Небесна Сотня: Герої не вмирають!

Як Львівщина вшановуватиме пам’ять тих, у чиїх серцях була Україна, як сьогодні живуть сім’ї загиблих на Майдані та чому їхні рідні думають, що держава про них забула

фото: Reuters
Чотири роки тому вони стояли на Майдані за правду, за свободу, за чесні та рівні права, зрештою, за майбутнє для України та українців. Вони так безстрашно боролись, підставляючи груди під кулі на Майдані, на Грушевського, на Інститутській. Вони різні, та всіх їх об’єднала любов до України. Герої Небесної Сотні – саме такими запам’ятає історія полеглих у 2014-ому під час Революції Гідності. 
Ось уже четвертий рік 20 лютого в українському календарі є Днем пам’яті  Героїв Небесної Сотні. По всій державі проводять віча пам’яті, згадують загиблих, цитують їхні останні, наче пророчі слова, водночас, задумуються, а чи такою сьогодні є Україна, якою б хотіли її бачити вбиті Герої Майдану? 
У неділю, 18 лютого, о 12.30 – 13.30 відбудеться урочисте відкриття пам’ятника Героям Небесної Сотні у Сокільниках.
У вівторок, 20 лютого, впродовж дня у Львові проводитимуть поминальні панахиди за Героями Небесної Сотні у храмах області. О 10.05 – 10.10 покладатимуть квіти та запалюватимуть лампадки на могилах Героїв генерала С. Кульчицького, полковника А. Соколенка та борців за волю України на полі почесних поховань №67 Личаківського кладовища.
Цього ж дня о 12.00 відкриватимуть погруддя Герою Небесної Сотні Ігорю Костенку у внутрішньому дворику географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. 22-річний студент-географ, уродженець Тернопільщини Ігор Костенко був убитий 20 лютого 2014 року на вул. Інститутській у Києві. Як писала у серпні 2014-го “Львівська Пошта”, Герой Небесної Сотні Ігор Костенко став найкращим автором року за версією засновника Вікіпедії Джиммі Вейлза. Нагорода “Вікіпедист року” присуджується за найбільші досягнення редакторів і авторів онлайн-видання. Ігор Костенко став першим українцем, який отримав цю нагороду.
Хлопець активно дописував в українську Вікіпедію, за два з половиною роки написав понад 280 статей, зробив більше 1600 правок. Також займався популяризацією редагування української Вікіпедії у соціальних мережах через групу кореспондентів української Вікіпедії у Facebook, яку він створив і адміністрував.

Також 20 лютого з 18.00 – 19.00 відбудеться віче пам’яті Героїв Небесної Сотні на площі навпроти пам’ятнику Тарасу Шевченкові.
До четвертої річниці пам’яті “Львівська Пошта” поспілкувалася з родинами Героїв і дізналась, чи пам’ятає держава про їхніх близьких. Адже за кожним загиблим стоять скалічені долі рідних: матерів-одиначок, батьків, дітей-сиріт, вдів. Бо, на превеликий жаль, поламані й забрані життя є зворотним боком усіх благ і позитивних зрушень після повстань за будь-якої доби.

“Для держави – ми родичі бунтарів”

