Взяли і зробили: Центр Довженка

“Львівська Пошта” продовжує цикл публікацій про заклади культури, які торік отримали нове життя завдяки новим керівникам. Сьогодні про здобутки 2018-го і проекти 2019-го розповіла команда Центру Довженка

Вибори виборами, але й попри них життя в Україні, та у Львові зокрема, триває. На щастя, не перевелися ще в місті Лева особистості, які звикли діяти і маленькими кроками змінювати все довкола себе. Вони роблять це без зайвого піару власних персон, дбають про розвиток міста і містян. Саме про них, про заклади, які вони очолюють, розповідаємо в матеріалах циклу “Взяли і зробили”. Він про нових керівників культурних установ Львова, які не нарікали, що “все погано”, а просто взяли і зробили!
Ці люди ледь не щодня дивують нас сучасними й несподіваними акціями та проектами. Про здобутки минулого і проекти майбутнього уже розповіли команди Меморіального музею “Територія терору”, зокрема його директорка Ольга Гончар (“Львівська Пошта”, №6 (2121) від 23.01.2019 р.), Будинку органної та камерної музики, зокрема директор Іван Остапович і заступник директора Тарас Демко (“Львівська Пошта”, №10 (2125) від 06.02.2019 р.), і Міського палацу культури імені Гната Хоткевича, зокрема його директорка Оксана Гузь (“Львівська Пошта”, №21 (2136) від 15.03.2019 р.). Ці статті уміщені на нашому сайті.
Сьогодні пропонуємо читачам четвертий матеріал цього циклу про Центр Довженка. Цю будівлю звели у 1987 році за індивідуальним проектом, розробленим авторською групою, до складу якої ввійшли архітектори А. Ващак, В. Каменщик, Є. Мінкова та конструктори М. Бачинський і Ю. Хробак. За стильовими ознаками будівля належить до модернізму.
Від моменту зведення до 2003 року вона функціонувала під назвою “Кінотеатр ім. О. Довженка”, але з часом стала своєрідним культурним осередком Сихова. Навколо неї сформувалась активна громадська та рекреаційна зони. Що й не дивно, адже Центр Довженка розташований на перетині головних магістральних доріг житлового району і згідно з початковим проектом тяжів до міських транспортних шляхів та основних потоків населення. І хоч загальний громадський центр Сихова так і не був збудований через глибоку кризу в Радянському Союзі в середині 80-их років, навколо цієї будівлі, попри все, таки сформувався культурний осередок району, тут регулярно відбуваються якісь дійства.

Із приходом нового керівника Марти Іванишин, яка має чималий досвід роботи з організації промоційних та культурних подій, в Центрі Довженка змінилося все. Окрім того, вона закінчила Львівський національний університет ім. І. Франка (факультет мікробіології та вірусології), згодом вивчала Public Management у Бізнес-школі УКУ, пройшла кілька PR-курсів, зокрема за кордоном. А ще Марта Іванишин викладала PR-практику в Інституті громадського лідерства, працювала в прес-службі Львівської міськради, була керівником відділу промоції міста. Має великий досвід роботи в проектному менеджменті, включаючи управління та планування проектів. Організовувала різні масові заходи у Львові та в інших українських містах, зокрема Дні Львова в містах України і презентації Львова за кордоном, а також фестиваль “Ніч у Львові”, проекти “Сніданки в музеях. Поговоримо про...”.
Спочатку Марта Іванишин працювала в Центрі Довженка за контрактом, згодом подалася на конкурс на посаду директора і завдяки продуманій стратегії розвитку установи, написаній разом зі своєю командою, перемогла. В 2018 році міськрада зняла ЛКП “Культурно-освітній центр ім. О. Довженка” з балансу Сихівської райадміністрації і передала його міському управлінню культури. Відтоді шестерні у великому процесі змін Центру закрутилися значно швидше. Тепер його щораз рідше асоціюють із кінотеатром, радше з культурною установою міста.
Тож “Львівська Пошта” поспілкувалася з командою Центру Довженка та його директоркою Мартою Іванишин, попросивши розповісти, як їм вдаються ці зміни, про здобутки 2018-го і проекти 2019-го.

