Ті, що пішли за покликом серця

П’ять років тому 14 березня перші 500 бійців Самооборони Майдану прибули для формування першого добровольчого батальйону. У четвер відзначаємо День українського добровольця

Триває п’ятий рік війни. П’ятий рік наш мир і спокій ціною свого часу, проведеного з дорогими людьми, ціною свого здоров’я, а нерідко і життя оберігають наші захисники. З 2014 року й донині з лав Збройних сил України та інших державних військових формувань у Львівській області демобілізували і звільнили в запас понад 14,5 тисячі військовослужбовців – учасників АТО. З них 734 особам встановили інвалідність, 300 учасників АТО з Львівщини загинули… Чимало з них могли уникнути цього випробування, адже пішли воювати не за повісткою, а за покликом серця, з відчуття обов’язку.
Значна частина тих, що прийняли на себе перші удари ворога, не були ані військові, ані мобілізовані до війська. Вони, не чекаючи, допоки запрацює державний механізм, не покладаючи надій на армію, знекровлену попередньою владою, проти якої стояли на Майдані, пішли добровольцями. Дехто поїхав у невідомість просто з Майдану, не маючи ні спорядження, ні зброї. Просто розуміли, що треба боротися до кінця. У той найважчий 2014-ий саме добровольчі підрозділи стали силою, що переломила ситуацію і не дала ворогові просунутися в глиб України (про це ми писали в попередньому №18-19 (2133-2134) від 06.03.2019 р. у статті “Пам’ятати про подвиг, бути вдячними, брати за взірець!”“Львівська Пошта”).

Щоб вшанувати мужність та героїзм захисників суверенітету і територіальної цілісності України, 17 січня 2017 року Верховна Рада постановила відзначати щороку 14 березня як День українського добровольця, адже саме в цей день перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон у Нових Петрівцях для формування першого добровольчого батальйону.
Згодом частина добровольчих підрозділів влилася в Збройні сили України, проте частина формувань з тих чи тих причин так і залишилися добровольчими. Бійці цих підрозділів поки що не отримали офіційного визнання на державному рівні як учасники бойових дій. Визнати їхні заслуги та надати їм гарантії правового і соціального захисту у Львівській області намагаються на місцевому рівні. Зокрема, створена облрадою Комісія з визнання бійців-добровольців АТО вже визнала такими 235 осіб. 11 бійців-добровольців Львівщини загинули, захищаючи цілісність і незалежність України.
До Дня українського добровольця 235 бійців-добровольців, які визнані на офіційному рівні та проживають на Львівщині, отримають одноразову адресну допомогу в розмірі тисячу гривень
“Маємо приємну новину для бійців-добровольців, які в перші дні війни з російськими загарбниками не побоялися взяти до рук зброю і пішли відстоювати незалежність рідної землі. З моєї ініціативи та за підтримки депутатського корпусу до Дня українського добровольця буде надана одноразова адресна допомога у розмірі тисячу гривень. Її отримають 235 бійців-добровольців, які визнані на офіційному рівні та проживають на Львівщині, – повідомила депутат Львівської облради Уляна Дорош. – Розуміємо, що жодні гроші не компенсують їхнє здоров’я та тривогу рідних, але робимо усе для того, щоб інтереси захисників були відстояні на гідному рівні. Дякую колегам-депутатам за підтримку – 63 голоси “за”. За детальною інформацією варто звертатися у департамент соціального захисту населення Львівської облдержадміністрації – Юлія Тарасюк  (032) 255-37-90”.

Нагороди для Героїв

З нагоди Дня українського добровольця у Львівській обласній філармонії 14 березня відбудеться церемонія вручення “Лицарського хреста добровольця”. На заході вручать 20 нагород, із них 5 посмертно. Зі слів однієї з його організаторів – волонтерки Уляни Дорош, цього року таку народну нагороду отримають добровольці з числа тих, що пішли воювати в 2014-ому, в перший рік війни. У 2020-ому розглянуть кандидатури добровольців наступних років. Захід розпочнеться о 18.00. Вхід вільний!
“Це народна нагорода, яку вручатимуть волонтери та люди з військового середовища. Це спеціальний хрест, на якому зазначене прізвище та ініціали нагородженого. Це не державна нагорода від органів виконавчої чи законодавчої влади, це почесна нагорода як народне визнання героїчного подвигу цих людей – наших земляків, сусідів, знайомих, які виконували свій обов’язок, проте наразі їхні заслуги недооцінені на державному рівні”, – каже Уляна Дорош.


