“Бібліотека – це питання національної безпеки”

Василь Кметь, директор Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка, – про те, як постала і чим нині живе найстаріша книгозбірня України, які скарби вона зберігає і як, та у чому актуальність книги та бібліотеки у добу інтернету

фото: Олег Огородник (3)
Бібліотека Франкового вишу – найстаріша в Україні –  була заснована 1608 року як книгозбірня єзуїтської школи, тож нерідко тут кажуть, що не бібліотека при університеті, а навпаки – університет при бібліотеці. Нині вона налічує близько 400 тисяч користувачів по всьому світу, а її фонди складають понад 3,5 мільйона екземплярів, з них близько 200 тисяч визнані національним надбанням!
За свою 410-літню історію книгозбірня існувала в різних парадигмах, а нині стоїть перед новими викликами. Тож про те, як постала і чим нині живе найстаріша книгозбірня України, у чому її цінність у добу інтернету, які скарби вона зберігає і як, «Львівська Пошта» розпитувала директора Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка Василя Кметя.

Про модель і роль сучасної бібліотеки

Сучасна людина мусить знайти модель, як вона читає. В XVII столітті, коли була заснована наша бібліотека, вчений теоретично міг прочитати 99 % всієї продукції, виданої з його теми. Це було багато, складно, але інтелектуал міг це зробити. Сьогодні ж людина, яка працює в будь-якій, навіть дуже вузькій галузі, усвідомлює, що не тільки в своїй галузі, але навіть щодо свого предмету вивчення, ніколи всього не осилить. Це величезний обсяг, що ставить людину перед складним вибором: якщо я не можу прочитати всього чи принаймні більшість, то я не буду читати взагалі. Тож, як правило, ми вихоплюємо певні контексти, цікаві для нас. Це те, що я називаю палімпсестовим читанням: ми моделюємо дійсність відповідно до потреб нашого часу, до наших конкретних практичних потреб. А старенька бібліотека стає моделлю і простором для діалогу, де відбуваються читацькі конференції і семінари, лабораторією, де ми апробовуємо наднові технології репрезентації надбань, де працює реставраційний відділ, сучасний технічний центр, де оцифровуємо певні, передусім цінні, фонди.
Університетську бібліотеку вважають переважно книгозбірнею навчальної літератури. Є в нас і така, але не тільки. Наша бібліотека найстаріша в країні. А ще в Україні більше нема таких університетських бібліотек, де б зберігалися документи з XII сторіччя, а ми їх маємо. Близько двохсот тисяч одиниць зберігання – це фонди національного надбання! Це рукописи, стародруки, це маса документів, які є збережені в одному примірнику у світі. Це унікальні колекції, документи на пергаменті, на рисовому папері тощо. Це те, чого не має жодна пересічна університетська бібліотека. Тому нас часто не розуміють, як на рівні університету, так і держави.
Бібліотеки стали проблемою для всіх, передусім для держави, бо їх треба утримувати. Маємо проблему з пріоритетами національної інформаційної політики і це триває вже от майже 30 років. Якщо в європейських державах, як правило, бібліотеки, підготовка бібліотечних працівників є пріоритетом не лише освіти, а й національної безпеки, то в нас таке враження, що ці бібліотеки залишені просто на периферії. В нас діє пострадянське законодавство, що регламентує наші штатні розписи і сягає витоками постанови 1978 року. Бібліотекар залишається допоміжним персоналом, незважаючи на те, що веде наукову роботу, читає лекції, працює в ІТ-сфері, займається оцифруванням і опановує нові технології.
Бібліотека стає проблемою для університету і для вишів назагал, бо доволі часто ті забувають про те, що бібліотека це не склад старих книжок, а креативний простір, який треба максимально використати.
Бібліотека стає проблемою для читача, який приходить до бібліотеки в пошуках чогось дуже конкретного. Нині говоримо про дуже специфічне, кліпове мислення нашого суспільства, коли людина не має часу читати багато томів. Коли людині потрібно щось конкретне, для цього є Google, є Вікіпедія і знайти місце бібліотеці в тому контексті дуже важливо.
Бібліотека стала проблемою і для самих біблітекарів, це насліддя радянщини, «фабрики». В Україні, коли приходиш до бібліотеки, складається враження ніби ти руйнуєш якийсь спокій, гармонію, де люди спокійно живуть, п’ють чай, мають свої пріоритети, а тут тобі треба не те, що лежить поруч, а щось, що треба шукати!
Ми повернули бібліотеку в публічний простір, активно працюємо з містом, з різними інформаційними публічними проектами, є методичним центром для бібліотек вишів західного регіону України. Наша бібліотека є центром, де відбувається міжнародний бібліотечний форум, місцем проведення багатьох семінарів і конференцій, як фахових, так власне і читацьких. Тут відбуваються студентські, учнівські ігри, квести, працюємо з Малою академією наук.

