Епідемії Львова

Молитись, шукати заступника, закриватись на карантин, мити руки і дороги – все це місто Лева вже бачило, адже саме так рятувались від холери та чуми

Львів не оточений монголо-татарами, не тоне у нечистотах, але проблеми у нас ті ж, що й сотні років тому. Ми нині, як і львів’яни у далекому 1400-ому, закриті від світу, замкнені «мором» у домівках і не знаємо ліку від недуги, що «вита в повітрі».
Біда сама не ходить. Найчастіше епідемії в місто приходили з війною. Далеке ХІІІ століття. Львів у облозі війська хана Телебуги. Грабежі та розбій – не найстрашніше, що загарбники залишили після себе. Після відходу ворогів страшний мор косив львів’ян. Місцеві називали цю пошесть «повітрям», пов’язуючи її з «поганим» повітрям.
«Усю інформацію ми беремо з хронік. Хроністи доволі барвисто все описували. Морове повітря, як тоді казали, було настільки сильним, що птах, пролітаючи над Львовом, падав мертвим», – розповідає «Львівській Пошті» історик, львовознавець Ігор Лильо.
Епідемії здебільшого вважали карою Божою. Щойно ширились чутки про мор, у Львові лунали церковні дзвони. Містяни втікали з міста, а хто не міг, зачинявся вдома. Припиняли торгівлю, закривали браму. А містом починав правити спеціальний тимчасовий бургомістр. Він мав право карати тих, хто розгулював вулицями або ж торгував у час епідемії.

Мор – Боже провидіння

Усе, що нам відомо про давні пошесті та епідемії у Львові зафіксовано в міських документах. Зібрав і узагальнив відомості львівський історик-архівіст Денис Зубрицький, який жив у ХІХ столітті, у своїй праці «Хроніка міста Львова». Також дещо записав й історик, бургомістр Львова Бартоломей Зіморович у своїй книзі «Потрійний Львів».
«У обох хроніках обох авторів перша згадка про пошесть не раніше XIV сторіччя. Або це було настільки буденно, що на це не звертали уваги, або не було раніших документів, які це засвідчують», – каже львовознавець, екскурсовод Іван Радковець.
Львів за свою історію пережив понад 50 різних епідемій, і це тільки до початку XX століття
Перша зафіксована згадка про епідемію була на початку XV століття. У 1439 році до Львова з Польщі від голоду й мору прибуває король Владислав із родиною та двором.
«Далі, фактично до XVIII століття, ми маємо кожні 5 – 10 років згадки у документах про мор. А в XV – XVI століттях й щорічно. У всіх хроніках вживається слово «мор». Мором називали і пошесті, епідемії, а також роки неврожаю і навіть наліт саранчі. Всі пошесті та епідемії були вічними супутницями війни. Там, де починаються війни, де приходять чужинці, там відразу виникають і нові хвороби. Ці люди приносять зі собою нові продукти, нові бактерії. Тепер ми це знаємо, раніше люди у цьому винили злих духів, чари», – каже Іван Радковець.
У Львові спалювали будинки, в яких були виявлені сім’ї, заражені чумою. І не тому, що не було достатньо місця для поховань, а тому, що вірили, що вогонь очистить. «Чума, яка швидко поширювалась – це кара Божа. За трактуванням церкви пошесть йшла від тих людей, які потрапляли в ясир, а потім поверталися звідти, але вже сповідували іншу віру. Вірили не в Христа, а в мусульманського Бога», – каже Іван Радковець. Цілком ймовірно, такі люди і справді приносили недугу в місто з далеких земель, але це навряд чи було Божим провидінням.

Помиї з вікон не виливали!

