Як змінюють українську армію на шостому році війни

“Львівська Пошта” побувала у військових частинах Львівщини, де навчають військових за новими стандартами, в яких умовах вони проживають та чим їх харчують

На початку російсько-української війни багато хто йшов добровольцем, самостійно приходив у військкомати аби захистити країну. Тоді готові були з “голими руками” кидатись у бій. Війна затягнулась… Шостий рік, суспільство здається втомленим від щоденних новин про обстріли та загибель людей. Однак військові і далі виконують свій обов’язок, обороняючи східні рубежі України.
У Збройних силах України нині відкрито говорять: армія потребує свідомих хлопців і дівчат. Радянські міфи про військову службу “живуть” й досі та відлякують багатьох від служби в сучасній українській армії.
Натомість військові запевняють: нині армія вже має достойне матеріальне забезпечення, надсучасну техніку, інструктаж за стандартами НАТО.
Тих, що сумніваються, запрошують прийти і переконатись.
“Здається, нині суспільство значною мірою не готове боронити територіальну цілісність України. Не секрет, що укомплектованість ЗСУ бажає кращого. Чому? Бо впродовж 24 років не приділяли уваги державницькому вихованню молоді. На початку війни в суспільстві була ейфорія щодо військових. Нині це вже не так. Але треба пам’ятати: на того, хто має сильну армію, не на падають. Світ так влаштований, що поважають сильного”, – зазначив командир окремої десантно-штурмової бригади полковник Володимир Шворак.
Міфи про радянську застарілу систему підготовки військових спростували  журналістам під час престуру у військові частини Львівщини. Як же нині проходять службові будні військових, чим мотивують себе ті, хто служить в армії – далі у матеріалі.

Як готують розвідників

Сьогодні хлопці і дівчата у навчальному центрі, що у селі Старичі на Львівщині, тренуються в умовах максимально наближених до бойових дій. Зокрема в 49-ому навчальному центрі розвідки ЗСУ готують переважно розвідників. Для підсилення практичних навиків місяць тому на території центру ввели в експлуатацію смугу перешкод довжиною більше кілометра.
“Смуга перешкод розвідника складається з 26 елементів: підземні споруди, невідоме приміщення, канатні дороги, штучні і природні перешкоди, завал, каналізація, траншея тощо. Її довжина 1200 метрів, вартість – 1 млн 600 тис. грн. Нову смугу оглядали іноземні військові з Англії та Канади і зазначали, що подібного у них немає. Вони використовують 500-метрову смугу СІЗМ, – каже т.в.о. заступника командира частини 49-го навчального центру розвідки майор Анатолій Кухар. – Є радянська смуга перешкод, з якою все зрозуміло – елементи, нормативи, показники. Смуга за стандартами НАТО СІЗМ інша”.
Завдання тих, що тренуються на смузі перешкод у тому, щоб розвідгрупа, яка  десантується на смузі, якнайшвидше відійшла від точки висадки, оскільки це найбільш уразливе місце. Щоб подолати смугу на “добре”, її потрібно пройти за 22 хвилини.
Загалом у 49-ому розвідувальному центрі, який сформовано у 2014 році, уже було навчено понад 130 тисяч фахівців та відправлено у війська. Тут готують за фаховою та базовою підготовкою. Тобто стрілець може стати командиром відділення. Щомісяця сюди прибуває вчитися близько 300 осіб. Навчання триває від місяця до трьох. Після чого військових відправляють у визначені військові частини.
На Яворівському полігоні на стрільбищі, яке військові назвали “сафарі”, теж  тренуються розвідники і відпрацьовують бойову стрільбу. Практично усі викладачі тут – учасники бойових дій, які тренують за комплексною системою БАРС. Ця система навчання включає в себе тактико-спеціальну, гірську (альпіністську), рукопашну, вогневу, домедичну, психологічну підготовки та практичну стрільбу.
“БАРС – це бойова армійська система, яку почали використовувати в навчаннях з початку війни. На “сафарі” хлопці виконують бойові завдання після великого навантаження. Готуємо бійців працювати в складних умовах: у режимі втоми, морозів, спеки тощо. Акцент у тренуванні на моральний і психологічний аспект. БАРС робить з хлопчини – чоловіка!”, – пояснює Андрій Стопуряк, т.в.о. начальника циклової комісії вогневої підготовки 49-го навчального центру розвідки.
На так званому сафарі вправно тренується розвідник із позивним “Бодя”. Йому лише 22, за плечима участь у війні на сході України (бойовий досвід не уточнює). Лише пригадує, що перший раз, як поїхав на війну, було не на жарт лячно. На питання, чи варто нині чоловікам йти служити в українську армію, відповідає: “Тут з вас зроблять мужиків. І не має чого боятись. Просто пройдіть шлях нормального воїна і станете іншим. Мені не подобалося, коли до мене приходили і розповідали, що я маю робити. Це мене і мотивувало йти воювати”.