У ногу з часом

Нині паперовий каталог уже не поповнюється, а відбувається електронна реєстрація документа. Працюємо над впровадженням АБІС – автоматизованої бібліотечної інформаційної системи. Беремо участь у проекті створення єдиного читацького простору на рівні міста, області, щоб людина, яка бажає щось прочитати, могла потрапити з мінімальними затратами часу і зусиль до будь-якого бібліотечного осередку. Маємо за мету уніфікувати інформаційну систему, тобто йдеться як про каталожну систему реєстрації документів, так і про систему реєстрації користувачів. В ідеалі – один читацький квиток, який дає право доступу у всі читацькі простори Львова. Звичайно, це не стосується відділів унікальних документів, рідкісної книги, стародруків тощо. Вони збережуть особливий статус, бо це спецфонди. Натомість, якщо йдеться про використання підручного матеріалу, доступу до електронних ресурсів, це власне варіант, який відповідає потребам часу.
Електронні ресурси не скасовують, ані не применшують значення бібліотек. Їх потрібно використати як інструмент для синхронізації бібліотеки з нашим часом. Намагаємося не відставати, формуємо е-каталоги, бази даних, оцифровуємо фонди. Наприклад, за співпраці з Центр міської історії Центрально-Східної Європи ми створили електронну базу нашої картографічної колекції, а результатом співпраці з «Архівними інформаційними системами» став онлайн-архів періодики на національному рівні – libraria.ua. Маємо внутрішню базу періодичних видань, яку почали робити ще до оцих потужних цифрових технологій звичайним фотографуванням. Застосовуємо систему, яка використовує 12 мов для розчитання текстів, тобто документи можна побачити, прочитати і одразу скопіювати собі цей текст у Word.
Другий сучасний напрям – співпраця з надавцями електронних послуг, зокрема з українськими видавництвами, наприклад, Центром навчальної літератури, які удоступнюють бази підручників, посібників для організації навчального процесу. Студент може прийти в бібліотеку і користуватися цими базами. Третій напрям – доступ до наукометричних баз, який сьогодні здобуває першість за затребуваністю. Ми забезпечуємо доступ до баз SCOPUS та інших подібних для науковців, студентів, які мають нагоду пройти наш тренінг, консультації щодо того, як користуватися цими базами, як створити свій акаунт, після чого вони мають можливість у домашніх умовах працювати і користуватися цими базами даних. Це десятки тисяч періодичних видань зі всього світу, переважно англомовні, але також й іншими мовами. Нині йдеться про те, як адаптувати українські наукові видання, щоби і вони були в цих базах.

А читачі хто?

Бібліотека є доступною для кожного, хто бажає стати читачем. Нашими читачами є студенти різних ВНЗ міста Львова, журналісти, історики, дослідники, науковці, всі, хто має таку потребу. Активно працюємо на промоцію культури читання і залучення нових категорій читачів. Завдяки співпраці з Форумом видавців вже стало традицією проведення саме в нас всеукраїнських конкурсів «Найкращий читач року». Одним із призів є читацький сертифікат нашої бібліотеки, з яким вони можуть приходити сюди як школярі і користуватися фондами, а пізніше, коли вони стають студентами, безкоштовно обміняти його на читацький квиток. Ми вже маємо таких студентів і дуже радіємо з того, що ця тяглість існує вже багато років.
Не зареєструють хіба людину, яка не має паспорта. В нас дуже багато користувачів іноземців. Студенти, викладачі вишу мають право абонемента, тобто випозичати книжки додому, всі інші такого права не мають, але можуть користати з наших фондів тут.
Ми дуже активні в соціальних мережах. Facebook-сторінка – це мабуть найголовніший засіб зв’язку з читачами: через неї ми поширюємо свою інформацію про події, нові надходження та отримуємо зворотній зв'язок – відгуки, пропозиції.