Роман Сеник – Герой Небесної Сотні, який чотири роки тому був убитий під час подій на Грушевського у Києві. Роман був родом зі Львівщини, останні 15 років мешкав у місті Турка. Служив миротворцем у контингенті Миротворчих сил ООН у Югославії під час війни Хорватії за незалежність, був прапороносцем. Мав бойові нагороди. Входив до 29-ої Бойківської сотні самооборони Майдану. Носив із собою прапор України з написом Турка, за що його називали Турківським прапороносцем. Під час штурму на вул. Грушевського отримав важке вогнепальне поранення в плече. Куля застрягла в легені, а руку з роздробленою кісткою довелося ампутувати. Помер у лікарні через значну втрату крові.
Сестра Романа Леся Лисак на четверті роковини після смерті брата розповідає: “Наші рідні хотіли кращого для своєї держави, ніж ми маємо сьогодні. Ніхто в часи Революції Гідності не думав, що одразу після Майдану почнеться війна. Але все-таки після цих кривавих подій маємо сьогодні хоча б якийсь результат. Бо наші рідні хотіли бачити Україну вільною і незалежною. А волю та незалежність ми таки здобули. І щоб там що не говорив, але, якби не Майдан, ми сьогодні були б рабами Путіна, рабами Росії”.
Каже, що на четверту річницю після смерті брата, держава ще досі не зробила того, що мала б зробити для сімей загиблих на Майдані.
“Якби ми про себе не нагадували, то про нас і зовсім забули б. Складається враження, що державі ми не потрібні. Наші рідні є і будуть для влади бунтарями, які підняли народ і зробили революцію. Для держави ми родичі бунтарів. Стільки листів та звернень написано від нашого імені на Верховну Раду, на прем’єр-міністрів – усіх, які були за чотири роки – на ім’я Президента з проханням надати нам статус родин Героїв Небесної Сотні і ми до сьогодні його не маємо. Тобто до сьогодні належного соціального статусу ми не маємо. А все те, що маємо, то лише через те, що ми періодично оббивали пороги, нагадуючи про себе. Хоча для нас це принизливо ясна річ, але ми хочемо справедливості – тієї справедливості, якої так прагнули наші померлі рідні. Брат Роман завжди говорив: “Лесю, я стою тут, на Майдані, за нас, за наших рідних, за майбутнє наших дітей, внуків, за майбутнє України!” І всі сьогоднішні наші клопоти із випрошуванням пільг – це як ножем по серцю”.
Однак на відміну від держави тут, на Львівщині, про родини Героїв Небесної Сотні пам’ятають.
“На рівні Львівської облдержадміністрації ми можемо говорити про підтримку. Керівництво області зробило все, щоби могло зробити від себе. Зокрема, є соціальна програма по підтримці родин загиблих на Майдані, яка надає пільги на комунальні послуги, матеріальну допомогу дітям Героїв, але це тільки на рівні області. Знаю, що аналогічну програму вже запроваджують на Київщині і на Тернопільщині. Це все, що мають родини”, – розповідає Леся Лисак.
Водночас каже, що непроста ситуація із виділенням земельної ділянки родинам Героїв Небесної Сотні.
“У певних районах області вже давним-давно виділили землю родинам. Однак не можу цього сказати про наше село – Наконечне Друге. Мені від того серце обливається кров’ю, бо на рівні села нашій родині дають одні відмови. Все що надала місцева рада – це 0,25 соток на сільське господарство і братові – 0,10 соток на садівництво. На тому все… Решта – одні відмови. І це при тому, що мій син і мій чоловік в АТО. І їм як учасникам АТО також надають відмову на отримання земельної ділянки. Я дивлюсь на це все і не витримую. Мені не треба тієї землі, але ж справедливість має бути кінець кінцем. Чи хтось має пізніше продати той клапоть угіддя, яке по закону належить нам. І це при тому, що на Запоріжжі, на Харківщині виділили всім родинам Героїв землі. В нас в районі є ще два Героя Небесної Сотні, родинам яких виділили землю, однак моїй сім’ї лише відмовляють. Держава, за яку поліг мій брат, не може попіклуватись про добробут його сім’ї, про те, щоби наша матір отримала хоч якусь компенсацію від владних чинів – бодай клаптем землі”, – бідкається Леся Лисак.

“Минуло чотири роки, а відчуття, ніби це було вчора”

