“Я сильна, я впораюсь!”

Вдова бійця 32-річна Оксана Мердух, маючи двійко дітей, опинилась у скрутній життєвій ситуації. Жінка чудово шиє і шукає клієнтів

На перший погляд Оксана Мердух – звичайна жінка. Молода, вродлива, чуйна, але з дуже сумними очима, в яких можна помітити і печаль, і гіркоту, і біль. А все через те, що на початку листопада не стало її чоловіка, батька їхніх двох дітей, бійця, який боронив на сході нашу державу…
Попри втрату близької людини, побутові негаразди, дитину-інваліда, 32-річна жінка не сходить зі звичної життєвої колії, не виставляє своє горе напоказ і не перестає наголошувати: “Я сильна, я впораюсь!”.

Непоправна втрата

Зі своїм чоловіком Любомиром Оксана познайомилася в їхньому рідному селі на Івано-Франківщині. Згодом поїхала вчитися до Львова, а чоловік став служити у Стрию, через якийсь час перевівся до Львова, служив у Нацгвардії. Любомир і Наталя побралися і прожили в шлюбі 14 років.
Від початку війни чоловік їздив на схід України чотири рази. Востаннє був там три місяці – все літо. “Воював на сході, а смерть застала його у Львові”, – розповідає дружина Любомира Мердуха Оксана.
Де саме чоловік перебував на сході, жінка не знає дотепер. Він ніколи про це не розповідав, а вона, бачачи, що такі розмови йому неприємні, ніколи не питала. Єдине, що було помітно, це те, що після цього її чоловік дуже змінився – став дратівливим, неспокійним, а голов­не надірвав здоров’я. Найчастіше Любомира турбував підвищений тиск. Одного разу чоловік знепритомнів прямо на плацу.
“У Любомира часто підвищувався тиск, були судорожні стани. І коли наприкінці жовтня він проходив черговий медогляд, його скерували на консультацію до епілептолога. Чоловік вийшов із кабінету, а я залишилася, щоб забрати випи­ску. На вулицю він так і не вийшов – упав на сходовому майданчику в поліклініці, – пригадує нещодавні події жінка. – Удар був такий сильний, що ушкодився череп. Любомира забрали в лікарню і поставили діагноз – крововилив, набряк мозку, тобто важку внутрішньочерепну травму”.
У реанімаційному відділенні лікарні він пролежав майже два тижні і помер. “Ми всі мали велику надію, що чоловік одужає, бо, як казав мені лікар, його зовнішній вигляд не відповідав внутрішнім травмам – Любчик був притомний, розмовляв, усіх впізнавав. Щоправда, інколи йому марилося, що він то в зоні АТО, то в шпиталі”, – веде далі Оксана.
Чоловік помер 2 листопада 2018 року. Поховали його на рідній Івано-Франківщині 4 листопада. Любомиру Мердуху було лише 36 років…

Здається, зараз повернеться…

У сім’ї Мердухів підростає двоє дітей. Старшому синові – 13 років, молодшій донечці за кілька місяців буде тільки три. У шість років в Олежика діагностували хворобу Пертеса – руйнування голівки стегнової кістки. Спочатку дитина навіть не вставала з ліжка, згодом почала ходити на милицях. З першого по шостий клас хлопчик перебував на індивідуальному навчанні, але щоб не почувався “інакшим”, Оксана весь час возила його до школи сама. Минулий навчальний рік, як і цей, її син вчиться за звичайною шкільною програмою і ходить до школи сам. “Олежик має статус дитини-інваліда. Зараз почувається більш-менш нормально, єдине, дуже болить нога, коли відбувається зміна погодних умов, – каже співрозмовниця. – Кожні три місяці повинен проходити різні процедури, увесь час мусить ходити бодай на плавання”.
Проте й це ще не всі випробування, які випали на долю цієї жінки. Несподівано на 30 тижні вагітності вона народила донечку Тетянку. До лікарні Оксану забрали з роботи. В неї почали відмовляти нирки, а в плода важко прослуховувалося серце. Попередили, що робитимуть кесарів розтин. “Я відразу подзвонила на роботу чоловікові. Той примчав, і все сталося, як у анекдоті: коли я лежала на кушетці, нам ще раз хотіли зробити “ехо” серця, аж раптом у чоловіка підвищився тиск до 220-ти. Лікарі наказали мені лежати і продовжували слухати, а Любомира почали рятувати”, – згадує вона.
І хоч донечка народилася недоношеною та зовсім крихітною – вагою 900 грамів і зростом 33 сантиметри, з лікарні їх виписали досить скоро. Зараз Тетянці два рочки і 10 місяців, вона дуже непосидюча. У садок ходить нечасто, бо хворіє, а нещодавно мала запалення нирок. Улюблена іграшка дівчинки – татів телефон.
Свого батька діти згадують, але не надто часто. Донечка ще маленька, а синові плакати якось не личить. Жінка ж досі не може змиритися з тим, що її коханого нема поруч. “Без чоловіка дуже важко. Складається враження, що я до кінця не усвідомлюю, що його нема… Можливо, тому, що він часто відлучався, а може, тому, що минуло дуже мало часу. Здається, що він кудись поїхав і зараз повернеться”, – каже Оксана.