Нагода ювілею

Дуже не люблю того радянського розуміння ювілею, коли потрібно багато розтратити. До ювілею готуємо потужну наукову конференцію, хочемо показати науковцям, колегам і широкій громадськості, що ми зробили за останні десять років і які ми бачимо перспективи на майбутнє.
Завершуємо роботу над оновленням нашого онлайн-каталогу та сайту. Сподіваємося найближчим часом представити їхні оновлені версії, де буде більше інформації та послуг, сучасний інтерфейс.
Хочемо показати світові нові типи електронних ресурсів: ми підготували проект для опису та архівування рукописів і стародруків. Тішуся, що у цей наш ювілейний рік змогли посилити нашу технічну базу – маємо вже потужну сканувальну техніку, з допомогою якої ми зараз опрацьовуємо наші фонди рукописів, стародруків, національних надбань. Хочемо відкрити сторінку в Europeana для презентації наших графічних колекцій, художніх. Уже маємо попередні угоди і зараз працюємо над тим, щоб їх наповнити.
Бібліотека мусить шукати нові моделі своєї присутності у суспільстві. Це  завжди нелегко. І власне ювілей – це нагода для нас переосмислити свою роль, запропонувати суспільству відповіді на ті питання, які вже прозвучали, і почути якісь нові запити, які б нам допомогли рухатись далі.

Фонди та скарби

Загальна кількість фондів складає близько трьох з половиною мільйонів одиниць зберігання, з них 200 тисяч – національне надбання! Якщо ж йдеться ще й про бази даних, про електронні ресурси, то меж не видно.
Важко визначити, що ж найцінніше, адже чимало наших раритетів просто безцінні: одні – бо давні, інші – бо належали визначним людям, і ми за закладками, підкресленнями, помітками на полях, можемо краще пізнати цю особистість. Як це оцінити? А ще цінність має уся сукупність наших фондів, як міра здобутків людства, як його історія і цивілізація зібрана вся разом. Вона, як і історія, дає нам змогу ідентифікувати себе, хто я є, а отже – куди маю рухатися.
Процес декомунізації відбувся задовго до прийняття відповідного закону шляхом об’єктивного зменшення кількості примірників у фондах: ми не спалювали книжок, просто в природній спосіб відбувалася реальна селекція тих матеріалів до одного примірника. Хто хоче вивчати історію будь-якого періоду – австрійського, польського, совєцького – будь ласка, усі ці матеріали є.
Географія наших надходжень доволі велика. Це і українські видавці, і видавці з інших країн – Польщі, Німеччини, США, Японії… Є ціла низка культурних проектів, в яких ми берем участь, що дають змогу поповнювати фонди. Близько півтори сотні мов і діалектів представлені у фондах нашої бібліотеки. Важко знайти мову, якою б в нас хоч чогось не було. Маємо чудові колекції японських, арабських рукописів, невелика, але надзвичайно цікава колекція вірменських. Кожен у своїй вузькій сфері може знайти щось своє.
Ми одна з небагатьох бібліотек, де спецфонд (те, що було заборонене) нині є Відділом рідкісної книги, а не Українікою. Я проти Україніки в Україні, це викликає в мене відчуття перебування на окупованій території. Тут все Україніка, куди не глянь! Інша річ в бібліотеці Стефаника, де фонд Україніки – це колишня бібліотека НТШ, українознавча книгозбірня, заснована під Австрією.
Комплектуємося не так, як би хотілось, але не нарікаємо. Ключові позиції, те, що є необхідне для забезпечення функціонування наукового процесу, навчання, забезпечені. Я не прихильник, аби отримувати по примірнику всього, що публікується. Мусить бути певна селекція, певна логіка. Бібліотека мусить розуміти, що вона комплектує, для чого і для якої мети. Тоді це буде живий фонд, а не просто склад книг.
Ми державна структура, тому очевидно, що державний компонент мав би бути основним в нашому забезпеченні, однак якби ми чекали поки нам щось дадуть, то померли б з голоду, холоду і від усього від чого тільки можна. Реальне комплектування це фандрейзингові проекти (збір коштів, – «Пошта»), це наша робота з партнерами, з видавцями, книгообмін.
Наразі головним критерієм є навчальний процес, потреби факультетів, освітні, наукові проекти, які здійснює університет. Отримуємо замовлення від організаторів певних проектів, рекомендації від факультетів чи кафедр, самі обираємо з наявних пропозицій…

Бібліотека – це майбутнє!