Школа артилеристів

У Старичах школу підготовки фахівців протитанкових ракетних комплексів (ПТРК) навчального й тренувального комплексу №5 відкрили у серпні 2018-го. Тут готують артилеристів. Вони приходять сюди для підвищення рівня кваліфікації. Підготовка відбувається на нових сучасних тренажерах, де відпрацьовують практичні дії.
“На екранах з’являється важка ворожа техніка, її треба знищити. Навідники опановують, як користуватися ПТРК “Корсар”. Сам тренажер на 99% прототип бойової установки. Це не муляж. Відточуючи свої знання в таких умовах військові економлять бойові ракети, вартість яких декілька тисяч доларів. Справжні стрільби на полігоні – наступний етап, коли майстерність відточена до автоматизму”, – каже т.в.о. начальника школи підготовки фахівців ПТРК Микола Ханас.
Військовослужбовець Данило вправляється в навчальному класі за монітором із поставленою задачею знищити танк. Другий тиждень, як його тільки призвали на службу. Сам він із Донецької області, йому 22 роки. Каже в розмові з “Львівською Поштою”, що радий, що потрапив в армію. “Якщо  чесно, то спочатку не хотів іти служити. Тепер втягнувся і мені подобається тут. За 11 днів служби ми вже багато чому навчились. Зокрема, завдяки таким інтерактивним заняттям розумію, як працює на полі бою протитанковий ракетний комплекс. Уже знав би, як стріляти з нього”, – каже військовий.

фото: dyvys.info

Фахівці тилу – військові кухарі

В армії не менш важлива роль як в тилу, так і в бойових умовах військових кухарів. Нещодавно в Старичах відновили роботу школи кухарів. Тут навчають тих, що прибувають з військкоматів та військ для підвищення фахової підготовки. Просто неба на території школи у два ряди розкладено намети з кухонним обладнанням, кілька польових кухонь на відкритих ділянках, обладнаний бліндаж. Дівчата, яких тут більше ніж хлопців, метушаться у формі поверх якої білі кухарські кітелі, а замість шапки – ковпаки.
“Робота кухаря – одна із основних. Адже як кухар приготує та нагодує військового, так він і служитиме”, – зауважує Сергій Шляховський, викладач циклової комісії підготовки фахівців тилу.
Зі слів співрозмовника, в меню військових нині часто українська кухня: червоний, “зелений” борщі, супи, каші з порційним м’ясом та салатами, а на десерт – сезонні фрукти. Жартує, що до вареників в польових умовах поки не беруться. У меню журналістів – суп з локшиною, горохове пюре, котлета, салат зі свіжих овочів та банани.
Гордана приїхала до Львова служити з Луганської області. Нині навчається в цій школі кухарів. Їй лише 19 і вона вже точно знає, що після завершення контракту залишиться в українській армії. “Безпосередньо в школі кухарів уже навчаюсь третій місяць. Загалом контракт підписала на три роки. Чому вирішили піти в армію? Бо мені подобається військова дисципліна. Це мрія дитинства. Батьки підтримали, і я не вагалась. Хоча після школи боялась поступати у військову академію. Тому спочатку навчалась в училищі. Тепер паралельно зі службою в армії навчаюсь на заочному на журналіста”, – розповідає Гордана.
Підйом тут о 06.00, відбій – о 22.00. Зі слів дівчини, в школі кухарів вони не лише вчаться смачно готувати, а й встигають на полігонах вправлятись зі зброєю чи підтягнути фізичну підготовку: “Служба нескладна. Думаю, особливо чоловікам варто іти служити. В армії змінюється характер, загартовуєшся. Ти ніби стаєш інакшою людиною, яка багато чого переоцінює”.

Комфортне житло для військових

У військових частинах на Львівщині в останні роки зробили й акцент на будівництві нового житла для військових за натовськими стандартами. Зокрема у військовому містечку Старичі нині функціонує вісім казарм покращеного типу. Такого ж плану збудовано казарму в Яворівській частині. Завершують будівництво казарм покращеного типу і для десантників з військової частини А0284. Переважно тут живуть військовослужбовці-контрактники і лейтенанти-строковики, що призиваються на пів року.
Усі казарми поліпшеного типу будуть за одним стандартом. Житлові блоки у казармах поліпшеного планування розраховані на дві кімнати, в кожній проживатимуть по п’ять військовослужбовців. На 10 людей у блоці є два туалети, душ і два умивальники. У кімнаті для вмивання встановлені бойлери. На кожному поверсі є мебльовані кухні з індукційними поверхнями, мийками, духовими шафами і холодильниками. Для потреб військових облаштовані пральні, сушарки для одягу й кімната відпочинку.
Крім того, у Старичах будують так звані смарт-гуртожитки (кімнати) на 43 особи, що розраховані для сержантів та одружених військових. Також при виїзді з містечка зводять три казарми для строковиків. 20 грудня туди вже заселятимуть військових.