Львів був торговельним центром, містом, оточеним мурами і час до часу ворогами. У Середньовіччі бруківка на міських вулицях навряд чи блищала, але й те, що львів’яни виливали нечистоти з вікон, просто на вулицю, деякі історики вважають вигадками. У місті був водогін та спеціальна служба, яка прибирала.
«Переважно найбільшою проблемою для Львова були дві зарази – чума і холера. Чорна чума, бубонна чума. Вона приходила до міста кілька разів. Тоді люди тікали зі Львова. Намагалися пересидіти десь на околицях, в інших містах. Хоча були випадки, коли Львів вважали доволі безпечним. Один із польських королів у XV столітті переїздить до Львова, бо інші міста були зараженими, а тут було доволі тихо і спокійно. Під час епідемій люди проявляли себе так само, як і зараз: одні ставали людянішими, інші ж гіршими, ніж тварини. Була влада добра – залишалася помагала, рятувала. А були такі, які просто все кидали і втікали, – розповідає Ігор Лильо. – Друга зараза – це холера. Вона пов’язана з якістю води. У Львові холера нечасто лютувала. Львівська вода добра. Джерела йшли з Високого замку. У місті був водопровід».
Історик розповідає, що в Україні чи не найчастіше холера виникала в Одесі: там були проблеми з чистою, питною водою і сприятливий клімат. «У Львів ці хвороби заносили люди ззовні. Переважно купці або якісь ремісники, які приблудилися з інших міст. Тому існувало таке поняття як карантин. Всі каравани, які приходили до Львова, мали стояти біля міста два тижні. Стояли вони на верхньому Личакові. За ними слідкувала спеціальна служба. Цю роль виконували львівські перекладачі. Лише після закінчення карантину, і якщо не було ніяких виявів хвороби, торговців впускали до міста», – каже Ігор Лильо.
У Львові спалювали будинки, в яких були виявлені сім’ї, заражені чумою. І не тому, що не було достатньо місця для поховань, а тому, що вірили, що вогонь очистить
Карантин був суворим. «Це вже з теми моєї дисертації. У XVII столітті таку хворобу до міста приніс один із грецьких купців, він жив на Руській між українцями, там переважно православні жили. Через те, що він не дотримав певних вимог, які стосувались карантину, його майно конфіскували. Місто його таким чином покарало за порушення», – каже історик.
А от історії про ріки нечистот, у яких потопало місто, історик називає байками. «Не можна сказати, що бруківка була дуже чистою. У Львові була служба, яка прибирала. Як вона це робила, важко судити, але все ж вона була, і у місті санітарну очистку проводили. Більше того, на околиці були визначені села, які мали забезпечувати місто соломою для прибирання. Ніхто помиї з вікон не виливав. У місті тримали тварин: коней, під мурами – свиней. І це треба було час від часу очищати. Так, нечистоти могли потрапити у воду, у криниці, які були в місті. Але ніхто притомний води з криниць у місті не пив. Для цього був водогін. Вода до будинків була підведена для дуже заможних людей, на місто це зо три десятки будинків. Але водогін був, люди могли підійти і набрати воду. Тому все ж ці зарази виникали не від нечистот, а від того, що її приносили. Найстрашніші епідемії в історії міста забирали до двох третин населення», – каже історик.