Держава ще не до кінця розуміє навіщо ми потрібні. Коли я поїхав на стажування у Францію, то спершу мене дивувало, чому є так багато різних бібліотечних програм, проектів на основі порозуміння між міністерствами освіти, культури, внутрішніх справ, служб безпеки, війська. Не треба великої науки, щоб усвідомити, що бібліотеки – це стратегічний інформаційний продукт, це можливість формувати світогляд суспільства, виховувати громадян. Це ресурс потужніший за ядерну зрою.
Мене прикро вражає, що бібліотека Europeana, інші світові ресурси мають мізерний відсоток україномовного контенту. Маленькі африканські народи, яких лишилося тисяча-дві людей у світі, мають вже мають десятки позицій там представлених, а наш багатомільйонний народ настільки мізерно представлений! Над цим треба працювати. Це пріоритет, бо треба розуміти, що бібліотека – це велика політика.
Проект оцифрування періодики – Libraria.ua – ми розпочали передусім як відповідь такому собі Дімі Табачнику, який розказував, які ті «немиті галичани». Ми захотіли показати світові, скільки преси мали «немиті галичани» на передодні Першої світової війни, Другої світової війни. І це найкраща відповідь. Ще однією причиною була потреба зберегти це для нащадків, бо папір початку ХХ століття нині розсипається, маємо з тими газетами більшу проблему, як з пергаментами чи першими газетами.
Бібліотека це майбутнє, це простір, який завжди був, є і буде потрібним в різних формах, в різних контекстах. З’являються нові технології, вже зараз публічні бібліотеки працюють по-іншому на основі електронних платформ. Очевидно, що ці зміни будуть відбуватися, вони неуникненні, безповоротні. Але маю відчуття втраченого часу.
Ще є одна велика спокуса, нам завжди кажуть, що сучасна бібліотека має бути така модерна, обов’язково має працювати цілодобово, тут мусять бути диванчики, де можна подрімати, мусить бути кава. Це все може бути. До речі, скоро і в нас буде кав’ярня (багато років пішло на те, щоб отримати дозвіл). Та не це має бути панацеєю. Приміром у Франції є бібліотеки, які працюють цілу ніч, з диванчиками і кавами, а є бібліотеки, які відкриваються двічі на тиждень по три години. І ті й ті мають свого користувача, свій рейтинг і місце в суспільстві, бо вони відповідають запиту, який там є, потребам конкретного користувача.
І в нас мають бути як супермодерні бібліотеки, де буде ніч, кава і все інше, так і традиційні. Однак послуги, які надають бібліотеки, мають бути зрозумілі, доступні, ефективні, обґрунтовані. Це ключовий момент для співдії громадських ініціатив і держави. Можна сто разів нарікати на те, що от бібліотеки беруть гроші за копіювання, але в мене виникає питання: а де ж взяти на це гроші?  Мене часто звинувачують наші патріоти, мовляв, я руйную національну ідею – не даю безкоштовно щось там собі скопіювати. На що я пропоную будувати національну ідею разом. Але її реалізація щось коштує. 
Знайдімо разом можливість оцифрувати документи, і я буду щасливий, що ти вдома будеш їх читати, бо так само це робитиму і я, і кожен, кому це цікаво чи потрібно. Як показує практика, персональне копіювання документів, переважно ні до чого не провадить: скопіював і заспокоївся, максимум похвалився знахідкою в соцмережах. Натомість створення національного продукту, те, з чого можуть користати усі, коштує великі гроші. Це пріоритет, бо має суспільну вартість, бо формує нас на майбутнє!

