“Я ще здивую, ви це побачите!”

Олесь Федорченко, актор Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, – про мрію повернутися на сцену, роль Мазепи, реабілітацію та мотивацію

фото: Олег Огородник
Позитив, незламність духу, почуття гумору, чітко окреслені плани на майбутнє – це все про актора Олеся Федорченка. У момент, коли життя ділиться на “до” і “після”, він сприймає випробування долі як виклик. Зараз актор наполегливо працює над відновленням організму, адже понад усе мріє жити на повну і повернутися до свого рідного театру.
Український артист театру та кіно, актор театру Заньковецької Олесь Федорченко у липні 2018-го потрапив у ДТП. Повертався на мотоциклі зі з’їзду байкерів. Дорога була слизькою від мастильних плям через попередню ДТП. Під час аварії отримав важку політравму і як наслідок – травматичну ампутацію ноги…
Бачу мужність в очах Олеся, цю його щоденну працю над собою. Йому все вдасться, і ми незабаром відвідаємо прем’єру нової вистави за його участі!
Небайдужі українці, серед яких відомі актори, підтримали заньківчанина збором коштів і донорством крові. Тепер усе найгірше позаду, зокрема кілька операцій. Попри складне життєве випробування актор не здався – зайнявся активною реабілітацією, щоби повернутися на сцену. Зараз триває робота над встановленням протеза. Але страшна аварія зробила його надзвичайно сильним, передусім морально.
На Олеся Федорченка чекають улюблені ролі, колеги-актори і, звичайно, ми, глядачі. Біль, травми та складність відновлення не заважають акторові усміхатися і жартувати. Зараз він проходить реабілітацію у військовому шпиталі. В труднощах Олесь знаходить позитив, підбадьорює себе та бійців, які перебувають у госпіталі на лікуванні. Заньківчанин радо розповідає про те, за чим так скучив, – про свій рідний театр.
Журналіст “Львівської Пошти” відвідала Олеся Федорченка у шпиталі. Говорили про мотивацію і натхнення, плани на майбутнє і підтримку.
На початку грудня його у госпіталі провідав міністр культури України, актор Євген Нищук. У театрі Заньковецької він зіграв благодійну виставу з репертуару Національного академічного театру імені Івана Франка “Момент кохання”, всі зібрані кошти з якої переказали на лікування Олеся Федорченка.
“У кожного своя доля, свої випробування. Цього літа молодий, перспективний, один із провідних акторів театру Заньковецької Олесь Федорченко потрапив у моторошну ДТП. Зараз він проходить складну реабілітацію у Львові в стінах Військово-медичного клінічного центру Західного регіону. Мав честь відвідати Олеся і відчув, наскільки
 
 Олесь Федорченко і міністр культури Євген Нищук
важливою є сила духу кожної людини, яка навіть у найскрутніших обставинах не опускає рук. Понад усе хлопець мріє стати на ноги та щонайшвидше повернутися на сцену рідного театру. Бачу цю мужність в його очах, цю його щоденну працю над собою. Олесю все вдасться, і ми незабаром відвідаємо прем’єру нової вистави за його участі! – написав на своїй сторінці у Facebook Євген Нищук. – Я також вражений надзвичайно високим професійним рівнем медиків військового госпіталю, знаю про десятки надзвичайно складних пацієнтів, у тому числі наших захисників України, яких вони поставили на ноги! Дякую Олесевим колегам-заньківчанам, а також митцям з усієї країни, що надихають його, додають сили боротися далі та чітко дають усвідомити – усі чекають повернення хлопця до театру!”.
– Олесю, ви вже не перший рік працюєте в театрі, розвиваєте свою акторську кар’єру. Скажіть, будь ласка, акторство було вашою метою чи випадковістю?
– Так сталося, що моя перша освіта журналістська, хоча спочатку я хотів стати актором. Мене всіляко відмовляли від цього батько і мама, адже робота актора непроста. Конкретно на акторство, мабуть, не націлювався – прийшов до театру через випадок. Працюючи в журналістиці, дізнався, що Театр імені Лесі Українки набирає акторів. Тоді я ще шукав себе і без належної освіти став актором цього театру. Мені, як то кажуть, пішло.
Випадок, який стався зі мною влітку, осмислюю так: не “за що мені це”, а “для чого”
Згодом дізнався, що народна артистка України, артистка театру Заньковецької Таїсія Литвиненко набирає курс на факультеті культури і мистецтв у Львівському нацуніверситеті, і, не вагаючись, вступив.
Зараз театр став для мене мотивацією, величезною мотивацією! Перш за все я, звичайно, потрібен своїй сім’ї, але розуміння того, що на роботі мене чекають, також дуже багато значить. До мене в госпіталь приходять директор театру, головний режисер, друзі-актори і кажуть: “Не переживай. Одужуй. Театр скучив за тобою!”.
– Кілька десятків ролей у театрі були вашими. Яка з них улюблена?
– Однозначно улюблених ролей маю кілька – Михайло з “Украденого щастя”, Назар Стодоля, Вакула з “Різдвяної ночі”, Василь із “Безодні”. Для мене кожна вистава – яскравий спогад, кожна залишає щось у серці.
Колись я грав у “Безодні” – виставі про АТО. Тут, у госпіталі, на власні очі побачив, що переживають хлопці, відчув їхній біль. Коли готуєшся до ролі, вивчаєш якість матеріали, знайомишся зі своїм персонажем ближче. І це правильно, це професійно.
Щоб ужитися в роль, я багато чого читав про війну на сході України, дивився відеоматеріали. Тепер розумію: тут треба було вчитися. Зараз вже знаю, як грати те, що болить.
Якщо в тебе вірять такі люди, ти не маєш права відступати
– У складних ситуаціях найпростіший вихід – здатися, але ви пішли іншим шляхом. Що вас надихнуло на це?
– Першим приводом для того, щоб не здаватися, була сім’я. Моїм натхненням є віра у власні сили та підтримка сім’ї, родини, колег. Також важливим є усвідомлення того, скільки всього ще потрібно зробити. Невиконані справи для мене як виклик. Мотивація приходить із часом. Те, що сталося, мотивує бути ще сильнішим. Із кожним днем в усіх цих обставинах стаю сильнішим, загартованішим. Тішуся, що залишився живий.
 
