“Я завжди була оптимісткою!”

Свій столітній ювілей святкує львів’янка Ірина Шуль. Вона активна членкиня багатьох громадських організацій, має дуже добру пам’ять і ясний розум

Ця жінка просто неймовірна. Я в захваті від неї із першої розмови по телефону, коли домовлялася про інтерв’ю. Місце зустрічі пані Ірина призначила символічне: “Зустрінемося коло пам’ятника Бандері”. – “То скажіть коли, ми приїдемо по вас машиною. – “А то чого? З Левандівки туди ходить маршрутка, нею й приїду. Чого будете мене везти? Що, у Львові вже транспорт не їздить?”.
Коли прийшла на зустріч, одразу її впізнала: невисокого зросту, дрібненька, інтелігентна. Спізнилася раптом на якихось дві хвилини і дуже вибачалася, бо зайшла спершу в поштове відділення продовжити на друге півріччя передплату “Літературної України”: “Мушу бути в курсі того, що діється в нашій літературі. Бачите, я належу до товариства “Рідна школа”, і там до нас приходить багато письменників, поетів. Треба знати, хто є хто, про що пише, бо як буду з ними розмовляти?”.
Наша розмова тривала близько трьох годин, пані Ірина, попри такий поважний вік, має дуже добру пам’ять і ясний розум. Окрім історії життя самої жінки, я довідалася ще дуже багато, особливо з історії УПА: “А хто такий Осьмачка знаєте? А хто Грицай Дмитро, “Перебийніс”? То я вам розкажу…”
Пані Ірина – активна учасниця багатьох громадських організацій: “Просвіти”, “Союзу Українок”, товариства “Надсяння”, Львівської спілки політв’язнів України та інших, співає в кількох хорах. Вона активна, енергійна, співчутлива, дуже мудра, розсудлива й оптимістична. А ще велика патріотка України, не галаслива політиканка, а щира вболівальниця й невтомна трудівниця. Сьогодні, 23  червня, нашій співрозмовниці – 100 років!

Як це – чогось не знати?

Народилася пані Ірина в передмісті Перемишля у селі Вовче в родині службовця. Батько працював секретарем суду, мама вела домашнє господарство. В родині було ще два брати і сестра, ще одна дитина померла невдовзі після народження.
Непросто тоді жилося родині: батько через роботу мусив перебувати далеко від сім’ї, бо треба було заробляти на життя, звести власний будинок. Поки тривала будова, мама якийсь час жила з дітьми в стодолі. Але з того часу пані Ірина має багато світлих спогадів про очікування і зустрічі батька, про домашні вистави, святкові вечори.
Коли вже трохи стали на ноги – збудували хату, мали своє поле, корову, та не розкошували. Значна частина коштів ішла на освіту дітей. Батько був переконаний, що найперше треба дати освіту дітям, сам багато читав і дітей до того призвичаював. 
Іринка змалку дуже любила вчитися, мовляв, як то вона може чогось не знати. Дуже любила фізкультуру, спортивні змагання. Болісно переживала кожну несправедливість. Коли їй було десять років, родину спіткала трагедія – з політичних мотивів застрелився старший брат… 
“Дуже переживала, це безперестанку не давало мені спокою. Одного разу на уроці через те була неуважною, не могла продовжити читати,і  вчителька вдарила мене. Вона не спитала чому, що сталося, а відразу вдарила. Боліло не так від удару, як від несправедливості. І ця несправедливість пам’ятається й нині”.
Удома панував патріотичний дух, діти вчилися в українській вселюдній школі, хоч та була далеко, а близько була польська. Змалку батько читав дітям твори Шевченка, Чайківського, розказував про січових стрільців. 
Далі було навчання в Українському інституті для дівчат у Перемишлі, де пані Ірина провчилася вісім років.
“Я старалася завжди бути відмінницею, така в мене була амбіція. В гімназії нас дуже патріотично виховували, бо вчителями були колишні січові стрільці”.
Після закінчення гімназії в Перемишлі постало питання, куди йти вчитися. І хоч дівчина дуже любила науку, хотіла стати вчителькою, але бачила, як тяжко було українцям отримати таку роботу. 
“Подумала, якщо піду вчитися до Львова в Академію закордонної торгівлі, то можу дістати працю, бо у Львові було вже дуже багато фірм, якими володіли українці. Хоч до торгівлі не мала жодного замилування”.