“Ми не Народний дім Сихова, а культурна установа Львова!”

Марта Іванишин, директор Центру Довженка, – про плани на 2019 рік, спільні проекти і те, яким би вона хотіла бачити заклад, котрий очолює

– Яким проектом чи проектами, втіленими в 2018-ому, ти як керівник установи пишаєшся найбільше?
–  Нещодавно сама собі таке питання ставила. А все тому, що в травні виповниться рік, як я тут, у Центрі Довженка. Напевно, треба починати зі стратегічної цілі, яку ми собі поставили.
Коли прийшла в цей заклад, тут був безлад. Різні закутки приміщення здавали в оренду, навіть сходи. Тут якісь машинки стояли, там – атракціони. В холі відчувався сильний запах попкорну. Одне слово, суцільний хаос… Тож ми з командою за основну ціль взяли перетворення цього приміщення, цього закладу на культурний центр – центр культурних продуктів та їх творення.
Чи нам це вже вдалося на сто відсотків? Точно ні. Я дуже самокритична як до себе, так і до роботи, тому скажу, що вдалося наразі лише на один відсоток зі ста. Та, оцінюючи все зроблене, найбільшим нашим досягненням за 2018 рік вважаю те, що ми з Центром Довженка таки взяли і зробили – так, як ви й назвали низку матеріалів про такі команди, як наша, і такі заклади, як наш. Було дуже багато проблем: юридичних, політичних, фінансових, економічних. Але ми не звертали уваги на жодні перешкоди, просто поступово брали і робили все, що було потрібно. Насправді не знаю, як нам так вдалося. Це все командна робота, а для мене наша команда взагалі найкраща у всьому світі! Одна людина без підтримки мало що зробить і змінить. У нас першокласні працівники, і кожен із них на своєму місці. А працюємо ми взагалі цілодобово (Сміється). Насправді мали такі періоди, коли вихідних фактично ні в кого не було. От дивилися на годинник і казали: “Ну, може, хоч у понеділок на годину пізніше прийти?”.
Із заходів маємо чим пишатися. До прикладу, організували зустріч Нового року на площі Довженка. Я дуже горджуся цим проектом, бо раніше тут про таке й не задумувалися!
Та й у День Незалежності зробили відеомапінг на стіні церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Отець Орест донині мені це згадує, каже: “Марто, скоро День міста, давайте щось робити!”. І ми, звичайно, зробимо. Якраз готуємо проект на вже цьогорічний День міста. Ось у цьому залі, де ми зараз спілкуємося, вже виступав джазовий піаніст Роман Бардун зі своїм колективом. Це львів’янин, який тепер мешкає у Кракові, і там його знають, здається, більше, аніж тут. Але нам вдалося провести його концерт. Контрабасист і джазовий музикант Марк Токар також виступав тут. На мою думку, це саме ті проекти, завдяки яким нам вдалося змінити саму сутність Центру Довженка. Тішуся, що Львівська національна філармонія проводить свої концерти на Сихові, відомі музиканти грають джаз на Сихові. Може, це звучить дещо містечково, але я направду з цього дуже горда. Пишаюся тим, що загалом у Центрі Довженка творяться культурні продукти, і нам вдається їх робити. Стратегічно ми бачимо, що є прогрес, що можемо налагодити робочий процес.
Ми вперше провели тут Різдвяний ярмарок. Так, звичайно, фінансово він не вийшов на плюс, але все одно це вже прецедент. Тобто вже можна говорити, що Центр Довженка – це міський заклад культури, установа, яку нам вдалося цілком перетворити. І це те, чим напевно треба найбільше пишатися. Тепер же маємо не так робити перетворення, як працювати. Нам вдалося змінити своє позиціонування – тепер нечасто можна чути: “А, це Кінопалац там”. Так, Кінопалац діє, але й ми тут працюємо. Думаю, що попри неприємності з цими орендарями невдовзі демонтуємо їхню вивіску, яка зараз у нас на фасаді, і встановимо нову, власну, за новим проектом.
У той же час інший орендар заходить до нас і каже: “А покажіть-но, який ремонт на другому поверсі зробили?”. Подивився і запропонував знайти ролокасети на вікна просто від виробника, без націнки. А чому б ні?