 Ліля Ребрик, Олесь Федорченко – серіал “Догори дригом”
Мені багато чого дала сім’я, багато чого дав театр. Як би це дивно не звучало, коли вийшов із коми, то сказав сестрі, що просив Бога, аби Він відпустив мене назад, бо я багато чого ще не зробив. Скільки ролей ще не зіграв.
Мабуть, вже не станцюю гопака… Але хтозна, раптом вдасться зробити це так, як нікому до мене не вдавалося. Чи стану я гіршим актором?  Хтозна, може, й кращим, адже тепер знаю більше: як болить, як грати смерть. Випадок, який стався зі мною влітку, осмислюю так: не “за що мені це”, а “для чого”.
Люди, які приходять до мене, хочуть у всьому допомогти. Розумію, що мені можуть дуже допомагати, але в цьому не буде сенсу, якщо я не допоможу собі сам. Під час реабілітації роблю усе, що кажуть, навіть трішки більше.
Найважче, мабуть, попереду, адже те, що було позаду, вже минуло, а майбутнє – це завжди невідомість. Результат реабілітаційної роботи організм відчуває щохвилини, далі буде краще. Все для того, щоб якнайшвидше повернутися до театру.
Хочеться повернутися до театру, вийти на сцену, потанцювати, вразити львів’ян, щоб усі дивувалися з того, як граю, як я це роблю
– Скажіть, як змінилося ваше світосприйняття після всього пережитого?
– Зараз я інакше дивлюсь на світ – тішуся з кожної дрібниці. Після часу, проведеного в лежачому положенні, виходиш на вулицю і стаєш, як мала дитина: дивуєшся і тішишся сонцю, падінню листя з дерев, снігові. Наче життя почалося спочатку.
Дуже скучив за роботою! Намагаюся відстежувати кожну новину про театр, багато читаю, в курс подій вводять колеги. Чомусь не думав, що стану таким заньківчанином. Тобто попри те, що сталося, мені вдалося залишитися в процесі: знаю, які репетиції проводять, які вистави ввечері грають, хто які ролі виконує. Умовно я з ними – зі своїми колегами.
Все стало абсолютно іншим. Прийшло розуміння того, що є дріб’язковим, а що вагомим. Тепер я усвідомлюю: біль голови чи зубний біль, на який скаржимося ми всі, це така дурниця! Найцінніше для людини – життя!
– Великий респект, що ви так сильно хочете повернутися до театру. Ще б пак, зараз він для вас – рушійна сила! А з якою роллю плануєте вийти на сцену?
– Було надзвичайно приємно дізнатися, що попри моє теперішнє становище в театрі видали наказ про виставу “Мазепа”, де я виконую головну роль, хоча розумію, що сьогодні в мене навіть протеза ще нема… Колеги принесли мені текст, і я вчу його, готуюсь. Можливо, це буде перша роль, з якою я повернуся на сцену. Та все ж іще потрібні репетиції, зокрема спільні, адже вивчити текст – лише частина справи. Моє нинішнє становище тимчасове. Мені часто телефонують із театру, про все повідомляють. Перебуваю в процесі з колегами-акторами, тому повернутися буде легше. Певен, що мені вдасться все надолужити. Хочеться повернутися до театру, вийти на сцену, потанцювати, вразити львів’ян, щоб усі дивувалися з того, як граю, як я це роблю.
Тепер маю ще одну мету – коли одужаю, хочу приходити сюди, щоб якось допомагати бійцям, розділити їхній біль
– Зараз у військовому госпіталі вас оточують бійці, які також проходять реабілітацію. Чи мотивують вони вас?
– Тут, у госпіталі, я спілкуюся з хлопцями. Розумію, що мені болить, але хочеться найперше допомогти їм. Моє щастя, що після всього пережитого залишилася світла голова, є думки, є мета. Господь зробив мене сильнішим морально. І саме це дає мені стимул підбадьорювати бійців. Хочеться, щоб у них було все гаразд.
Їм було складніше, адже зі свого випадку я майже нічого не пам’ятаю, а хлопці, з якими спілкуюся, пам’ятають обстріли, вибухи, поранення, жахливі травми…