“Світ змінюють романтики…”

Дмитро Дробина, позивний “Домовик”. Пішов добровольцем у липні 2015-го. На той час йому було 18. Студент ІІ курсу Львівського державного університету фізичної культури. Спершу був добровольцем “Карпатської Січі”, відтак формування ввійшло до 93-ої механізованої бригади ЗСУ. Демобілізувався, закінчив навчання. Нині як волонтер допомагає тим, що на передовій:
– Тоді нас зібралася невелика група – п’ятеро осіб. Всі вони між собою так чи так перетиналися, всі – вихованці націоналістичних організацій: “Сокіл”, “Спадщина” та інших. Назвімо це ідейною роботою з дітьми, якось це на нас вплинуло плюс юнацький романтизм. Липень 2015-го. Я був наймолодший, мені на той час ще не виповнилося 19-ти, був студентом другого курсу інфізу. Найстаршому з нас було 21-22, точно не пригадаю. Збиралися недовго – місяці два-три. Друзі, родичі і просто знайомі “накидали” трошки грошей, ми купили потрібне спорядження, дещо просто “підігнали” добрі люди. Спершу поїхали в Курахове. Там на той час була база “Карпатської Січі” – ще юридично батформування, але вже почалася легалізація в ЗСУ. Була там і база батальйону особливого призначення “Січ”. Спершу це також був добровольчий підрозділ, але він один із перших перейшов на формальні рейки. Ми побули там десь із тиждень: трохи в озері купалися, трохи бігали полігоном, якісь базові знання нам додали до того, що ми мали. А через тиждень поїхали на першу ротацію в Піски. Потрапили в район так званої дороги життя, вулиця Миру. Заступили на перше чергування. Це була позиція Хортиця. Зліва була позиція Едельвейс, а за 700 метрів вже був Донецьк. Там був так званий “укріпрайон” – справді серйозні оборонні споруди. Побули там два дні, і нас перекинули під Донецький аеропорт на так званий “мурашник”. Це величезний терикон. Прямо перед нами був центр управління польотами, зліва метеовежа, а між ними термінали. Ми тримали позиції на териконі і зліва від нього близько місяця. То був наш перший добровольчий досвід.
Можливо, молодь це все простіше сприймає, але ми були морально готові. Бойові сцени не викликали в нас хвилювання чи страху. Звичайно, страх був, але здоровий, раціональний, без істерик. Більшим випробуванням, аніж власне воєнні дії, були побутові умови. Зі слів місцевих жителів, те літо було найбільш посушливе за останні бозна-скільки років. В землі були щілини, у які влазив кулак. На той момент із постачанням було дуже й дуже погано. Наприклад, як ми заступали на два дні на позицію, то в нас було десь по три літри води на кожного на всі абсолютно потреби і один сухий пайок. Тобто один добовий раціон треба було розтягнути на два дні. Були і якісь волонтерські продукти, але готувати на позиціях можливості не було. Оце було найважче: нема води, нема електрики, їжі обмаль.
Що стосується реакції на моє рішення іти воювати, то тут усі розділилися на дві категорії. Одні, переважно жінки, засмучені, з криками, часом зі сльозами відмовляли, мовляв, малий ще, чого тебе туди, мають іти старші і так далі. Друга категорія, переважно чоловіки, після озвучення мого наміру – погляд униз, скрушне хитання головою. Здається, щось гризло…
Багато хто не зрозуміє, але один із моїх товаришів у ті часи сказав: “Як би зараз не було, але мине якийсь час, і ви зрозумієте, що це були найкращі роки у вашому житті”. Десь так і відчуваю. Це було найповніше, найживіше відчуття самого себе. Можна було вчинити інакше, не прийняти цього рішення, але з часом мені було б дуже сумно і соромно, що я на це не зважився.
День добровольця, на мою думку, потрібен передусім для широкої маси людей, так би мовити, роззяв, щоби нагадувати їм, що ми “нібито” вже п’ятий рік воюємо, що все стає значно краще, але ми все ще перебуваємо в стані війни. Бо абсолютна більшість не те що забула про це, але й ніколи цього не розуміла. Крім того, в 2014-ому добровольці зробили дуже значний внесок у стримування російських військ. Тому це важливе нагадування, і воно повинно бути. Хоча особисто в мене воно якихось емоцій не викликає: нема відчуття, що це свято чи відзначення чогось надзвичайного.
Водночас вшанування добровольців – це й виховання молодого покоління. Ми повинні знати своїх сучасних героїв, а не розказувати дітям про міфічного Сірка. Мусять бути сучасні взірці для наслідування. Хоча я не знаю людей, які вважали б себе героями. Просто люди, які робили так, як треба. Це ще одна нагода поговорити з молоддю про романтичні ідеали. І їх потрібно нав’язувати, бо світ змінюють романтики та божевільні.

