – у Жовківському та 4 – у Жидачівському. У Городоцькому, Пустомитівському та Кам’янка-Бузькому районах по два села з населенням до 30 осіб, а у Старосамбірському, Стрийському та Яворівському районах – по одному селу.
Є на Львівщині села, де населення більше трьох тисяч осіб – таких є 18 адміністративних одиниць. Найбільшими в області  є с. Зимна Вода, де проживає майже 11 тис. осіб, с. Сокільники – понад 6 тис. осіб та с. Давидів, с. Оброшине та с. Муроване – населення складає майже 5 тис. 

Чому зі села виїжджають: причини  і наслідки

Загалом у Західній Україні природний приріст кращий, аніж у інших регіонах, проте тут є серйозні економічні проблеми, що є чинником занепаду сільської місцевості. 
Ще один чинник знелюднення та «старіння» сіл – трудова міграція. Наприклад, у 2001-ому за їхніми межами працювали 25,6% селян, а у 2014 році – 54,9%. З-поміж останніх 66,9% працювали у містах, 20% – за межами своєї області, 12,7% – за кордоном, йдеться у дослідженні Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ за 2017 рік. Часто ця міграція має незворотний характер.
Найвища інтенсивність міграційних процесів на Львівщині у Дрогобицькому районі – 38,0 на 1000 осіб наявного населення, найнижча – у Жовківському (17,6), Турківському (19,0) та Городоцькому районах (20,9).
«У селі тотальне безробіття, бо немає економічної діяльності. Мешканці вирішують ті проблеми здебільшого закордонними трудовими поїздками. Коли повертаються, не організовують своєї економічної діяльності. Намагаються купити квартиру у місті. Це стандарт такої поведінки. І, звісно, не сприятиме відродженню сільської місцевості. І ситуація буде погіршуватися. Отже, життя в селі відродити не вдасться. Адже щоб це зробити, передусім необхідно інтенсивно розвивати фермерство, можливо, створення кооперативів сприятиме відродженню. Колись у Галичині були добрі традиції. Створення переробних підприємств у промисловості чи в інших галузях. Загалом треба перемістити економічну базу села. Тоді й будуть підстави ті процеси якось призупинити, процес «вимирання». Втім сільська місцевість західних областей, особливо Прикарпаття, є перенаселеною. Тож навіть якби у нас оптимізувати всі економічні відносини, змоги забезпечити повністю роботою мешканців сіл було би дуже складно», – зазначає Мирослав Дністрянський.  
Із його слів, у Львівській області є понад сто сіл, де не народжуються діти. За даними Управління статистики, у 54 селах області не було зареєстровано жодного народження у 2019-ому. Найбільше таких сіл у Перемишлянському (14 сіл), Кам’янка-Бузькому (9) та Городоцькому (8) районах. 
«Є села, де немає молодого населення. Це все призводить до зникнення села. А ще є села, де живуть одні пенсіонери – це вже така фаза, після якої буде відбуватись фактично повний занепад і зникнення», – додає експерт.  
Також негативно впливає на життя села відсутність інфраструктури та погане  транспортне сполучення. На думку професора Мирослава Дністрянського, на розвиток та існування села матиме суперечливий вплив і територіально-адміністративна реформа.
«З одного боку, більше коштів залишатиметься в громадах, вони матимуть можливість покращувати дорожню інфраструктуру, але з другого боку, зростуть відстані до центрів, постраждають насамперед віддалені села, громади – вони не матимуть змоги утримувати маленькі школи і будуть приречені на занепад. Позитив – це те, що залишатимуться кошти в громадах, але вони йтимуть на розвиток та облаштування сіл-центрів. Села з малою людністю найбільш вразливі до подальшого зникнення, тому що там мала кількість молодого населення, отже, опиняться у складному становищі, – зазначає експерт. – Зникнення села можна сприймати по-різному: на емоційному рівні, на аналітичному. Бачив теперішні вимерлі села у Кіровоградській області, вони справляють дуже сумне враження».
Зникнення села – це ще занепад освоєння територій, певен співрозмовник. Зникнення села – це і соціальна втрата, і економічна.