Карантин – дієвий метод

Смерть не обирала, містяни рятувались, як могли: хтось втікав із міста, хтось зачинявся вдома. «При населенні 10 тисяч у XV столітті згадується, що мор забрав третину. Це більше трьох тисяч мертвих. Час до часу згадують конкретні цифри – дві, чотири тисячі померлих, міський лікар вів такий облік. Смерть не обирає, косить всіх. Було, що з міста повтікали всі райці, один-єдиний міський лікар залишився і продовжував рятувати. У хроніках згадується прихід війська турецького, з ним прийшла і епідемія», – розповідає Іван Радковець.
Щоб вберегтись від пошесті, містяни робили те ж саме, що й ми зараз. Закривали Львівську браму, припиняли навчання в школах, зупиняли торгівлю і навіть суди.
Щоб вберегтись від пошесті, містяни робили те ж саме, що й ми зараз. Закривали Львівську браму, припиняли навчання в школах, зупиняли торгівлю і навіть суди
«Кораблі, які приходили до Венеції, привозили новий товар, не мали права випускати на берег моряків раніше, ніж через 40 днів після приходу в порт. Головний лікар Венеції через 40 днів після прибуття обстежував екіпаж і визначав, хто має право зійти з корабля, хто ні. Це вони започаткували наприкінці XV – на початку XVI століття. Тоді якраз починається епоха великих подорожей. Львів також був торговельним центром. До Львова також їхали купці звідусіль, і венеційські також. Вони зі собою привозили і товари, і біди. І зустрічається у деяких хроніках, як венеційських купців не впускали у місто. Утримували їх біля міської брами, за звичаєм їхньої країни, 40 днів. Із італійської quaranta – сорок», – каже Іван Радковець.
Він каже, що деякі міста по пів року перебували в ізоляції. «Містяни також, бувало, закривали брами і нікого не впускали в місто певний час, щоби їм не принесли пошесть. Якщо починалась епідемія у Речі Посполитій чи у містах руських, то були міста, які зачинялися, нікого до себе не впускали по пів року. Але була інша проблема – треба було щось їсти. Тому були визначені люди, які мали право виходити. Вони закуповувати для міста товар, завозили його, але їм не дозволялося перебувати будь-де у місті. Доволі часто цю роботу робили жиди», – розповідає Іван Радковець.
У 1547 році через мор міська влада наказала зупинити навчання у школах. А через епідемією 1587 – 1589 років у Львові навіть вели посаду «морового бургомістра», який отримував надзвичайні повноваження під час загрози мору чи якихось інших пошестей. Завдяки бургомістру Яну Алембеку і записам, які він зробив, відомо про епідемію 1623 року. Записи, до речі, збереглися й дотепер. Хворобу в місто приніс монах-кармеліт із Кракова. Першими захворіли інші ченці-кармеліти. Навіть серед їхньої спільноти тоді нарахували 15 померлих. Хвороба швидко ширилась, розповзлася містом і передмістям. Ян Алембек став «моровим бургомістром».

Маска і відлякувала, і захищала

Чумна маска – впізнаваний та відомий образ. Її носили медики Середньовіччя, аби вберегтися від хвороботворних випарів міазмів. «Напевно, всім відома маска з довгим дзьобом. Його вже домалювали художники з часом. Насправді то була маска з довгим хоботком. То була така довга кишеня перед обличчям. У цю кишеню закладали різні трави пахучі та ті, що мали антисептичну дію, клали і часник. То був так званий респіратор того часу. Він мав захистити і від смороду, і від недуги. Одним із найвідоміших антисептиків у той час було лаврове листя. Лавровий вінок, який клали на голову – це не лише символ слави, а й символ чистоти. XV – XVI століття славиться великою кількістю спецій, які почали продавати. Їх привозили лікарі, вони знались на їхніх властивостях. Добрий гострий червоний перець дасть вам змогу добре пропчихатись, випчихати з себе всю хворобу і стати здоровим», – каже Іван Радковець.
Боролися з епідемією як могли і вірили. «Люди вірили у те, що спалювання гною відлякує хворобу. Вони експериментували. У землю закопувалися, попелом обтирались. Та Львів завжди був частиною західної цивілізації, відповідно всі тодішні досягнення медицини були львів’янам відомі. Професія лікаря була рідкісною та дуже шанованою. Небагато людей мали такий статус, а ті, хто мав, вчились у Болонському або у Падуанському університетах», – розповідає Ігор Лильо.
Все ж точних відомостей про хворобу тоді не було. Церква казала, що це кара Божа, містяни ж творили свої забобони. Від хвороби рятувались, обкурюючи підпаленим гноєм свої помешкання. Хтось копав біля будинку яму і вбивав у неї осиковий кілок. Інші вставляли у двері стовпець із граба. Якийсь час думали, що хвороби передаються від собак та котів, тому з поширенням епідемій нелегка доля спіткала цих тварин. Містяни часто влаштовували колективні молитви до патронів і захисників міста: Яна з Дуклі, Станіслава Костки, а найбільше рятунку чекали від Святого Роха, якого, за легендою, покинули люди під час епідемії, та лиш вірний собака його виходив та врятував.

