20 років в ЮНЕСКО: що це дало Львову?

Майже чверть століття 158 гектарів Львова входить до Списку об’єктів Світової спадщини. Що дає місту цей статус та чи навчились мешканці бережно ставитись до пам’яток

фото: zoom.me (2)
Рівно два десятки років тому, у 1998-ому, унікальність та цінність пам’ятко-архітектурної спадщини Львова визнали на світовому рівні.  На 22-ій конференції Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що відбувався у Кіото (Японія), Львів було прийнято до Світової спадщини.  Зокрема, до списку внесли власне історичний центр міста разом із Святоюрським собором і горою Високий Замок.
Двадцять років тому фактично Львів отримав новий статус, який ціниться у всьому світі. Однак за всі роки місто Лева вже мало кілька шансів “вилетіти” із Списку об’єктів Світової спадщини – передовсім через халатне ставлення до історичного ареалу. Виходить, що місто так і не усвідомило всю відповідальність за цей статус…
Днями Верховна Рада  ухвалила закон “Про охорону культурної спадщини”, який посилює охорону пам’яток України, включених до списку Світової спадщини.
“Закон передбачає створення Органа управління, який розроблятиме план управління пам’яткою ЮНЕСКО, здійснювати контроль, моніторинг ситуації, нагляд за виконанням робіт на об’єкті, вживатиме заходів щодо недопущення руйнування об’єкта, забезпечуватиме проведення наукових досліджень, готуватиме щорічний звіт. Орган управління буде підзвітний уряду. Також буде створена Наглядова рада з метою нагляду за станом збереження пам’ятки”, – зазначає парламентар Ігор Васюник.

Найважче – довести унікальність пам’яток

До списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО Львів увійшов, по-перше,  через свою міську забудову  та архітектуру. Місто є видатним прикладом синтезу архітектурних і художніх традицій Східної Європи з такими ж традиціями Італії та Німеччини. По-друге, політична і торговельна роль Львова завжди притягувала певну кількість етнічних груп з різними культурними і релігійними традиціями, які становили різноманітні та все ж взаємопов’язані спільноти міста, доказом чого завжди був і є міський архітектурний ландшафт.
“Довести свою унікальність було дуже непросто. Якщо говорити про центральну частину Львова, то таких аналогів у Європі чимало. Зокрема, Краків має таку ж. Але у  випадку Львова унікальність у тому, що на доволі малій території збереглась різностильова архітектура різних часів, яка гармонійно поєднана між собою. Другою унікальністю є те, що львівська архітектурна спадщина належить до спадщини різних національностей, які жили у Львові: німці, поляки, вірмени, українці, євреї”, – зазначає чиновниця.
Начальник управління історичного середовища міськради Лілія Онищенко-Швець окреслила “Львівській Пошті” умовні межі території Львова, яка є  у списку ЮНЕСКО.
 “Перша частина – це проспект Свободи, площі Галицька, Соборна, Митна, вулиця Короленка вгору по вулиці Лисенка, Кривоноса через Високий Замок і Підзамче, вертається до вулиці Б. Хмельницького і завершується біля оперного театру. Друга – собор святого Юра і прилегла територія. Разом це 158 га”, – зазначила Лілія Онищенко-Швець.

Бути в ЮНЕСКО – це лише статус?

На думку Лілії Онищенко-Швець, перебування в списку Світової спадщини ЮНЕСКО насамперед дало Львову визнання.
“Адже об’єкт, який вносять до Світової спадщини, одразу вносять в усі путівники ЮНЕСКО. І завдяки цьому автоматично збільшується кількість туристів”, – пояснює Лілія Онищенко-Швець.
З її слів, ЮНЕСКО не є багатою організацією, а тому  не береться фінансувати реставраційні роботи об’єктів: “Фінансування передбачене у випадку, якщо об’єкт постраждав внаслідок стихії чи війни. Тоді можливе дофінансування. ЮНЕСКО може фінансувати підвищення кваліфікації, різноманітні школи чи курси тощо. Відповідальність за збереження об’єктів Світової спадщини бере на себе держава. Саме держава має забезпечувати збереження цих пам’яток”.
За останні 20 років, з її слів, Львів не отримав від ЮНЕСКО жодного фінансування.
“Коли програма німецького уряду GIZ вибирала, з яким містом працювати – Львовом, Одесою чи Чернівцями, то Львів вони навіть одразу не розглядали, бо вважалось, якщо місто під опікою ЮНЕСКО, то держава і так достатньо піклується про його пам’ятки”, – наголошує співрозмовниця.