Герої Небесної Сотні Олег Ушневич народився у Дрогобичі, що на Львівщині. Протягом трьох місяців він їздив в столицю відстоювати вільне та некримінальне майбутнє України, багато днів і ночей він провів тут. Не залишив Майдану й тоді, коли від куль злочинної влади почали гинути люди. “Тату, як не я, то хто? Не переживай, я вернуся з перемогою”, – такі слова сказав Олег батькові, знову і вже востаннє від’їжджаючи до Києва 18 лютого. В ту страшну ніч, коли горів весь Майдан в самісінькому центрі столиці України, ризикуючи власним життям, Олег здійснив справжній подвиг, врятувавши життя іншій людині. В ту ніч куля вбивці оминула його. Але вже 20 лютого безжальний постріл снайпера обірвав життя Героя. Сталось це на вулиці Інститутській біля Жовтневого палацу. Куля влучила в самісіньке серце хлопця. Разом з іншими пораненими його принесли до медпункту в готелі “Україна”, але врятувати його медики вже не змогли…
“Певен, події на Майдані змінили свідомість українців і хід історії. Однак якість життя, права і свобода, якими були за попереднього режиму, такими й залишились. Якби сьогодні Герої Небесної сотні були живі, то вони б не дали теперішній владі, яка прийшла на крові Майдану, робити ті жахливі, негідні речі. Маю на увазі, ситуацію, яка сьогодні відбувається в Україні – війна. Адже ні для кого вже не таємниця, що це штучна війна, гинуть кращі з кращих, а військо в основному підтримують волонтери та народ. Сьогодні при владі залишаються  ті ж, що й були, корупція тільки зросла, а патріотів надалі переслідують”, – говорить “Львівській Пошті” Роман Ушневич, брат Олега Ушневича.
Майдан не закінчився, він триватиме до тих пір, поки не подолаємо стару систему
Соціально та морально влада підтримує сім’ї загиб­лих. Однак це все відбувається радше “для галочки”, каже він.
“Родини Героїв Небесної сотні самостійно добивались того, щоб Президент визнав загиблих на майдані Героями України. Так, усюди він розповідав про те, що завдячує Героям Небесної Сотні, але жодного визнання зі сторони держави не було. Лише після акції протесту Президент підписав указ. Що ж стосується вшанування пам’яті, то все залежить від того, хто прийшов до влади. Хтось щиро робить заходи, допомагає, а є й такі, які це роблять, бо є указ президента. Та все ж поміч є, хоч подекуди через “не хочу”, – каже Роман Ушневич.
Співрозмовник наголошує, що сьогодні ми мусимо бодай з поваги до Героїв Небесної Сотні спробувати змінити своє життя, свою країну на краще.
“Нашому батьку завжди боляче про це згадувати, особливо напередодні 20 лютого. Завжди у ці дні родина сумує за Олегом. Важко ходити на якісь заходи, бо, відверто скажу, болить.... Намагаємось триматись, розуміємо, що вже нічого не зміниш. Минуло чотири роки, а відчуття, ніби це було вчора…, – зазначається брат Героя. – Олег був дуже добрим, щирим і завжди знаходив час комусь допомогти. До Майдану він працював за кордоном. І досі враження, ніби він надалі там, що він не загинув. Часто переглядаємо його фотографії, згадуємо його лише веселим. Він завжди вмів вислухати, розрадити. Обожнював дітей і мріяв про власних. Дуже хотів знайти своє кохання і одружитися. Був спортивним і активним, любив природу і мріяв подорожувати”.
Каже, що у ці важкі дні не хочеться згадувати про загибель, про пролиту кров. “Стараємось згадувати ті веселі, позитивні моменти з життя самих Героїв, бо вони своїм подвигом, жертовністю показали, як потрібно любити Україну –  потрібно об’єднатись і будувати свою державу самостійно”, – зазначає Роман Ушневич.

“Кажуть, час гоїть рани – це не правда!”