Бібліотека крізь віки: від «Храму» до «Нічийної землі»

«Templum-храм». Бібліотека розпочалася як книгозбірня єзуїтської школи.  Cтудент мав також отримати виховання доброго християнина. Тому бібліотека комплектувалася так, щоб були лише потрібні книжки, і не було не потрібних. За цим мав слідкувати префект. Були списки заборонених книжок. Навчальний процес був побудований так, що професор висловлював певні тези, а студент більшість навчального часу проводив у бібліотеці. Він мусив читати визначені трактати, тексти, якщо справлявся, міг навіть отримати грошову нагороду від ректора. Професори мали свої бібліотеки, в яких могли бути й заборонені книжки: трактати з алхімії, твори протестантських авторів. Згодом їхні збірки різними шляхами потрапили до нашої бібліотеки, тож нині маємо також колекцію таких видань, і навіть час до часу робимо експозиції, де можна побачити, які книжки тоді були заборонені. На таких засадах бібліотека існувала до кінця XVIІI століття. В 1705 році вона була пограбована шведами, а 1734 році, коли пожежа охопила половину Львова, втратила частину надбань, проте щоразу завдяки львів’янам швидко відновлювала свої фонди. 
В міру того як виникали нові курси і викладацькі методики, з’являлися й нові книжки, підручники. В 30-40-х роках XVIІI сторіччя, коли діяльність єзуїтів була заборонена у Західній Європі, вони часто приїжджали сюди, на територію Речі Посполитої. Нові професори привозять й свої бібліотеки. Відбувається універсалізація цієї книгозбірні. В 1773 орден єзуїтів заборонили, а бібліотеку (де нині гарнізонний храм свв. ап. Петра і Павла) опечатали. 

«Універсітас». 1784 року австрійська влада відновила університет вже як державний – для вишколу передусім лояльних службовців – і передала йому не тільки єзуїтську книгозбірню, а й деякі інші, що позостали після секуляризації майна монастирів і костелів, потрапила до неї й велика колекція Піуса Ніколауса Гареллі, лейб-медика Карла V. Ця бібліотека починає функціонувати як універсальний осередок вже на вулиці Театральній. У 1776-ому у Львові починає виходити «Gazette де Leopol», а до середини ХІХ століття періодика стає одним із засобів інформування суспільства. Люди починають цікавитися щоденними новинами. Це час, коли людина починає більше вірити тому, що опубліковано ніж тому, що вона бачить на свої власні очі. З’являється нова культура читання: не лише для пізнання та навчання, а й для задоволення. В бібліотеці з’являються нові дуже різнопланові твори. 
Станом на кінець XVIІI сторіччя бібліотека університету була єдиним державним репозитарієм, ще не було «Оссолінеуму», інших потужних осередків, тому багато документів, періодичних видань були передані сюди на зберігання, тож наші колекції давньої періодики чи не найбагатші в цій частині Європи. Ця епоха завершилася з Весною народів 1848 року. У вогні революції загинуло близько половини фонду.

«Арсенал». З 1853 року бібліотека починає функціонувати в будинку на розі нинішніх вулиць Грушевського і Драгоманова. Тут вже маємо і український контекст, бібліотека стає одним з елементів політичної модернізації, творення тих модерних націй, які у ХХ столітті будуть визначати нову політичну дійсність. Саме у цю епоху Іван Франко любив приходити в бібліотеку, сидіти біля вікна і милуватися ботанічним городом. Бібліотека стає осередком, не тільки інтелектуальних дискусій, але й інтелектуальних пошуків. Десь там на шпальтах газет, соціал-демократи, сіоністи, радикали, русофіли та інші ведуть між собою активну боротьбу, а в бібліотеці перебувають в єдиному просторі, читають ті самі газети, книжки, шукають собі якихось нових ідей.
До кінця ХІХ сторіччя бібліотека вже має понад 300 тисяч томів фондів, зберігає чималу нумізматичну колекцію з часів Гареллі. Фонд розростається дуже швидко і постає потреба нового будинку, розроблено проект. Однак вибухає скандал – проект, схвалений адміністрацією університету і владою, передбачає поєднання під одним дахом бібліотеки і зоологічного музею. Врешті розпочинають будівництво за новим проектом. Нинішній будівлі на Драгоманова, 5 трохи більше сотні років. Свого часу це був один із наймодерніших будинків Австрійської імперії.
У першій третині ХХ століття щодо бібліотеки часто вживають військову термінологію, називають її арсеналом, бастіоном боротьби за наукові пріоритети, порівнюють університет без бібліотеки з середньовічною фортецею без зброї. Бібліотека перетворюється на потужний науковий осередок, проводить закупівлі на європейських аукціонах, вишукує унікальні безцінні пам’ятки, запускає потужні проекти та отримує щедрі дари від фундаторів, стає престижно передати свою колекцію до книгозбірні університету. В міжвоєнний період тут реалізовують проекти з опису інкунабул, створення рухомих каталогів.
З приходом радянської влади в 1939 році було трохи змінено триб існування бібліотеки – були проведені чистки фондів і чимало видань були вилучені з загального користування. Але на щастя, директором призначили Богдана Барвінського, фахівця, який любив і розумів свою справу, намагався зберегти фонди, людей. В 1940-ому році маємо єдиний в радянський період випадок, коли було куплено з приватних рук інкунабулу для фондів бібліотеки.
В період німецької окупації університет не діяв, всі бібліотеки Львова були об’єднані в єдину державну мережу, проводилась єдина інвентаризація і впродовж 1943-44 років з фондів університетської бібліотеки було вивезено понад 40 тисяч томів! Німці цілево вивозили унікальні колекції інкунабул, стародруків, раритетні книжки. 