“Був просто добрий хлопчина, якого я зараз дуже хотіла б обійняти…”

Віктор Гурняк, псевдо “Гарт”, “Гартік”, позивний у “Айдарі” – “Олігарх”. Народився 8 червня 1987 року на Тернопільщині. Вчився у тернопільській школі, а відтак у Технічному коледжі Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя. У 14 років став пластуном, згодом редагував пластовий часопис “Цвіт України”, брав участь у крайовому проводі Пласту. Як фоторепортер співпрацював із відомими агентствами, у тому числі  Reuters. Співзасновник фотоагентства LUFA. Разом із дружиною Іриною проживав у Львові, виховував доньку Юстину. На початку війни працював і як репортер, і як волонтер – збирав кошти та закуповував і доправляв необхідні бійцям речі. В липні став співзасновником військово-патріотичної організації “Український легіон”. У вересні пішов служити добровольцем до батальйону “Айдар”. Загинув о 10.10 19 жовтня 2014-го від мінометного снаряда, коли під обстрілом вивозив поранених у районі 32-го блокпоста поблизу селища Сміле Слов’яносербського району Луганської області. Похований на Личаківському кладовищі у Львові біля пам’ятника Пласту на Меморіалі Української Галицької армії.
Зі слів мами Віктора Марії Гурняк, він був дуже добрий, дуже справедливий, чесний, завжди усміхнений, не любив, коли про когось говорили зле, щиро вірив у перемогу добра та вмів переконати у цьому всіх тих, що були поряд.
“Коли він ішов на війну, казала йому: “Сину, там небезпечно”. Але він умів так усе подати, що ми справді були переконані, що там не так уже й страшно та небезпечно. Він давав нам таку віру, що ми відпускали його з любов’ю, – розповідає мама. – Ще зі школи в нього було щось таке, що я не раз застановлялася, звідки це: приходив зі школи і розповідав про УПА, про інші епізоди історії. Ми із захопленням його слухали. Був допитливим, старався сам щось довідатися і розповісти нам. Пізніше як журналіст, як фоторепортер мав потребу розповісти, донести усім правду про ту ситуацію, яка була насправді на Майдані та на сході України. Пригадую, як Віктор емоційно сприйняв побиття студентів у Києві, як вирішив їхати до столиці. На мої спроби зупинити його, мовляв, маєш дитину, роботу, зачекай, побачимо, що буде далі, відповів: “Ну як чекати, Іринка (дружина) мене відпускає! Мені треба познімати. Познімаю і приїду”. Приїхав через пару тижнів, взяв теплі речі і знову: “Там нема нічого страшного. Все буде добре”. Він багато чого не говорив, як є насправді, аби нам було спокійніше…
Почалася анексія Криму. Поїхав туди, бо він має там бути, бачити сам і донести іншим. Був і на корветі “Тернопіль”.
Його надихали дружина і дитина. Він знав, що мусить бути там, запитував: “А хто, як не я? Я не можу бути осторонь. Я пластун. Маю вірити Богові та Україні, допомагати іншим, жити за пластовим законом. Я не маю права не піти. Це мій обов’язок!”. Він виконав свій обов’язок і не зрадив пластовій присязі – був вірний до кінця, допомагав іншим у своєму волонтерстві. Він настільки допомагав, йому вдавалося зробити неможливе. За це йому й дали позивний “Олігарх”. На початках важко було дістати спорядження – каски, бронежилети. Об’їздив Італію, Німеччину, щоби дістати необхідне.
Був просто добрий хлопчина, якого я зараз дуже хотіла б обійняти… Я не хочу ніяких нагород… Але Господь вибрав нам таку долю, і я, ми всі, маємо з тим жити. Дякую Богові, що він встиг поєднати Віктора з Іринкою, дав їм донечку Юстинку. В ній я бачу сина, його продовження. Вона мене надихає і дає сили далі іти по життю та вірити в ту перемогу, яку хотів бачити син і його побратими.