Розумієте, у 90-их роках минулого століття приміщення по максимуму здавали в оренду. Чому? Щоб хоч якось можна було вижити. Адже коштів з міського бюджету тоді не виділяли, на це їх просто не було. Заклади мусили якось функціонувати, тож доводилося заробляти самим на себе. І на той час це була правильна модель. Проте з часом ситуація змінилася, економіка змінилася, і нас уже не цікавить оренда. Навіть оренда залу під концерти. Зараз ми вже розкрутилися, зал продається. Установа після зміни статуту стала комунальним підприємством. То чому б нам самим не організовувати в себе концерти? Та запросто, головне правильно вибудувати весь процес, прорахувати його економічну складову. Коли я прийшла в Центр Довженка, у цьому залі була руїна. Ми очистили його від сміття і непотребу, привели до нормального стану і почали здавати в оренду під різні заходи: треба ж було якось гроші заробляти на “комуналку”. “Львівсвітло” чи “Львівтеплоенерго” чекати не будуть, треба здійснювати оплату вчасно. Та вже зараз оренда нам не вигідна, тож логічніше довести зал до ладу і заробляти самим. Хай навіть спочатку будемо в мінусі, але крок за кроком, захід за заходом вийдемо на системність.
– Розкажи про найцікавіші, наймасштабніші, найнезвичніші проекти, які плануєте реалізувати в 2019-ому? Звичайно, про які вже можеш говорити.
– У нас є такі проекти чи не в усіх напрямках роботи. Якщо починати з ремонтів, то це будуть гримерки, яких тут ніколи не було. Наша велика зала розрахована на 750 місць. І кожен артист, який виступав у ній, казав одне й те ж: “Тут немає умов для перебування!”. Хочемо створити їх, обладнати душову, створити всі вигоди, щоб артистам було комфортно.
Гримерки – це масштабний проект. Уже маємо проектно-кошторисну документацію і зовсім скоро переробимо під ці цілі два підвали. Це буде реконструкція і переобладнання з облаштуванням виходу на сцену. Якраз доопрацьовуємо кошторис. Уже знаю, що на це нам знадобиться приблизно  мільйон 300 тисяч гривень. У ремонт цих приміщень треба вкладати кошти, за рік-півтора ми їх уже відіб’ємо. Плануємо закінчити все до кінця року. Влітку в нас “пустий” сезон, тож якраз у цей час і проводитимемо більшість ремонтних робіт, щоб восени вже можна було стартувати, бо далі в нас зал зайнятий тиждень за тижнем.
Також у планах капітальний ремонт, завершення ремонту і облаштування другого поверху, холу. Хочемо почати активно використовувати дах. Уже готуємо проектно-кошторисну документацію, ремонт плануємо на наступний рік. Тут насправді постійно треба щось ремонтувати, і то “на вже”. А попереду ж іще реконструкція площі перед Центром Довженка, яка почнеться… з наших сходів. Просто мусимо вже зробити пандуси, щоб бути доступними для людей із особливими потребами.
Що стосується творчих проектів, то нарешті здійсниться наша велика мрія, над реалізацією якої працювали весь 2018 рік. 22 серпня у нас відбудеться концерт гурту “ДахаБраха” із показом фільму “Земля” Олександра Довженка. Для цього довелося докласти чимало зусиль, але виступ такого гурту – це показово, знаково, просто класно!
Уже готуємося до Дня міста. Матимемо низку заходів, зокрема 3D-мапінг на стінах церкви Різдва Пресвятої Богородиці. А 4 травня здивуємо масштабним спільним оркестровим проектом із Львівською національною філармонією. Це будуть “Планети” Ґустава Голста у виконанні філармонійного академічного симфонічного оркестру в поєднанні зі світловим шоу.
Тобто викликом на 2019-ий є продовження розпочатого в 2018-ому. Радію, що нам успішно вдається поєднувати співпрацю із церквою, Сихівською райадміністрацією, бізнесом, компанією Avalon. Нема більшого щастя, аніж подяка людей, які підходять після концерту і кажуть: “Знаєте, я отут живу, в сусідньому будинку, і тепер можу до вас прийти на джаз, на класичну музику або на виставу!”. Це те, чим я пишаюся, і хочу, щоб так і залишалося.