У мешканців пам’яток – зв’язані руки

Через те, що середньовічні кам’яниці не пристосовані до комфортного сучасного життя – їх намагаються перепланувати тощо. Що потім часто обертається конфліктами між містом і мешканцями.
“Але я противник того, щоб масово виселяти людей із історичного житла, та перетворювати ці території на музеї просто неба. Адже в тому і унікальність цих кам’яниць, що там вирує життя”, – каже Лілія Онищенко-Швець.
Водночас жити на площі Ринок – це не так вже й романтично. Нема де авто припаркувати. Навіть хліба ніде купити – повсюди ресторани.
“Мешканці пам’яток архітектури також зобов’язані укладати охоронні договори, де чітко прописано, що вони можуть змінити у помешканні. Роблячи ремонт, вони зобов’язані повідомляти про це управління, щоб спеціаліст прийшов і подивився, як краще працювати. Змінити вікна чи браму, а також відреставрувати фасади чи балкони – їм не так просто, бо є обмеження. Однак це історична цінність, тому по-іншому і бути не може”, – каже вона.


“За 20 років ані Львів, ані львів’яни не усвідомили, що місто в ЮНЕСКО”

Андрій Салюк, голова Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, – про ставлення до історичної спадщини та перспективи Львова як пам’ятки ЮНЕСКО