Історії повернення

«Львівська Пошта» поспілкувалася із двома молодими сім’ями, які вирішили замість міста жити у селі. Чому вони зробили такий вибір та чим займаються в селі?
Їхні історії, на перший погляд, мов чарівна казка. Поїхали далеко від дому, облаштувалися, організували свій бізнес і живуть щасливо. Та насправді, аби почати нове життя, до того ж у селі, сім’ям Маланчаків та Кулінців довелося тяжко і багато працювати. І робота ця триває досі.

«Нам хотілося аби всі разом були, хотілося босим по траві ходити, хотілося свою хату, подвір’я»

Уже третій рік у селі Когути  поблизу Новояворівська, що на Львівщині, живе подружжя Галини та Андрія Маланчаків. Нині вони виховують уже двох чудових діточок: трирічну донечку Алітею та синочка Яна, якому рік і чотири місяці. «Ми хотіли, аби діти в селі росли. Нам хотілося, аби всі разом були, хотілося босим по траві ходити, свою хату, подвір’я. Я родом зі села Солонка, тому тут себе почуваю більш комфортно, ніж у місті. Чоловік Андрійко – з Новояворівська. У Когутах ми доволі швидко прижилися, освоїлися, почали господарювати», – розповідає «Львівській Пошті» Галина Маланчак. 

Їхній будинок розташований на околиці села біля лісу. До найближчих сусідів – майже кілометр. «Через рік, як до села перебралися, замислилися, якою справою будемо займатися. Вирішили, що це буде господарка – тож тепер маємо козячу ферму Cozy farm. Виготовляємо сир, кефір, йогурти. Нещодавно на фермі екотуризм почали розвивати. Будинок із ділянкою наразі орендуємо. Оселя наша старенька, до нас тут жила сім’я, ціле покоління виросло», – розповідає Галина. 
Каже, що спершу важко було. Оскільки народилася перша дитина, було багато всього нового. «Вчилися жити без батьків, вчилися бути батьками. Нові ролі, нові виклики. Треба було самостійно зі всім впоратися, готувати, прибирати. Я ще тоді закінчувала навчання. Та найкраще з тієї історії є те, що відколи ми переїхали в село, можемо бути всі разом. Маємо спільну справу. Не можу уявити, як би то було, якби Андрій мусив їхати на роботу, і ми не бачили його увесь день», – каже Галина.  
Хоча село Когути розташоване неподалік міста Новояворівськ, утім будинків у селі, де живуть люди постійно, не так вже й багато. «Коли до нас на ферму приїжджають гості, то часто кажуть, що дорога погана, особливо коли дощі падають. У Когутах церква та волейбольний майданчик – чи не єдині місця, де збираються люди, аби покомунікувати. Тут, на жаль, немає народного дому. Ми не маємо можливості спілкуватися зі селянами, бо далеко від всіх живемо. Знаю, що багато людей зі села мали роботу в Польщі. А зараз через карантин, мають труднощі зі заробітком. А так у селі господарством займаються, мають трактор або коні, сезонними роботами зайняті, ягідництвом, овочівництвом. Але на селі немає стабільності, немає впевненості. От ми маємо господарство, але також маємо багато ризиків, ми залежні. Та на життя вистачає, даємо раду», – додає Галина Маланчак. 
Співрозмовниця пригадує, як хвилювалися їхні сім’ї, коли молодь у село жити перебиралась. «Мами дуже переживали за нас. Знали, що у селі багато роботи. Казали, що треба йти до міста, мовляв, там легше. А коли дізналися, що ми будемо тримати кіз, то дуже нас відмовляли. Але зрештою повірили в нас, зрозуміли, що з того всього є толк, тепер приїжджають допомагати», – додає Галина. 

І каже, що у селі важко без свого транспорту. Коли не мали ще автівки, то чоловік велосипедом із ранцем на плечах у Новояворівськ по продукти їздив, незважаючи на погоду. «А я дитину – у візок і пішки до міста в поліклініку ходила», – пригадує співрозмовниця. 
На її думку, аби село «не вмирало», треба, аби молодь не виїжджала. «Молодих людей треба зацікавити залишитись в селі. І не тільки роботою, заробітком, а й створити простір для молодих ідейних людей. Щоб вони могли зустрічатися, організовувати кіновечори, наприклад, не йдеться про бари з випивкою. На першому місці має бути активне, спортивне, розумове, літературне, творче дозвілля. Людей потрібно гуртувати, тоді вони захочуть розвивати село», – каже Галина Маланчак.  