Де лікували і ховали

Згодом містяни все ж зрозуміли, що не Боже провидіння є основною причиною епідемій у місті, тому почали ретельно перевіряти тих, хто в’їздив у Львів, слідкували за жебраками. У час моровиць їх взагалі виганяли з міста.
Іван Радковець розповідає, що надавали допомогу вбогим у Львові ще з ХIV століття у шпиталі Святого Духа. Він розташовувався на сучасній площі Івана Підкови. «Відповідно до магдебурзького права, людина, яка ввійшла у місто, впродовж трьох днів мала представити магістрату документ, в якому підтверджувалося, що вона працює. Людину, яка не знайшла собі роботу, через три доби виганяли з міста. Костел Святого Духа три дні надавав житло і харчування. У час епідемії костел ставав шпиталем. Пізніше було визначено лазарет за містом – костел святого Лазаря. Лазар – опікун убогих і хворих. Православний люд приходив до церкви на Галицькому передмісті, у районі сучасної вулиці Князя Романа. Також була церква, яка ставала шпиталем, у районі теперішньої вулиці Городоцька. Їх розібрали в XVIII столітті. Монахи виконували дуже важливу функцію. Вони надавали допомогу, лікували, доглядали. Вони ж і ставали розповсюджувачами недуги. Братія розходилася в різні громади, надавала допомогу і потім збиралася в одному місці, і  навіть якщо хтось один приносив хворобу, то всі решта потім її розносили», – розповідає Іван Радковець.
Під час епідемій люди проявляли себе так само, як і зараз: одні ставали людянішими, інші ж гіршими, ніж тварини
Ховали померлих від мору на цвинтарях за містом. Про це знаємо зі записів Зіморовича. Він переповідає щемливу історію кохання, а деякі історики кажуть, що, можливо, вона надихала навіть Шекспіра.
«Купець Мікеліні привіз грецьке вино. Продав його батькам Пелагеї. Він католик, вона православна, покохали одне одного. Разом із вином він у цей дім привіз і чуму. Сім’ю виселили за місто. Мікеліні доглядав за коханою, вона помирає. Її ховають на православному цвинтарі, а його, коли він помер, поховали на католицькому. Пізніше на їхніх могилах було встановлено камінь із написом «Смерть не розірвала, що любов з’єднала». Зустрічається в літературі, що ці цвинтарі, оскільки були чумними, були один біля одного. Дослідники кажуть, що спершу тіла поховали поблизу огорожі, яка розмежовувала католицький цвинтар і православний. А пізніше цю огорожу зняли – так з’явилось спільне поховання Пелагеї та Мікеліні. Ми знаємо про Ромео і Джульєтту. Дехто стверджує, що венеційські купці львівську історію понесли по світу, так вона дійшла і до Шекспіра. До речі, по роках усе збігається», – каже Іван Радковець.
Тож маємо згадку про два цвинтарі, один поблизу Благовіщенської церкви. Вона була однією з восьми міських церков. Розташовувалась на ділянці між сучасними вулицями Леся Курбаса та Наливайка. На цій території дозволені були захоронення померлих під час епідемії чуми. Та костел святого Станіслава на Краківському передмісті був одним із трьох міських шпиталів до XVIII ст. Сучасні вчені вважають, що він був єдиним у місті лепрозорієм, де перебували прокажені. Розташовувався він на ділянці між сучасними вулицями Наливайка, Тиктора, Фурманська.
Львів за свою історію пережив понад 50 різних епідемій, і це тільки до початку XX століття. «У ХХ столітті також були спалахи. Сумнозвісна «іспанка» у Львові забрала близько тисячі життів. У Львові тоді було більше 200 тисяч населення», – каже Ігор Лильо.
Лікарі знову виявились безпорадними перед хворобою, без вакцини, антибіотиків. Втім цей спалах спричинив стрімкий розвиток медицини.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7994 / 4.23MB / SQL:{query_count}