Війна

Провчилася в тому закладі дівчина рік, як прийшли більшовики. Академія стала Інститутом радянської торгівлі. Після закінчення третього курсу в 1941 році Ірину разом із групою студентів скерували на практику до Києва, яка мала тривати з 1 травня по 25 червня. Там її і захопила війна. 
“Хлопців-українців відразу ж забрали і кудись етапували. Дехто подався на схід. Я ж  залишилася в Києві сама. Ніхто не сподівався, що так обернеться. В універмазі мені пішли назустріч – відразу оформили бухгалтером із зарплати. І я вже могла розрахуватися з господинею, мала де мешкати. Але було дуже страшно, особливо тоді, як бомбили, бо будинок був близько вокзалу. А коли наблизився фронт, нам виплатили зарплату, дали кошик продуктів і все”.
Пані Ірина була свідком, як більшовицьке підпілля підірвало Хрещатик, потім казали, що то німці. 
“То було дуже страшно, почалася пожежа. Багато людей загинуло. Ті, кому вдалося урятуватися, з клунками були на дорозі, що веде до університету. Мені було дуже шкода тих людей”.
“Одного дня до нашого помешкання прийшов німецький солдат і приніс мені дві хлібини і лист від батьків. Він, коли перебував у Перемишлі, був у них на постою, і вони дали йому мою адресу. Казав, що проти війни, але мусить воювати. Господиня виповіла, хай більше не приходить, бо як повернуться большевики чи підпілля довідається, буде зле. То більше я з ним не бачилася”.
Як уже почали випускати, Ірина звернулася в установу, яка видавала перепустки. Там зустріла жіночку з Лемківщини, котру війна захопила у Ворзелі на курорті. То вже разом вертали додому: трохи пішки, трохи в товарних вагонах, “автостопом” на підводах. 
“Взяли в дорогу тільки необхідне. Мені тоді багато чого пропало. Шкода, але під час війни то не найстрашніше. Я не нарікаю, мені Бог завжди допомагав. Я не бідувала, не голодувала. Навіть у німецькому концтаборі, хоч, безперечно, не була сита, Бог милував”.

Концтабір

Дорогою до Перемишля пані Ірина зупинилася в Судовій Вишні у своєї тети, яка й нарадила зашитися в них і піти в повітовий Союз кооперативів, мовляв, у Перемишлі скрута, а батьки хоч і мають землю, не матимуть чим її засадити. 
“То була мудра порада. В повітовий союз всі мусили давати контингент, і я таки послала батькам насіння. А коли зі Львова прийшло затребування на курси підвищення кваліфікації бухгалтерів, я радо погодилася. І вже там залишилася на роботі в статистичному відділі Ревізійного союзу.
Мешкала тоді разом із одною дівчиною. Її брат, пізніше мій чоловік, був пов’язаний із українським підпіллям і запропонував мені розповсюджувати бофони. Бофони (бойовий фонд) – це був спосіб збору коштів на УПА. А ще ми біля церкви збирали гроші “на бідних”, але всі знали, що то на УПА. Але не німці, бо ті були страшно проти УПА. Бо й сама УПА була заснована проти німців, які були тут окупантами. Вони не хотіли мати Україну як державу, а лише як колонію. Невдовзі по приході почали арештовувати всіх націоналістів. Арештували Бандеру, весь уряд”.
Арештували пані Ірину 18 січня 1944 року, на сам другий Святвечір. Працівник відділу статистики, який хотів вислужитися, аби з німцями їхати на Захід, доніс на неї. Вимагали, щоб виказала, хто давав ці бофони. 
“Звичайно, я не призналася. Бог мене милував, але німці не милували. Німці також вміли бити, добре били. Я все казала, що то в поїзді мені один хлопець дав той один білет, і я не знала, що то таке. А через півтора місяця перебування в тюрмі на Лонцького і частих допитів, які були дуже тяжкі, оголосили, що за зв’язок з ОУН-УПА присуджують мені Равенсбрюк. Терміну не оголосили, бо вже тоді ніхто не знав, скільки ще триватиме війна. То був найбільший жіночий табір. Там було 33 блоки, ночували на триярусних ліжках”.
Дорогою в Перемишлі дівчина могла втекти, бо етапував її українець, але не хотіла наражати на небезпеку ані його, ані батьків.
У концентраційних таборах пані Ірина була більш ніж рік. Було тяжко, але легше, як у тюрмі. 
“Після якогось часу в Равенсбрюці я була в їхньому дочірньому концентраційному таборі Цводел поблизу Флосенбурга. Там було всього чотири блоки, не було газової печі, як у Равенсбрюці. Нас водили на роботу на завод, що ремонтував запчастини до літаків. Мені пощастило, бо я працювала не внизу, в цеху, а за столом, де була  перевірка інструментів. Часу на сон було дуже мало: довготривала робота плюс дорога і ще довгі переклички. Але мене Бог милував, отак і живу Його ласкою”.