Коли Богдан Ільків останній раз їхав на Майдан, його дружина Ольга спитала його: “Богдане, не дай Бог загинеш, що без тебе робитиму?”, то він й відповів: “Оля, ти є сильна жінка, раду собі даси, а діти вже дорослі”. Його поранили 20 лютого, а за два дні він помер.
“Мій чоловік Богдан та, зрештою, усі Герої Небесної Сотні мали однакові риси. Ці люди були чесними, порядними та відповідальними, як за свою сім’ю, так і за державу. Ці чотири роки були важкими без чоловіка. Коли мені важко, то постійно сниться мій Богдан, ніби він біля мене, на дотик його відчуваю. Щиро вірю, що кров, пролита Небесною сотнею, не є даремною. Від нас пішли віруючі люди, які сьогодні споглядають та моляться за нашу Україну. На все воля Божа, а цей важкий період – випробування для українців. Якщо проаналізуємо історію нашої держави, то справді свою незалежність, волю виборювали кров’ю”, – каже Оля Ільків.
З її слів, сьогодні Україна на правильному шляху, зрушення уже відбуваються.
“Мабуть, Герої Небесної сотні не хотіли б бачити Україну такою, яку сьогодні маємо. Адже змін, як таких, не відбулось – корупція надалі процвітає, важка економічна ситуація. Так, мінімальна зарплатня зростає, та разом і з нею ціни на продукти. Звісно, маємо розуміти, перехідний період триватиме десятки літ. Цікаво, що після Революції Гідності люди перестали боятись чиновників і влади – це похвально. Чесна та порядна людина, котра живе за Божими та державними законами, взагалі не повинна боятись влади. Хай корумповані чиновники тепер бояться українців. Також прикро, що між українцями панує розбрат, не завжди підтримуємо один одного. За ці чотири роки прийшло розуміння, що наша сила в єдності!”, – наголошує Ольга Ільків.
З її слів, на обласному,  районному та місцевому рівнях пам’ятають Героїв, підтримують їх сім’ї, цікавляться проблемами.
“Найбільше хотілося б, щоб наші діти і внуки жили в незалежній країні, за яку й вийшли на Майдан наші рідні. Щоб мали можливість отримати гідну освіту і жити як європейці. Хоч певна, можливо, за кордоном й краще живеться, та духовність в українців на вищому рівні. Віра нас тримає! Кажуть, час гоїть рани – це не правда! Ту рану можна порівняти з виразкою – хворобою, яку лікуєш, а вона все рівно час від часу знову кровоточить… День Незалежності, День Героя Небесної сотні, День Гідності – такі ніби радісні дні, але у ці моменти теж боляче. Навіює спогади, находить жаль, бо близької людини уже немає, і більше не буде…”, – розповідає пані Оля.
Кажуть, народ, який не пам’ятає своїх Героїв, немає майбутнього. “Дякувати Богу, українці пам’ятають своїх героїв. Майбутнє має бути таким, яким його хотіли б бачити усі борці за незалежність України. Певна, усе буде добре!”, – наголошує Ольга Ільків.

фото: photo-lviv.in.ua

“Щоб кожен навчився любити Україну так, як мій Тато!”

Народжений у засланні в Сибірі Микола Дзявульський ще змалку полюбив Україну. Він знав через що пройшли його предки, як вони виборювали незалежність. Згодом, коли почав працювати у школі, найбільше приділяв увагу саме патріотичному вихованню діток. До Києва відправився з перших днів Євромайдану. З тих пір до рідної Шепетівки приїздив лише кілька разів – на Новий рік і Різдво. А зранку 20 лютого пуля снайпера потрапила Миколі Дзявульському прямо в серце.
“Батька пам’ятаю усміхненим. Він був настільки оптимістичним, добрим, вмів дарувати тепло. Діти у школі його просто обожнювали. У сучасній молоді хотіла б бачити ту татову рису – безмежну любов до України. Якби хоч капля тієї любові до рідного краю була у нашої молоді, тоді наша держава стала б такою, про яку мріяли Герої Небесної Сотні. Коли говорю про батька, а хтось інший розповідає про свого рідного, то помічаю, що між Героями Небесної сотні стільки спільного”, – розповідає донька Героя Оксана Саліванчук-Дзявульська, яка живе у Львові.
З її слів, до тієї України, про яку мріяли Герої Майдану, ще дуже далеко.
“Сьогодні відбуваються якісь зміни, але вони не настільки потужні, як мали би бути після стількох жертв. Водночас набагато більші зміни спостерігаю в українській молоді, які, здається, стали більш свідомими. Мій тато був вчителем географії, і майбутнє нашої держави вбачав саме в дітях. Він намагався донести правдиву історію нашої держави дітям”, – каже пані Оксана.
З її слів, саме після тих страшних подій батьки та вчителі почали більше уваги  приділяти вихованню своїх дітей.
“Не просто так дітки, співаючи гімн, тепер тримають руку на серці. Вони розуміють, що Україна має бути в серці. Певна, важливо змалечку прищепити дітям любов до рідного краю. Тоді в нашій країні все буде зовсім по-іншому! А поки що все зовсім не так, як мріяли Герої Небесної сотні…”, – каже Оксана Саліванчук-Дзявульська.
З її слів, держава згадує Героїв двічі на рік – День початку Революції Гідності, і День пам’яті Героїв Небесної Сотні.
“Цих днів у влади ніби якийсь пунктик – зробити з нами сюжет на телебаченні, сказати слова підтримки. Що стосується Львівщини, то маю з чим порівняти, бо сам мій тато з Хмельниччини. Приємно, що Львівській облдержадміністрації не байдуже до нас – постійні зустрічі, вшанування Героїв, допомога їх сім’ям, встановленню пам’ятників, перейменування вулиць. Сьогодні для нас найважливіше – пам’ять і розслідування. Болить, що на Львівщині, де загинула така велика кількість Героїв, досі немає їм пам’ятника, і що цей процес затягується. Також немає музею, який, певна, мав би бути!”, – каже пані Оксана.