Ті, що завжди перші – десантники

У Львові в добре відомій військові частині А0284 десантно-штурмових військ, що на Стрийській, нині служить більше півтори тисячі військових. Переважно за контрактом, менше 10% – це строковики. Нині один із підрозділів цієї частини виконує завдання в складі оперативного групування “Південь” на Кримському перешийку. Інші ж вправляються у стрибках з парашутом на майданчиках приземлення в Дрогобичі, а на полігонах щотижня з особовим складом проводять заняття з повітряно-десантної підготовки. На тренувальній базі, що на території частини, десантників планово навчають десантуватись. Іван зі Львова – контрактник, він проходить тут службу вже майже два роки. На питання, для чого йому армія, каже, для подальшої участі в бойових діях. “Службою в десантно-штурмових військах дуже задоволений. Я попередньо уже був на сході, але як доброволець. Нині хочу туди повернутися більш підготовленим”,– розповідає співрозмовник.
У військовій частині кажуть, що людей на службі справді бракує: 40% посад – вакантні. Для контрактників тут пропонують безкоштовне харчування, проживання у гуртожитках нового типу, забезпечення формою та постійне преміювання. Зараз зарплата військовослужбовця, який тільки прийшов служити, стартує від 11 тис. грн. Крім того, раз у рік він має право отримати грошову допомогу на оздоровлення (у розмірі місячного грошового забезпечення). Контракт можна підписувати на пів року та три роки. На шість місяців підписують ті, що вже безпосередню брали участь в АТО/ОСС і проходили службу з перервою не менше п’яти років.
Додамо, що 19 грудня у десантників День відкритих дверей. Будь-хто може завітати на територію військової часини, що на Стрийській, 88, і подивитись, як служать десантники.
Львів – Старичі – Яворів – Львів
Фото: Тарас Грень

“Пішов воювати, аби потім дітям було куди повернутися”

Едуард Крохмалюк, боєць 24 окремої механізованої бригади ім. короля Данила, колишній підприємець, – про міфи і реалії сучасної української армії та яких змін вона ще потребує