Взагалі цей район мені дуже подобається, тут багато простору, повітря. Не знаю чому, можливо, через просторову масштабність, але він викликає у мене асоціації з Берліном.
– Ти багато їздила Україною, світом, багато чого навчилася, бачила. Розкажи, яким би ти хотіла бачити ваш заклад, на кого рівняєшся? З прикладами, якщо можна.
– Я розуміла виклик, коли бралася за Центр Довженка, тож дуже ретельно підходила до цієї роботи. Так, трохи поїздила. Перш за все до Кракова, відвідала ICE Krakow Congress Centre. Так, звичайно, хотіла б рівнятися на них, але у цей центр вклали дуже багато коштів, та й побудований він із нуля, у інших масштабах, за сучасними технологіями. І це не єдиний приклад. Зокрема, в тому ж Берліні вже маємо співпрацю із різними інституціями. Проте рівнятися ні на кого не буду! Хотіла б, аби Центр Довженка був самим собою, особливим, не схожим на жоден заклад. Так може зробити будь-хто: поїхати в той самий ICE Krakow і перенести їхню модель на себе. Та суть не в копіюванні! Хоча в тому ж центрі є багато цікавих і правильних рішень, мультифункціональних і сучасних, які працюють у світі, в суспільствах і установах. Але рівнятися ні на кого не хочу, у нас є своя ідентичність. Це – як у людей: от скажіть п’ятнадцятирічній дівчинці: “На кого ти хочеш бути схожа – на Маргарет Тетчер чи на принцесу Діану?”. Навіть такі питання ставити дитині недобре, бо вона мусить бути собою. І от я дуже хотіла б, щоб років за п’ять Центр Довженка також був собою, таким, яким має бути: культурним майданчиком. Хочу, щоб ця концертна зала була кращою в місті, вона цього заслуговує. Взагалі, щоб за п’ять років кожна інституція Львова мала свою візію та місію. Бо театри мають бути театрами, концертні зали – залами, але мають бути й мультифункціональні центри із конференц-залами, коворкінгами, обладнані під усе це. Маємо усвідомити реалії, світ, який змінюється, і залишатись у ньому собою. Не вестися на незначні кошти, не давати зали в оренду, бо це простіше. Так і виходить, що сьогодні у вас театр, завтра вистава, післязавтра концерт. У Центрі Довженка маємо дуже багато замовлень від різних київських організаторів на проведення вистав, але нечасто віддаємо залу в оренду під такі події. Адже ми не театр, вистави не можна проводити в концертній залі, бо вона до цього не пристосована! Зовсім інша річ, коли це камерна вистава або постановка, розрахована на інше приміщення. Маємо залишатися собою. Тож я не хочу, щоб Центр Довженка був схожий на ще якийсь заклад. Нам закидають, що в Києві також є Центр Довженка, тож, може, нам назву змінити? А навіщо? Вона тут від початків цього закладу, закладена з фундаменту, з кореня, то хай і залишається. Просто її суть треба наповнити трохи іншим змістом, зробити центр більш мультифункціональним і запустити роботу.
– Можливо, вам чогось бракує для розвитку – підтримки, коштів, уваги містян, туристів?
– Найбільше мені бракує часу. От якби доба мала 36 годин, було б добре (Сміється). Коштів нам також бракує, хоча нема на що нарікати: маємо непогане фінансування від міста, але все одно цього не досить. Бо в Центр Довженка потрібно інвестувати більше для того, щоб він міг розкрутитися і вже сам заробляти. Я не кажу, що він має перебувати на постійній дотації міста, в жодному випадку – ні! Дуже хотіла б, щоб через п’ять років уже не було міського фінансування як такого, а установи по цілій Україні переформатували в комунальні підприємства. Поясню чому: кошти мають бути в обігу і мають залишатися в установі. Не треба збирати гроші за виручені квитки, відправляти їх до Києва і вже з національного рівня отримувати назад. Економіка ХХІ століття працює трошки інакше, тож маємо іти в майбутнє, а не вертатися до минулого.