«Село не змінило мене, не змінило мого життя, поглядів. Для мене жити на хуторі – ніби так і мало бути»

А Христина та Павло Кулінці на хуторі Козаки, що на Бродівщині, уже п’ятий рік живуть, мають свою пасіку, продають мед та інші продукти бджільництва. 
«Поїхати жити в село було природним рішенням для нас. Я закінчила університет, ніде не працювала, не була прив’язана до чогось. І в чоловіка така робота була, що дозволяла поселитись далеко у селі. Однієї зими мій Павло з другом ішов на бігових лижах через цей хутір і сподобав собі маленьку стару хату, знайшов власників, придбав. Влітку ми вже переїхали сюди, почали облаштовуватись. Думали, що це буде дача, така собі хатинка на природі. Але нам сподобалось тут дуже, от і затягнуло, – розповідає «Львівській Пошті» Христина Кулінець. – А потім Павло випадково в Бродах із пасічником познайомився. І той запропонував бджіл купити. А мій чоловік легкий на підйом, тому й купив. Казав, що завжди собі думав, якщо житиме на природі, то триматиме бджіл. Спочатку мали три вулики, на наступний рік вже одинадцять, а потім погано перезимували, і знову три в нас вулики залишилось. Нині вже більше ста вуликів тримаємо».
Жити на хуторі – для когось випробовування, а Христина з Павлом вважають, що кращого місця для життя і немає. Їхні Козаки й справді казкові: яка там чарівна природа в будь-яку пору року! Пахучі квітучі поля, ліси, чисте повітря, спів птахів, тишина та спокій.

«Село не змінило мене, не змінило мого життя, поглядів. Для мене жити на хуторі – ніби так і мало бути. Раз на тиждень ми собі їдемо в Броди з чоловіком, купуємо все необхідне. На хуторі є вісім хат. Але живемо там лиш ми. Один чоловік час до часу прижає на дачу кілька разів на літо. До Львова через Броди кілометрів 120. Адміністративною реформою хутори скасували, тож офіційно ми рахуємося вулицею Козаки, а село називається Бордуляки. Воно належить до сільради села Станіславчик Бродівського району. Але те село, до якого ми належимо, розташоване за три-чотири кілометри від нас через ліс. Людей в селі мало. Немає роботи, немає сполучення. Школа у Станіславчику за сім кілометрів, там із Бордуляк кілька людей працює. З роботою важко. Молоко в молочарню здають, влітку чорниці збирають, сезонно їздять в Польщу. Дехто в Бродах працює на Бродівському виробничому підрозділі ТзОВ «Електроконтакт Україна». Здебільшого в селі люди перебиваються непостійними заробітками», – розповідає Христина Кулінець.
Співрозмовниця певна: аби село «не помирало», необхідно інфраструктуру розвивати. «Якщо люди не мають до чогось взятися, вони починають красти ліс, наприклад. Шукають легкого заробітку. Або виїжджають. От працює мешканка села в місцевій школі. Сама виховує трьох дітей і щодня на роботу добирається, а це майже 20 кілометрів! Сім кілометрів до найближчої автобусної зупинки. Має мізерну зарплату – кілька тисяч гривень. Хіба їй тих грошей вистачить, аби своєю справою можна було зайнятися? Який вона бізнес може собі відкрити? Їй навіть не вистачить грошей, щоби купити, скажімо, три кози, щоб молоко, сир можна було продавати. Де вона має взяти стартовий капітал? Як вона має доїхати на базар у Броди, щоб продати свій продукт, якщо немає автобуса, немає жодного транспортного сполучення з містом? Хто захоче повертатися в село, де немає роботи, немає перспектив?» – зазначає Христина Кулінець.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7645 / 4.26MB / SQL:{query_count}