Повернення додому

Далі наша розмова знову трохи відійшла вбік, і я вертаюся до теми: “Війна закінчилася, і ви вернулися до Перемишля…” – “Так, легко вернулися! – з ноткою докору вигукує пані Ірина. – Сіли й поїхали. Якби ж то…”
“Як уже зближалися росіяни, нас вивели з табору. Ми думали, що нас десь далі попровадять, але ні – поводили і повернули знову до табору, бо не було виходу. Але вже дроти не були під напругою, нас не охороняли, але й не доставляли харчів. Невдовзі прийшли американці. Не знаю, що сталося з нашими наглядачками. А нас лишили на самих себе – йдіть куди хочете. Але ми не знали, що діється, куди йти. Багато хто йшов на села щось красти, бо не було що їсти. Два тижні дуже мучитися. Тоді почали приїжджати різні нації за своїми. І я вже хотіла їхати до Франції, бо потоваришувала з француженками, але приїхали радянські. Східнячки і росіянки хотіли їхати на схід, а ми боялися, бо знали, що там нас нічого доброго не чекає. 
Щойно нас посадили на поїзд, ми, троє українок, втекли і добиралися самотужки. Я була з Перемишля, ще одна із Золочева і одна зі Станіславова. Їхали товарними поїздами, трохи йшли  пішки. Їсти не було що, в тюремному одязі. Ми собі на рукавах поробили букву U, бо росіяни і східнячки мали R, а полячки Р. Нам то дуже не раз пошкодило. В пошуках їжі ми розгубилися дорогою. До Кракова я добралася сама. Зайшла до начальника станції, а він через те U мене вигнав, звинуватив українців у співпраці з німцями, у переслідуванні поляків. Я була в розпуці – що робити далі, грошей нема, як добратися додому? І знов мене Бог милував: тут же зустріла знайому з Перемишля, яка відала поштовим вагоном. Вона мене взяла. І всю дорогу я молилася до Матінки Божої. Не знаю як, але до самого Перемишля той вагон не відкривали. Додому прийшла вночі. Яка то була радість!”

Переїзд до Львова

У скорому часі треба було виїжджати, бо татові пані Ірини, як українцеві, один за одним приходили листи з вимогою виїхати з Польщі. 
“Ми не пережили того, що інші переселенці з Польщі, які мали часом кілька годин на те, щоби вирушити в дорогу. Але мусили виїхати – покинути свою хату, поле, господарство. Два тижні тримали нас у вагонах. В Польщі тато мав пенсію – 270 злотих, за яку міг купити дві корови. Радянська влада дала йому 180 сталінських рублів, яких заледве вистачало на бідне прожиття для батьків, бо мама нічого не отримувала. Як ми намучилися, поки знайшли житло, не хочу навіть згадувати.
Але мене то врятувало, бо я не признавалася, що була в тюрмі на Лонцького і в німецькому концтаборі. Казала, що працювала бухгалтером в селі у Польщі. Мала написану автобіографію, щоби десь не помилитися, і  так змогла відновитися в Інституті радянської торгівлі.