Найбільшою нагородою Віктор вважав усмішки хлопців, які отримували необхідне. Заради цього був готовий працювати 24 години на добу. 12 жовтня писав із 32-го блокпоста, що живий, здоровий, що йому більше за все хочеться, аби ми пам’ятали імена тих героїв, які зробили подвиг, віддали своє життя за нас із вами. А 19-го вже сам став таким героєм…
Часом мені дуже болить, що нема розуміння, нема підтримки в суспільстві. Ми підтримуємо одне одного – ті, що на собі відчули наслідки війни, яких війна не зламала, а об’єднала. П’ятий рік війни, а скільки поганих слів, заздрості: а що дали, а скільки дали? Люди матеріальне цінують більше, як те найдорожче. Бувало, я навіть відповідала: “Мені не дали нічого, а забрали найдорожче, найцінніше, найкраще! А те, що дали, то татків останній подарунок для дитини. Бо татко більше не дасть. А за скільки ти готова продати свою дитину?”. Тоді люди задумуються…
Це боляче, але ти маєш це донести, щоб люди розуміли, що Україна – це велика цінність, за яку чиїсь діти пожертвували своїм життям. Щоб народ не зганьбив ту ціну, щоб розумів цю жертовність.
Коли чую зрадофілів, кажу: “Господи, дай тої сили, щоб не зневіритися, настільки це боляче”. Нема сили дискутувати. Бувало, виходила з транспорту не на своїй зупинці, бо не могла цього слухати: а що змінилося? А долар був стільки-то, а став стільки-то… Та змінилося! Ті дітки в школах, садочках співають наш гімн, прикладають руку до серця і розуміють, що це наша земля і що ми маємо це цінувати. Старші часом сприймають те все по-іншому, тому так прикро, що свою зневіру і пошук матеріального нав’язують дітям. Мені дуже болить, що на п’ятий рік війни залишається ще дуже багато роботи із молоддю щодо її патріотичного виховання. Багато хто каже: “Набридла вже та війна. Що про неї говорити?”. Але якщо будемо мовчати, то всі жертви будуть марними.
Вірю в Україну, вірю, що все в нас буде добре, що ми переможемо в цій війні, що не буде тих страшних повідомлень. Говорять про чиюсь загибель на війні, наче про щось звичне. Думаєш собі: 19 років хлопчина! Як тій мамі зараз! На крилах би летіла, аби коло неї побути. То такий страшний день: тобі сказали, і все – ти йдеш, землі під собою не чуєш, прірва! Якби не молодший син Остап, внучка, то не знаю, як би все це пережила... Заради них маю бути сильною і заради тої дитини, що на небесах. Бо він також не хоче, щоб ми зламалися. Вірю, що всі ті діти пішли на небеса і хочуть, аби ми вистояли.
День добровольця – це дуже важливо. Якби не піднялися добровольці, якби не піднялася Україна, не знаю, як би було зараз. Вони були одні з перших, що закрили собою Україну. Велика їм за це дяка! Ми маємо пам’ятати про добровольців, бо вони діяли за покликом свого серця, своєї душі. Їх ніхто не кликав, ніхто не вручав їм повістки. Вони зрозуміли свій поклик душі, відчули і пішли. Маємо пам’ятати тих, що віддали своє життя за всіх нас, тих, що не побоялися піти і пожертвувати собою і нами, своїми найріднішими.
Усіх захисників – і тих, що в збройних силах, і тих, що в добровольчих підрозділах (я не можу їх ділити, бо не маю такого права), усіх їх ми маємо вшановувати, щоб і живі знали, що про них пам’ятають, і родичі загиблих.
Бажаю усім добра, розуміння, мудрості! Тіштеся своїми дітьми, не шкодуйте для них часу, цінуйте ті нагоди побути разом!”