Врешті-решт є гранти. Ми також подаємося на такі програми, хочемо зорганізувати і провести в Центрі Довженка Всеукраїнську конференцію  культурних менеджерів. Це зараз на часі. Нещодавно німецьке товариство запросило мене бути ментором для п’ятьох будинків культури з Харківської, Дніпропетровської та Запорізької областей. Їхнім керівникам я розповідала, що кожна установа має виконувати свою функцію, як цього досягти і як сильно нам треба зараз працювати для того, щоб нарешті наші установи почали заробляти. Тут не треба нічого приховувати, це нормально, коли заклад може дозволити собі заробляти кошти, може організовувати заходи чи надавати зал в оренду. Але це треба робити мудро, відповідно до цільового призначення, а не давати приміщення культурного призначення для продажу шуб.
Чого ще бракує? Туристів точно. Зараз наша цільова аудиторія –  виключно львів’яни, а гості міста – наше майбутнє. Цього року працюємо з нашими клієнтами львів’янами, не тільки сихівцями. А наступного року залучатимемо туристів.
Не втомлююся нагадувати, що Центр Довженка – не Народний дім Сихова, а міська установа! Тут концертна зала Львова. Ми так себе позиціонуємо від початку роботи. Тож радію, коли бачу щасливих людей, які приходять до нас на різні заходи і просто біля дому можуть знайти такі ж культурні події, як у середмісті.
– Чи маєте якісь проблеми? Яка ситуація із зауваженнями пожежників?
–  Щодо проблем. Знаєте, колись моя бабця казала мені: “Маєш якогось швона в голові”. І певно щось таки в цій голові сидить, бо кожну проблему сприймаю як нову можливість. Буду голослівною, якщо казатиму, що в нас немає проблем, це неправильно і нечесно. Вони є. Але щоразу, коли виникає наступна, намагаюся мобілізуватися, змусити себе думати, що з нею робити, як її розв’язати. В такі моменти закриваюся в залі на другому поверсі, п’ю каву або просто воду, коли кави вже забагато (сміється) і думаю. Інколи мені треба п’ять хвилин, інколи значно більше. Можу майже ні з ким не говорити, просто ходити в якихось своїх думках. Бо кожну проблему треба зрозуміти, щоб потім знати, як її вирішити.
Так і з перевіркою пожежників. Не буває так, щоб усе було погано, аж раптом стало добре. Чудес не буває! Ми не чудотворці, не створили ніякого чуда – просто вивезли сміття, обладнали пожежну сигналізацію, що й мали зробити, виконали інші приписи пожежників. От і все! Я до цієї проблеми підійшла просто як до вирішення справи, можливості покращити наш Центр Довженка. Чому в нас людям має загрожувати якась небезпека? Насправді дуже дякую, що перевірка прийшла до нас саме в той час – у 2018 році! Ми присвятили цей рік безпеці, почали з неї, а цього року вже можемо виділити час і ресурси на інші роботи, на капітальні ремонти. В закладі був захаращений хол, малодоступний, у ньому тяжко було добратися до виходу. Тепер ми це все розчистили і можемо облаштувати тут пандус, вже є місце, де можна розвернутися, і всі задоволені!
Так, можна ходити скандалити, плакати, нити, що нема грошей, а можна щось робити. Тут хоч би й мільярди були, все одно буде мало. І так вам скаже кожен керівник. Бо, на жаль, витрати маємо великі: 30 років у цей заклад майже нічого не вкладали. А зараз треба все швиденько наздоганяти, доробляти, тож роботи маємо надзвичайно багато.
Бувають і юридичні негаразди, як-от із орендарем з першого поверху: невчасно сплачує за оренду, комунальні послуги. То що мені про це пости у Facebook писати? Просто скеровуємо офіційного листа з повідомленням: якщо за три місяці не платите – розриваємо договір. Є оплата – є робота, нема оплати – нема роботи, до побачення!
Чи ще таке: хотіли ми демонтувати вивіску, а на мене за це намагалися відкрити кримінальне провадження. Ну добре, не хочете в такий спосіб – ми вирішимо трохи по-іншому: поступово зробимо проект, погодимо, виготовимо іншу вивіску… Це просто питання часу.