Сім’я і робота

Батьки жили у Кривчицях, а пані Ірина у Львові, в знайомих, бо було страшно ходити до батьків. Одного разу зустріла свою товаришку, з якою мешкала разом у війну. Та й розповіла, що брат, який давав пані Ірині бофони, поранений і що його по зв’язку прислали до Львова. Виробили йому фіктивний документ: був Швак Іван Андрійович із Бережанщини, а став Шуль Іван Михайлович із Лемківщини.
“Спочатку я дуже поважала його як патріота, а далі ми зблизилися та й побралися в 1947-ому. В 1949 році народилася в нас донька Марта, а через три роки Оксана.  Хотіла мати більше дітей, але то був такий час, що було страшно. Я мала сухарі. Боялися, щоб не арештували, не вивезли: я була в німецькому концтаборі за співпрацю з ОУН, чоловік був в УПА, і жили ми під чужим прізвищем”.
Прожили разом із чоловіком 64 роки. В серпні мине сім років, як його не стало.
“Обидві доньки дуже добре вчилися, обидві – математики. Марта, по чоловікові Літинська, була дуже славна свого часу, бо здобула в шахах звання  міжнародного гросмейстера. Маю четверо внуків і шестеро правнуків”.
По закінченні навчання в інституті жінка залишилася працювати на кафедрі асистентом, але оскільки була безпартійна, то до трьох років мусила піти звідти.  Спершу пішла працювати в однорічну школу бухгалтерів колгоспів, а тоді в Дубляни, у Львівський сільськогосподарський інститут – спочатку асистентом, згодом старшим викладачем. 
“Так сталося, що фінанси і кредит мав викладати чоловік із Луцька, а він не захотів. І тоді мене поставили читати цей предмет. По правді, спершу я його не знала і дуже мучилася. Бо коли поновилася на навчанні після війни, то він мав бути на третьому курсі, а до війни його нам не читали. Мусила складати його як академрізницю. Це єдиний предмет, за який я мала трійку. Але давала собі раду – пішла в банк, Держстрах, фінвідділ, інші установи, просила документи і консультації. Вивчала на практиці що, куди і до чого. Згодом стало легше. Так я пропрацювала 19 років. Навіть не маючи наукового ступеня, дістала наукову пенсію”.
Працювала над дисертацією, склала на “відмінно” іспити, але як безпартійна захиститися не могла.  
“Тему мала “Ефективність капіталовкладень в колгоспи”. Я тої ефективності так і не знайшла, хоча всі відпустки вивчала звітність, а під час роботи об’їздила багато сіл”.
Зі здобуттям Україною незалежності пані Ірина активно включилася в громадську роботу в різних товариствах і організаціях.
“З нашим хором “Відгомін” Львівської спілки політв’язнів ходили по школах, розповідали, як це все було, співали патріотичні пісні. А сама на Левандівці в трьох наших школах була, в академічній гімназії, в інших. Ми розповідали про Юрія Липу, Ольгу Басараб, Шухевича, про інших. Ходили виховували молодь до того часу, як президентом не став Янукович. Тоді нас перестали приймати”.
Та й тепер у свої майже сто років пані Ірина не пропускає зборів та засідань, готова далі йти до молоді та свідчити про нашу історію.
З роси і води Вам, дорога пані Ірино! Здоров’я і запалу ще довго провадити нас своїм словом і духом!

Життєва мудрість Ірини Шуль

Про часи і звичаї

– Тішить, що нині діти можуть вчитися, хоча кажуть, що тепер є біда. Добре, що батько працював на державній роботі і що я могла вчитися. Дуже багато молодих людей за Польщі хотіли здобувати освіту, а не мали такої змоги. тішить те, що можуть гарно вдягатися, що можуть мати різні розваги, що дають собі раду, знаходять можливість заробити. 
Але мене тривожить, що нема такого ставлення до батьків, як колись. Батьки – то було святе. Суперечити їм не те що не наважувалися, ніхто не уявляв навіть такого! Нині більше уваги молодь приділяє матеріальній стороні, а наше покоління було більш ідеалістичне, патріотичне. Не питали, будуть платити чи ні, якщо могли прислужитися. А нині тільки й чути: що буду з того мати? А жили значно бідніше, ніж нині. Чіплялися за будь-яку роботу, а тепер перебирають – замала зарплата. Та берися за роботу! Наберешся досвіду – будеш рости. А ні – вже відразу хочуть 10 тисяч! 
Може, за радянської влади комусь і добре було, але таких було небагато. Партійна верхівка мала свої магазини, а ми мусили стояти в чергах. Як згадаю ті черги – то жах. Не розумію, чому люди жаліють, за чим? Та нічого без блату не можна було купити. Та яке то було життя?! Ти не мала слова, не могла нікуди поїхати. Щоб чогось добитися, треба було прислужитися системі.