У свої 49 років Едуард Крохмалюк пішов на війну добровольцем, залишив ресторанний бізнес. Перед цим прожив у Німеччині дев'ять років. Сам він родом з Чернівецької області. Нині продовжує службу на посаді старшини 6-ої механізованої роти 2-го механізованого батальйону сержанта 24 окремої механізованої бригади ім. короля Данила.
– Скажіть, будь ласка, наскільки змінилась українська армія в останні роки?
– Мені є з чим порівнювати, бо я в армії з січня 2015-го. Можу сказати, що ЗСУ кардинально змінилися в плані організаційному. Бо організаційна частина формується за стандартами НАТО і все більше людей проходять курси з іноземними інструкторами для покращення кваліфікації. Є кардинальні зрушення зокрема в питанні знань і бойового досвіду. Маємо в армії нині чимало універсальних бійців. А з 2016 року значно покращилося збройне забезпечення. Допоміжні матеріали (або як ми називаємо, обвіси) отримуємо від волонтерів або купляємо в українських виробників, які спеціалізується на цьому. Це стосується допоміжних станків, глушників і інших речей для покращення стрільби як для автоматів, так і для крупнокаліберних кулеметів.
Що  стосується харчування, то, зокрема, у нашій частині, заочно покращився і асортимент, і якість їжі. Наша частина працює в цьому плані за каталоговою системою харчування. Говорю про ту військову частину, де я знаходжусь чи про ті бази, де перебував. Знаю, що в інших частинах з цією ж системою харчування трохи гірше, меню там обмежене. Що ж стосується речового майна, то воно у нас також на високому рівні. Згідно з нормативом ми отримуємо його регулярно і в повному об’ємі. Навіть тактичні речі: налокітники, наколінники, ремені, окуляри, маски тощо.
– Тепер хлопці, якщо їдуть на схід, то більш підготовлені, ніж це було на початках війни?
– Звісно! Перед цим вони проходять чимало навчань, злагоджень. Крім того, якщо боєць ні разу не був на передовій, то однозначно з ним працюватимуть у парі два-три досвідчені військовослужбовці, які пробули на війні не менше двох-трьох років, і його контролюватимуть.
– А як ви потрапили в армію?
– Це коротка і довга історія одночасно. Так трапилося, що мої діти зараз за кордоном, бо намагався в 90-их зробити все, щоб вони отримали вищу освіту, – син у Празі, донька в Афінах. Там вони і залишились жити. Щоб захистити свою Батьківщину я повернувся з Німеччини, де прожив 9 років і пішов воювати, аби потім дітям було куди повернутися. У повсякденному житті займався ресторанним бізнесом. Зокрема у Львові був дотичний до ветеранського закладу “Патріот”, що на Дорошенка. Залишив ресторанний бізнес і пішов добровольцем у четверту хвилю і ні скільки про це не шкодую! Зараз я такий же самодостатній, як був у бізнесі. Треба розуміти, що існують проблеми в особистому житті, а є в проблеми держави. І їх потрібно вирішувати. А це справа чоловіча.
– На вашу думку, що на рівні держави сьогодні ще варто зробити, змінити для української армії?
– Треба сказати, що є речі, які роблять наші інженери, і які дуже б згодились на війні. Але вони, на жаль, доходять туди тільки через волонтерів. Наприклад, компанія “Сафарі Дефенс” робить збройні обвіси для ДШК (станковий кулемет), глушники, що зменшують видимість полум’я і приглушують звук. Є розробки по лазерах, зокрема контрлазери, які можуть спалювати безпілотник, а точніше його матриці. В бою добре було б застосовувати це. Але машина ЗСУ потужна і, як той маховик, її важко розкрутити. Наверху люди гальмують впровадження таких потрібних речей.
– Відомо, що в українській армії бракує людей. Чи можна змінити ставлення суспільства до армії?
– Для мене питання як для старшини, наявність вмотивованого особового складу в підрозділі, надто важливе. Я це питання ставив попередньому президенту. Нічого конкретного не почув у відповідь. Нинішня влада теж не надто поспішає змінювати ставлення суспільства до армії. І за цим спостерігають бійці. Закликаючи хлопців у свій підрозділ служити, я повинен чимось мотивувати їх. Так, можна отримувати певну фінансову винагороду за свою роботу, плюс преміальні, якщо на передовій. Також додаткові вихідні – загалом це 45 днів у рік. Є покращення умов прожиття в казармах покращеного типу. Але ж водночас, щоб отримати посвідчення УБД, треба чимало часу витратити. Як виявляється, в три місяці не вкладешся. Це треба спрощувати. Бюрократія надалі доволі розвинена. Є питання пільгового кредитування військовослужбовців і внутрішньо переселених осіб. Там термін був три дні на подання заяви. Але лише одну потрібну довідку довелось робити 10 днів. Сайт не працював і вимагають особисту присутність.
Щодо медичної допомоги, то скажу на своєму прикладі, що за весь час ніхто не зміг надати адекватної ні психологічної, ні реабілітаційної допомоги. Але якщо боєць відчуватиме себе здоровим і соціально захищеним, то перше, що він подумає – хочу повернутися на службу. Водночас бачимо, що і суспільство змінило ставлення до військовослужбовців. Якщо раніше ще в 2016 році мене на вулицях Львова зупиняли, тиснули руку та дякували, то зараз в місті побачите поодиноких хлопців у військовій формі. Якщо йдуть у місто, то намагаються переодягнутися в звичайний одяг. Таке враження, що нас не люблять. Бо кажуть, що ми вас туди не посилали…
– Та все ж нині на службі в армії більше вмотивованих хлопців і дівчат, зокрема у вашій роті, чи радше навпаки?
– Однозначно скажу, що в армії більше вмотивованих людей. Але вони розчаровані тим, що твориться в державі, і тим, що вже будучи професіоналами того чи іншого ґатунку, вони не бачать перспективи. Бо ніхто нам нічого не каже, куди ми рухаємося. Є брак інформації.
– Щодо “дідівщини”, армія калічить, втрачені роки життя і інших подібних речей – нині це вже міфи?
– Найперше треба сказати, що армія – це зріз суспільства, і ми нікуди від цього не дінемось. Яке суспільство – такі і люди приходять служити. Все дуже залежить від командира. Тобто, як командир вибудує відношення до військовослужбовців, організаційний механізм, так воно буде і в підрозділі. Можу сказати, що в контрактній армії дідівщини 100% немає. Бо, якщо молодий хлопчина не зробить ті чи інші певні речі стосовно техніки, зброї, то він не буде військовим. Якщо сержант командує рядовим, то це не “дідівщина”, а статут. І хлопці це розуміють.
Розмовляла Марія Терендій
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6524 / 4.29MB / SQL:{query_count}