Зі мною в палаті лежав хлопчина, якому прострелили обидві ноги, але він знайшов у собі сили відштовхуватись травмованими ногами, щоби покинути лінію вогню! Також у шпиталі познайомився з хлопцем, який усе розуміє, має почуття гумору, але не може говорити, йому це дуже важко дається. Снайперська куля влучила йому в голову, однак він вижив і проходить процес реабілітації. Фахівці кажуть, що хлопчина ще говоритиме і здолає наслідки поранення!
У голові не вкладається, що коли мене забирали з місця пригоди, мій тиск був 20/0. Виявляється, таке можливо. Коли прийшов до тями, був шокований усіма травмами, яких зазнав: з усіх частин тіла цілою залишилася тільки ліва рука, за те, щоб зберегти все інше, боролися лікарі. Дякую їм!
Моя віра після пережитого стала міцнішою. Гадаю, її вистачить і на хлопців, які перебувають тут на реабілітації чи чекають на операції. Тепер маю ще одну мету – коли одужаю, хочу приходити сюди, щоб якось допомагати бійцям, розділити їхній біль. Вони неймовірно сильні люди, адже не втрачають жаги до життя!
Низький уклін, що госпіталь мене прийняв! Тут я підбадьорюю сам себе, втішаю інших і впевнений, що все буде добре.
– Олесю, яку пораду можете дати людям, які також опинилися в скрутних життєвих обставинах?
– Повторюю ще раз: не “за що”, а “для чого”! Хочеш змінити щось на краще? Стисни зуби і рухайся вперед! Потрібно ставити перед собою якісь завдання, надихатися ними. Колись у мене була мрія стрибнути з парашутом, а зараз я думаю: чом би й ні? Часто такі складні ситуації стають приводом для переосмислення всього. Тепер я під іншим кутом дивлюся на світ, як уже казав, тішуся з приємних дрібничок. Я став іншим, але це не означає, що я став гіршим.
– Що є найважливішим у ваших планах після реабілітації. Що волієте зробити найперше?
– За час перебування у госпіталі встиг дуже скучити за домом. З госпіталю я повинен вийти самотужки, адже потрібно повернутися сильним! Дорога звідси до мого дому пролягає через театр: мрію зайти всередину хоч на кілька хвилин, вдихнути на повні груди його запах. Ця мрія – як мотивація подолати все. Я ще здивую, ви це побачите!
– Велика кількість небайдужих людей підтримали вас. Кому хочете висловити подяку?
– Надзвичайну підтримку відчуваю від українських акторів: київських, тернопільських, івано-франківських, рівненських, луцьких колег. Низький уклін всім цим людям! Я не маю права повертатися назад, адже вони всі вірять у мене. Дякую своїй сім’ї, родині, директорові театру Заньковецької, головному режисерові, акторам, які провідують, підбадьорюють мене, тримають у курсі подій! Вдячний київським акторам, зокрема Тарасові Жирку та акторові і міністру культури України Євгенові Нищуку, адже вони неймовірно підтримали мене! Якщо в тебе вірять такі люди, ти не маєш права відступати. Також дякую небайдужим  незнайомим людям, які перейнялися, пишуть слова підтримки! Усім низький уклін та велике спасибі!

Фінансово підтримати актора можна, перерахувавши гроші.

Картка матері Олеся у Приватбанку: 5168757373937616 Федорченко Ніна Андріївна; 
Картка дружини Олеся у Приватбанку: 5168755424620785 Марія Шумейко
Для пожертв у валюті відкрито рахунок на ім’я сестри Олеся – Олена Федорченко: BENEFICIARY: FEDORCHENKO ELENA, 79000, Ukraine, Lvivska area, c. Lviv, square. Halytskoho, build. 6, fl. 10 IBAN: UA933052990004149499112848120 ACCOUNT: 4149499112848120 BANK OF BENEFICIARY: PRIVATBANK, 1D HRUSHEVSKOGO STR., KYIV, 01001, UKRAINE SWIFT CODE: PBANUA2X INTERMEDIARY BANK: JP MORGAN CHASE BANK SWIFT CODE: CHASUS33 CORRESPONDENT ACCOUNT: 00110000
Розмовляла
Дзвенислава Сіра
Фото: Олег Огородник,
театр імені Марії Заньковецької,
1plus1.ua, facabook Євгена Нищука

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
6.0176 / 4.23MB / SQL:{query_count}