«Бібліотека-фабрика». У 1944 році бібліотека не тільки зазнала руйнувань, а й потрапила в поле дії нового радянського законодавства. Перед нею стояло завдання «комуністичного виховання і підвищення культурного рівня мас». Усі бібліотеки функціонують як місця зберігання певних пам’яток, був створений спецфонд, у якому зберігали документи, що були вилучені з загального доступу. Бібліотека функціонує в межах класичної радянської ідеологічної парадигми: відзначення всіляких ювілеїв, пропаганда радянського способу життя. Цікаво, що найчастішими бібліографічними запитами тоді у Науковій бібліотеці Франкового вишу були запити про «русскую баню»! 
Збереження фондів і бібліотеки назагал було значною мірою заслугою окремих особистостей, які всупереч всьому намагалися щось робити. Передусім Федора Пилиповича Максименка, засновника української бібліографії. Уродженець пограниччя Донеччини і Запорізької області, переслідуваний ОГПУ за свої погляди і переконання: його звинувачували в неадекватності сприйняття радянської дійсності, бо у своїх бібліографіях піднімав питання українських територій, які на той час уже були у складі Російської Федерації. Вже після війни він зміг приїхати до Львова, де постійно жив і працював під наглядом органів безпеки. Це був напевне єдиний безпартійний працівник в бібліотеці і лише завдяки йому, його знанням, його глибокій ерудиції, його відданості бібліотечній справі багато чого маємо сьогодні: в 1956 було відновлено роботу відділу рукописів і стародруків, двома роками пізніше він підготував каталог інкунабул, а багато документів просто заховав. 

«Нічийна земля». Саме цим терміном часів Першої світової окреслює сучасну парадигму університетської бібліотеки її директор. Так говорили про територію, коли одна армія відійшла, а друга ще не прийшла, тут же йдеться передусім про проблему пошуку моделі існування в сучасному інформаційному світі. 

Читальний зал – гордість книгозбірні

Тут можна годинами розглядати розписи, виконані Юліаном Макаревичем, відомим у Польщі художником українського походження, а також тоді ще зовсім молодим і малознаним студентом Львівської промислової школи Юліаном Буцманюком (пізніше відомий український монументаліст, січовий стрілець).
«Тут зображені символи чотирьох факультетів – теологічного, юридичного, медичного і філософського. В бічних арках – зображення античних амфор, олеандрів, тобто символів тяглості античної освіти і науки, є тут і сови Мінерви, про яку згадує аренга (вступна частина) привілею Яна Казимира від 20 січня 1661 року, від якого власне і веде своє літочислення наш університет. Бачимо й крилаті книги, які крізь віки пролітають до нашого часу з латинськомовними і грецькомовними написами-сентенціями відомих класиків античної культури, середньовіччя, які творили цей інтелектуальний простір університетської культури та освіти. На галерейці – старий рукописний каталог є пам’яткою бібліотечної справи».
А водночас це і дуже сучасний простір: екран для презентацій, WiFi, чимало електронних сервісів. «Студент може прийти сюди з власним ноутбуком чи смартфоном і в комфортних умовах попрацювати, навіть не беручи до рук книжку. І це добре, вони дістають ті послуги, які для них є цікавими, важливими. Коли ми робили модернізацію цього читального залу, то ставили за мету – з одного боку відновити те, що бачив перед собою Франко та Грушевський, а з другого – зробити це простір модерним.
Спершу нас трохи пересмикувало, коли школярі чи студенти-першокурсники порівнювали наш читальний зал з фільмом про Гарі Поттера. А тепер раз на рік, під час дитячого Форуму читання, цей зал перетворюється на Буквордс, а ми стаємо професорами-чарівниками. Бо й справді є в бібліотеці своя магія…»