Життя без чоловіка

Подружнє життя Оксани та Любомира минало в чужих помешканнях. Свого житла сім’я не має. В останній орендованій квартирі вона живе ось уже три роки. Це приватний будиночок на дві сім’ї у спальному районі Львова. Дві кімнати, коридор і невеличка кухня – ось і вся квартира, яка потребує негайного ремонту. Стіни вкрилися цвіллю, підлога прогнила, відчувається сирість і холод. Оксана з двома дітьми старається перебувати тільки в одній кімнаті, найтеплішій. Обігріває її калорифером. Котел ще не вмикала, бо дорого… Проте жінка не нарікає, каже: “То нічого, якось зиму переживемо, бо ж інше житло не “потягнемо”.
“Спочатку ми жили в гуртожитку, в малосімейці, та оскільки син ходив на милицях, йому було важко спускатися сходами. Знайшли житло тут – у приватному будинку, – пояснює вдова. – Помешкання в жахливому стані, але іншого зараз навіть не шукаю. Оренда житла у Львові дуже дорога – від шести тисяч гривень. А якщо додати ще й “комуналку”, вийде ще більше”.
Оксана розповідає, що торік під час опалювального сезону за оренду та комунальні послуги сім’я платила близько шести тисяч гривень на місяць. Скільки доведеться платити цієї зими, враховуючи їх подорожчання, навіть уявити страшно...
У черзі на отримання житла сім’я стоїть лише з 2014 року. До того часу чоловік не хотів ставати в чергу, казав, що має намір звільнитися з Нацгвардії. Зараз сім’я Мердухів шоста в черзі, але надії на те, що отримає квартиру в найближчі роки, зі слів Оксани, вкрай мало.

Шиття як порятунок

Зараз дохід у сім’ї невеликий – пенсія для сина і соціальна допомога для доньки. Жодних виплат через втрату чоловіка-годувальника жінка не отримала! Психологічним і матеріальним порятунком для Оксани слугує улюблена справа – пошиття одягу.
Вона чудова закрійниця і кравчиня. Відколи народилася донька, всю цю роботу виконує вдома. “Хоч чоловік і працював, все одно грошей не вистачало. Коли орендуєш житло і маєш на руках двох дітей, рахуєш кожну копійку. Отож, почала брати замовлення на пошиття одягу. Спочатку мала звичайну швейну машинку, потім купила професійно-промислову і стіл для розкрою тканин. Придбала оверлок і машинку для зшивання трикотажу, – вже з дещо більшим ентузіазмом розповідає жінка. – Маю кількох постійних клієнтів. Шию переважно дитячі речі, ремонтую та перешиваю карнавальні костюми, виконую замовлення для інтернет-магазину: там мені дають тканину, лекала, а я вже крою і шию”.
Маючи вдома малу донечку, яка потребує уваги, Оксана за роботою часто засиджується допізна. Називає себе бійцем невидимого фронту. Єдина проблема сім’ї – житло. Як каже жінка, сьогодні воно в них є, а завтра може не бути. “Я не з тих, що сидять удома склавши руки і чекають від когось допомоги. Працюю, за потреби шукаю підробіток. Та найгірше з житлом. Зараз як ніколи важко матеріально. Не знаю, чи довго ми тут житимемо. Маю надію, що ситуація зміниться на краще…” – скрушно мовить вдова.
Для охочих допомогти вдові бійця подаємо посилання на її фейсбук-сторінку.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7712 / 4.42MB / SQL:{query_count}