Отець Степан Сус, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, керівник Центру військового капеланства:
– У Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла ми щодня згадуємо в молитві усіх добровольців, захисників України, які підставляють свої груди, щоб ніхто не ранив мирне населення. Добровольці – це покликання, готовність іти і жити своєю справою. Здається, що для них зброя – це сильний дух та віра в перемогу. Українські добровольці відродилися на Майдані під час Революції Гідності. Скільки тоді було мужніх і відважних, з дерев’яними щитами в руках та пластиковими будівельними касками на голові?! Вони крізь дим та кулі, смерть та тривогу робили все, щоб наш народ і країна не втратили себе, але були здатними до перемін. Добровольці Майдану стали першими добровольчими підрозділами у російсько-українській війні, які зуміли вивести ЗСУ та інші силові структури за межі мислення в стилі радянського кліше. Адже справжній воїн – це той, хто перш за все є добровольцем, який керується в своїй службі любов’ю до Бога та Батьківщини. Це той, хто не лише виконує, але служить і не залишається слугою, тому що любить життя та свободу!
Олександр Поронюк, учасник бойових дій, керівник інформаційного відділення інформаційного агентства Міністерства оборони України (м. Львів):
– Добровольці – це феномен сучасної історії. Згадаймо той буремний 2014-ий, коли з екрана телевізора ми бачили самовдоволене обличчя президента сусідньої країни, коли вже все було поділене і розписане, що кому віддати на території України. Вони думали прагматично: армія ослаблена до краю і не навчена, економіка знищена, ресурсів немає, резерву немає, зброї немає… А ми все-таки вистояли! Саме завдяки людям, які за покликом свого серця покинули все – бізнес, сім’ю, роботу та пішли захищати Україну практично голіруч, особливо в перші місяці. Хтось просто з Майдану, хтось із віддалених сіл та невеликих містечок, а хтось і з великих міст, маючи престижну роботу чи власну справу. Пригадуємо ті особливо драматичні перші місяці, коли піднявся весь народ, Тут не можна ділити на категорії – усі взялися захищати Батьківщину як могли. Коли створювали батальйон територіальної самооборони Львівщини, поприходили люди самодостатні, з вищою освітою, які в цьому житті вже чогось досягли. І першими без навченості, без особливих навиків військової підготовки вирушили на схід. Пригадаймо перші хвилі мобілізації, “добробати”, які змогли стримати ворожу навалу, навіть відвоювати деякі населені пункти, окуповані російськими військами. Це справді феномен, і його вже вивчають як досвід багато військових академій світу. В моєму розумінні вшанування добровольців – це ще одне підтвердження, що Україна як держава відбулася. Бо раніше було трохи іронічне ставлення, мовляв, патріотами були ті, що в криївках, ще трохи “шістдесятники”, а чого можна очікувати від молоді, від народжених у 80-их. Однак цей рух добровольців підтвердив, що патріотизм – це не просто слова, що є люди готові на ділі захищати свою країну, навіть жертвуючи життям.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7705 / 4.57MB / SQL:{query_count}