Унікальне книгосховище

Таких книгосховищ у Європі до сьогодні збереглося лише кілька – в Парижі, Вроцлаві і у нас. Нині це вже пам’ятка інженерної думки і бібліотечної технології. Отже, його конструкція виготовлена за популярною технологією кінця ХІХ століття, коли ще не застосовували зварювання. Так побудована Ейфелева вежа, наш львівський вокзал. Це потужна металева конструкція, яка виповнює порожній всередині простір бібліотеки. Тут шість ярусів, шість вікон, шість рядів стелажів. Все це було виготовлене в 1902 році в Сяноку спеціально для цієї будівлі. Нині збереглося лише два ліфти, для перевезення книжок, чомусь радянська влада їх дуже не любила. В радянський час були знищені і оригінальні канали вентиляції та подачі теплого повітря, які не вдалося відновити під час реконструкції. 
Нині, щоби дотримуватися відповідного режиму, закуплені спеціальні прилади для очистки повітря, використовуються засоби для знепилення. За кожен сектор відповідає один бібліотекар – за видачу книг, за знепилення, за дотримання експлуатаційних вимог.
Наскільки це потужна конструкція? Коли зводили цей будинок, фонд складав десь близько 300 тисяч екземплярів, розраховували на півмільйона. До 1990 року це було єдине сховище наукової бібліотеки університету. Тобто воно було перевантажене щонайменше втричі. Тому з’явилися такі додаткові стелажі, які заповнили вільний простір. А ще бібліотека пережила дві світові війни. 20 квітня 1944 року одна з радянських авіабомб вибухнула і було зруйновано дах над читальним залом, була потужна ударна хвиля.
Чим зручна така конструкція? По-перше, така металева решітчаста конструкція, зручна з точки зору обігу повітря, тобто тут не створюються зони застою, що є небезпечним з огляду на можливість якихось бактеріальних уражень, а ще багато денного світла завдяки скляному даху. По-друге, зміна температури чи вологості відбувається досить поступово, а саме перепади цих показників є особливо небезпечними для старого паперу. Нині тут зберігаються відносно нові видання, а відділ рідкісних, рукописних та стародрукованих книг міститься в новій будівлі на Драгоманова, 17. 
Середовище книгосховища перебуває під постійним наглядом мікробіологів, аби не завелися, якісь мікроорганізми, шкідливі для паперу. Всі дерев’яні стелажі оброблені спеціальною протипожежною речовиною. Встановлена протипожежна сигналізація, всюди є вуглецеві вогнегасники. Всі електричні кабелі винесені у зовнішні вакуумні короби. Будинок будувався на початку ХІХ століття і мусив мати бомбосховище. Нині у ньому сховище літератури 60-70-х, до речі, найменш уживаної зараз.

Відділ реставрації: не завдяки, а всупереч

«Цей відділ не передбачений жодним штатним розписом. У 2008 році частина книгозбірні отримала статус національного надбання. Тоді я почав активну боротьбу за те, щоб нам дозволили заснувати реставраційний відділ. Це була жорстка війна і у 2010 він запрацював».
Пережиті війни, пожежі, позначилися на наших раритетах. Зрештою час вимагає своєї жертви: старіються матеріали, вплив середовища, шкідників… Праці для реставраторів є дуже багато. Вони ремонтують палітурки, миють папір та пергамент, нарощують паперову масу та латають пошкодження. Є ще багато різних специфічних проміжних етапів роботи. Трапляються і відкриття – під час реставраційних робіт виявилось, що книжка XVIII століття була оправлена в палітурку, виготовлену з пергаменту з нотами XV століття. І от такі речі теж вилучаються, опрацьовуються. Коли завершуються роботи з реставрації, то книжки, документи розміщують в спеціальні бокси, щоб захистити їх від фізичних ушкоджень, пилюки, бруду.
«Наприклад був час, коли писали чорнилом з високим вмістом заліза, яке просто пропалює папір. Наші реставратори знайшли спосіб проти цієї проблеми. Зараз ми співпрацюємо з Вюрбурзьким університетом і за їхньої підтримки ми реставруємо одне таке унікальне видання XVI століття».
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7934 / 4.71MB / SQL:{query_count}