Про гідність і честь

– Деякі гімназистки несли себе дуже високо і дивувалися, що я вітаюся при нагоді з простими людьми, ремісниками, селянами. На що я відповідала: “А вони що, не люди, не патріоти, чи, може, злодії?”. Та ні! Вони працюють, ходять у читальню. Цінувати людину треба не за її посаду, а за те, якою вона є. Деякі селяни були в десять разів мудріші за високовчених інтелігентів. 
Вважаю, що найцінніша риса людини – чесність, моральність. Дуже ціную, якщо це людина розумна, як має якісь здібності, таланти. Але то є від Бога, то не так її заслуга, хоч і треба багато праці докласти, аби ті здібності розвинути. Бо хоч який би дар людина не мала, як не буде працювати, ушляхетнювати той дар, то також з неї нічого не буде. Не приймаю, як людина є дуже захланна. 
Заохочувала до навчання і своїх доньок, бо то – дорога в майбутнє, щоб добре поводилися, бо інакше нашкодять собі, а не мені. Вчила, щоб були толерантні, знали кому що сказати, щоб були видержані, милостиві. Я також стараюся помогти в потребі, але не бачу бідних. Є ті, що самі себе занедбали, а справді бідних дуже мало. 
Людина завжди повинна цінувати свою гідність. Гідність – це не зраджувати нікого, не підставляти, жаліти людину, бути милосердною, вміти вибачати і прощати. 
Вважаю, що треба бути в житті оптимістом. Не треба нарікати, навіть якщо є щось зле. Бо навіть те зле не буде вічно. Нема людини, якій завжди все було зле. Якби все було добре, то людина не могла б доцінити того, що має. Колись, як люди мали менше грошей, купили щось було святом. А нині тої радості нема.
Так само діти: деякі мають цілий магазин іграшок вдома, але ними не бавляться. Вважаю, що то неправильно. Ті, що можуть собі дозволити, занадто розпещують дітей. І моїх правнуків також. А я тільки книжки купую, що б не просили. 

Про книжки й інтернет

– Читаю багато. Все, що трапиться: і українську літературу, і зарубіжну. Стараюся читати видатних авторів – Шкляра, Ліну Костенко, інших. І детективи люблю. Зараз пригадується мені “Століття Якова” Володимира Лиса, дуже близька тема. Інші його твори читала із задоволенням, як також Андрія Кокотюхи. Колись німецькою читала, трохи французькою і, звичайно, польською та російською. А тепер вже трохи мови забула. Часом не розумію, про що пишуть сучасні поети, що вони хочуть сказати. Але купую і не знаю, що буде з тими книжками, як помру. 
Інтернетом не користуюся, і в тому ціла біда – відстаю від часу. В забобони не вірю. Як людина не зможе в сам день народження привітати, то може і наперед, головне, аби щиро. 
До церкви ходжу, жалію, коли не можу піти, але я не з тих, щоб і вранці, і ввечері, кожен день на всіх службах там бувати. Може, я себе тим кривджу? 

Про політику та війну

– Не можна бути категоричним. Але не люблю й перекинчиків: учора там, нині тут, учора в тій партії, нині в іншій. Як можна так робити? Як ти політик, то мусиш мати якусь лінію! 
Дуже зле, що нині в Україні нема єдності. До виборів ще далеко, а вже афішуються один перед одного. У мене в поштовій скриньці повно агіток. 
Я би тих старих нікого не вибирала – тільки нових і молодших, може, вони на щось спроможуться. А ті, що могли, вже наробили… Бачимо... Сидять там стільки, а що доброго з того?
Про війну навіть не хочу говорити. Як чую, відразу плачу, сльози самі котяться. Що ж то діється, де ж я думала до такого дожити? То щось треба робити. Чи всім встати і йти туди якимсь походом, щоби спинити? Хто б то організував? Я вже не піду, бо не можу, а якби була молодша, то напевно пішла б. Убивають стільки молодих людей… Найкращих… А скільки калік, скільки нещастя для родин! Не дивлюся новин, бо дуже нервую, роблюся хвора, телевізора майже не вмикаю. 

Рецепт довголіття

Найбільше задоволення в житті я мала від роботи на городі. Торік ще садила картоплю, іншу городину, а цього року тільки квіти. Добиратися не так тяжко, маршрутка на Скнилів їздить кожні півгодини. Ще копати трохи можу, але як треба схилятися, то вже нема сили. Люблю прийти на город і милуватися, як там усе цвіте. Є і троянди, і півоній багато, і майори гарно прийнялися, а айстри посохли – треба досадити. Не люблю брати квіти додому, бо вони в’януть, треба виносити, а я живу на восьмому поверсі. Даю раду сама. Я ще не немічна, аби хтось мусив при мені бути.
Я змалку займалася фізкультурою, любила їздити на ровері, на Сян любила ходити, плавала багато, навіть тоді, як лід вже був, купалася. Нині вже би не пішла. Спорт я любила все життя, багато рухалася, ніколи не перебирала харчами – що було, за те дякувала. І завжди була оптимісткою.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7253 / 4.59MB / SQL:{query_count}