Це все робота, і це нормально. Набагато гірше, коли ти працюєш і проблем не виникає, бо це вже рутина і це означає, що ти нікуди не рухаєшся!
– Ти багато співпрацюєш, спілкуєшся із культменеджерами, музейниками, керівниками, працівниками різних культурних установ. Чи можемо сподіватися цього року якихось спільних проектів із ними?
– Така співпраця нам дуже цікава та важлива! Ми творимо Центр Довженка як мультифункціональний простір. Про різні концерти і співпрацю з Львівською національною філармонією та джазовими артистами я вже розповідала. Окрім того, досить давно ведемо перемовини з Театром Лесі, хочемо показати їхню виставу “Баба” у нас на даху. Добре, що ми розподілили і функціонально визначили, як використовувати різні простори Центру Довженка. В нас відбуватимуться не тільки концерти, а й кінопокази. На фестиваль “Ніч у Львові” вже готуємо просто-таки грандіозні події. Багато працюємо з дитячою театральною студією “Слово”. Щасливі, що вони в нас є!
Нам вдалося об’єднати у співпраці владу, громаду, церкву і бізнес. І найголовніше, що воно працює, що Центр Довженка стає осередком цієї співпраці, цієї синергії. Це особливо важливо зараз, коли довкола творяться якісь чудернацькі речі, а суспільство дуже втомлене, виснажене…
Ми часто живемо наче в своєму окремому світі, мало спілкуємося віч-на-віч, гуляємо, їздимо в справах, подорожуємо. Достатньо натиснути кілька кнопок – і жодних тобі проблем чи незручностей. Але їздити треба, щоб розуміти країну і просто залишатися в реальності.
– Зважаючи на вашу успішну співпрацю, зокрема з бізнесом, як ставишся до закону про меценатство? Чи допоможе він і чи взагалі цей закон на часі?
– Меценатство дуже важливе і потрібне. Але закон про меценатство треба прописувати дуже чітко, щоб цим поняттям не маніпулювали, щоб воно не переросло в якісь політичні речі. Треба розуміти, де ти меценат, а де політик, як це поєднувати і наскільки взагалі можливо робити це в наших реаліях. У Західній Україні ми цього майже не відчуваємо, а от колеги з Бердянська чи з містечка під Харковом – ще й як. Тобто там, по суті, такого закону не треба: депутат просто приїжджає в Народний дім, передає два годинники для дітей – і все. А про якісь ремонти, інвестиції чи співпрацю з бізнесом навіть не мовиться. Коли я на прикладі Центру Довженка розповідаю про співпрацю з будівельною компанією, яка інвестує в інфраструктуру району чи в події, мене питають, як це взагалі можливо, хто в цій справі є депутатом чи ще кимось таким, відповідаю: “Ніхто ніким не є. Це пропрацьована партнерська пропозиція”. Розповідаю, які в нас партнерські пропозиції, що це насправді маркетинг, що ми працюємо з орендуванням, що вся наша співпраця з бізнесом відбувається прозоро та цілком адекватно. Та люди мені не те що не вірять, навіть не розуміють, мовляв, щось не те ви говорите. На мене дивляться, як на чудеса якісь, бо як то так, що у фірмі ніхто не є депутатом, на відкриття не приходить, не париться? І це лякає… А ще нагадує, як сильно треба працювати з іншими містами, бути поруч, особливо зараз, коли наша країна проходить етап становлення.
Українці пережили багато різних моментів, але показово, що цей етап почався після Революції Гідності і з початком війни, яка триває вже п’ять років, а нам видається вічністю!
Саме тому Центр Довженка подав на розгляд Українського культурного фонду проект, який сприятиме спілкуванню культурних установ усієї країни, розвитку культури. Маємо всі розуміти, що культурні заходи не мають бути безкоштовні, що в ХХІ столітті ми маємо розвиватися, навіть думати трохи по-іншому. Над цим треба багато працювати. І ми готові до цього!
Розмовляла Марічка Ільїна
Фото: Олег Огородник, Оля Пріндин

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
2.1657 / 4.61MB / SQL:{query_count}