– Пане Андрію, скажіть, будь ласка, що дає Львову співпраця із ЮНЕСКО?
– Внесення старої частини міста до списку Світової спадщини вплинуло на розвиток туризму у Львові. Позаяк більшість мандрівників, вибираючи локації для майбутніх подорожей, віддають перевагу власне тим місцям, які є в ЮНЕСКО. Тому можу впевнено сказати: першим і таким вирішальним поштовхом до розвитку туризму у Львові стало власне визнання історичної спадщини нашого міста ЮНЕСКО.
Загалом ЮНЕСКО – це такий собі елітарний клуб. Це щось на кшталт популярних у цілому світі гольф-клубів. Що дає членам гольф-клуб? Можливість зіграти у гольф? Напевно, що ні. Адже кожен із членів може реалізувати це бажання де завгодно. Можливо, статус?! Думаю, що так. Адже гольф-клуби об’єднують тих чи інших осіб, які мають вже щось за собою, говорячи простою мовою. І власне по цьому вже визначають, чи ця людина гідна поповнити список членів клубу, чи ні. Загалом клуб дає можливості, відкриває нові горизонти.
Аналогічно і зі Списком світової спадщини ЮНЕСКО: експерти оцінюють певні пам’ятки, підтверджуючи, що ці об’єкти варті уваги – не лише на рівні місцевому, регіональному чи державному, а й на рівні міжнародному. Після цього пам’ятки заносять у список. У подальшому перебування у цьому списку приносить нові перспективи. А далі вже залежить від нас: ми або шукаємо можливості, які надає нам цей статус, або сидимо склавши руки обурюючись, чому ЮНЕСКО не дає нам певні пам’ятки перебудувати чи знищити, чому нам ніхто не дає гроші тощо.
 – Як гадаєте, Львів усвідомив за останні два десятки років цей статус?
– На жаль, мушу визнати, що за 20 років ані Львів, ані львів’яни не усвідомили, що місто в ЮНЕСКО.  Неодноразово піднімали питання щодо внесення Львова до так званого червоного списку ЮНЕСКО. Що передбачає червоний список? Представники ЮНЕСКО регулярно моніторять ті перетворення, які відбуваютьcя із пам’ятками архітектури, внесеними до Списку світової спадщини: перебудовують об’єкти чи ні, зводять нові будівлі згідно зі всіма стандартами і вимогами чи ні, реконструюють чи залишають напризволяще історичні об’єкти тощо. Тобто стежать  за всіма моментами, які впливають на стан пам’ятки. І, на жаль, декілька разів центр Світової спадщини був незадоволений тим, як у Львові опікуються пам’ятками. Дякувати Богу, вдавалось якось стабілізувати цю ситуацію, надсилали оправдальні листи тощо. Але треба визнати, що Львів далеко не завжди дотримувався тих вимог, які ставила перед нами ЮНЕСКО. А найголовніше, що досі не напрацювали ані місцевої, ані державної політики, щоби вповні використати цей статус для залучення в тому числі і коштів. Але насамперед говорю про допомогу висококваліфікованих фахівців у галузі реставрації тощо. Ми завжди говоримо, що нам цього не потрібно, бо в нас усе в порядку. Але ж це не так! У місті є безліч питань, які потребують вирішення. І до ЮНЕСКО можна звертатись також за порадами – що робити із реставрацією каменя, із брукуванням доріг, із  реставрацією малярства тощо.
– Чи можете назвати якісь конкретні проекти, які вдалось реалізувати власне завдяки тому, що стара частина Львова входить до Списку об’єктів Світової спадщини?
– Одним із суттєвих аргументів, чому GIZ погодився працювати із Львовом, стало входження Львова у ЮНЕСКО. І всі результати співпраці Львова із GIZ – це власне також результати роботи із ЮНЕСКО. Хоча насправді Львів міг використати і більше можливостей за всі ці роки.
Насправді неодноразово чув такі думки, мовляв, якщо ЮНЕСКО не дає нам коштів, то нащо воно нам здалось. Треба виходити звідти і йти своїм шляхом. Відверто скажу, що такі закиди мені щонайменше незрозумілі. Зате такі думки вигідні багатьом бізнесменам, які ігнорують охорону історичної спадщини. І якщо б Львів виключили зі  Світової спадщини ЮНЕСКО, то вони б тільки гуртом пораділи і пішли б будувати плани щодо ведення бізнесу в історичному ареалі Львова. Їм би це  розв’язало руки. Тобто присутність Львова в ЮНЕСКО стримує необдумане, спонтанне, несумлінне ставлення до пам’яток культурної спадщини.
Куратором Львова від ЮНЕСКО ще з 98-го був Ганс Каспарі, який був дуже приязний і позитивно налаштований щодо нашого міста. Так от він завжди наголошував: тільки завдяки тому, що Львів є пам’яткою ЮНЕСКО, вдалось свого часу знайти кошти на реставраційні роботи колишнього монастиря бернардинів. Бо для спонсорів було принципово важливо, щоби об’єкт, який відновлюватимуть за їхній кошт, був у списку ЮНЕСКО.
– Чого, на ваш погляд, сьогодні бракує Львову для ретельнішого збереження тієї історичної спадщини, яку маємо щастя мати?
– У місті Лева сьогодні, на жаль, немає якоїсь пам’ятко-охоронної стратегії. Немає стратегії розвитку Львова як об’єкта пам’ятки ЮНЕСКО.  Натомість ми звикли лише реагувати на ситуацію – дути на вогонь, якщо так метафорично говорити. Виглядає це зазвичай так: приходить якийсь підприємець і каже,  що хоче десь на вулиці Вірменській, Лесі Українки чи на Цитаделі щось збудувати. І ми починаємо на це рефлектувати, намагаючись знайти якесь компромісне для усіх рішення. Але ж так не повинно бути! Має бути певна стратегія, яка одразу б зупиняла думки та амбіції ведення бізнесу на певних територія Львова. І якісь плани щодо будівництва на Цитаделі одразу б зупинялись на перших етапах. До речі, центр Світової спадщини вимагає, щоб Львів мав такий план розвитку. Це повинна бути тягла програма, у якій зазначатиметься, що Львів як пам’ятка Світової спадщини ЮНЕСКО мав би розвиватись ось так не залежно від того, хто є начальником управління охорони історичного середовища, міським головою тощо. Також, на жаль, немає загальнодержавного розуміння, що таке культурна спадщина і яка її роль. Відсутні також національні заходи по збереженню історичної спадщини. Мінкультури є також бездіяльним у цьому процесі.
– Що, на ваш погляд, дасть Львову новоприйнятий закон про посилений захист пам’яток ЮНЕСКО?
– Дуже добре, що внесли доповнення до законодавства, яке визначає загалом статус пам’ятки. Позитивно, що за пам’яткою тепер повинен бути закріплений орган управління. Але дуже багато питань залишились за бортом цих змін і доповнень. Загалом дивлюсь на це прагматично: дуже добре, що внесли це, дуже шкода, що не внесли все, що треба. Отже, працюємо далі.
Розмовляла Олена Петришин
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7901 / 4.47MB / SQL:{query_count}