“Немарними були ті смерті на Майдані”

Ще зі шкільних років Герой Небесної Сотні Андрій Дигдалович, родом зі Сокільників, що на Львівщині, цікавився історією України – яким має бути наш прапор, герб, хто такі Січові Стрільці, і за що воювала УПА. Тому й не дивно, що з перших днів майдану він відправився до Києва. А 20 лютого його життя обірвалось від кулі снайпера. Йому було всього 40. Увечері 19 лютого Андрій Дигдалович  подзвонив  своїй  дружині Наталі. “Ти знаєш, що робити. Ти сильна!” – почула  вона. Його Наталя  справді сильна! Вона не ридає, не  заламує руки. Її не хочеться пожаліти. Нею хочеться захоплюватися. На неї хочеться рівнятися.
“Маємо розуміти, що в країні нині війна, зовнішній агресор не спить, а чекає часу вдертись до України. Живу надією, що те, з чим хлопці вийшли на майдан, втілимо у життя, здолаємо систему. Розумію, що при владі ще багато людей старого загартування, та з часом все зміниться. Вірю, що все буде добре! Приємно розуміти, що українці змінились, що не на марно були ті смерті на Майдані. До слова, для мене Майдан не закінчився, він триватиме до тих пір, поки не подолаємо стару систему. На щастя процес уже пішов”, – розповідає дружина Наталія Дигдалович.
З її слів, найбільш приємно усвідомлювати, що Майдан змінив свідомість молодих українців.
“Часто буваю на Майдані, де спілкуюся зі студентами, які приходять туди, щоб просто віддати шану Героям. Тож певна, українці змінились, наша молодь показала себе з іншої сторони. До Революції Гідності вони лиш просиджували в інтернеті, нічим не цікавились. Вочевидь, тоді ми деградували як нація. А Майдан показав, що українці інші – можемо думати, розсудливо зважувати, прагнемо змін. Багато молодих хлопців свідомо йдуть в АТО. Вони розуміють, що можуть загинути, та все ж йдуть на цю жертву за Україну. Спостерігаючи за цими молодими хлопцями, в кожному з них бачу свого Андрія, розумію, що він теж таким був. Мабуть, це якийсь ген в українців”, – каже пані Наталя.
З її слів, влада вшановує пам’ять Героїв Небесної сотні двічі на рік. “Нас збирають, проводять урочисті заходи. Однак це роблять радше з примусу. Мабуть, це війна вплинула або люди просто втомились від цього”, – каже Наталія Дигдалович.
Однак про Героїв Небесної Сотні мусимо пам’ятати не лише у відведені на це дні. Повсякчас. Пам’ятати і усвідомлювати, заради чого і кого віддали життя чиїсь сини, брати, батьки, чоловіки. Вони не здались, і ми не маємо права, адже десь там, на небесах, їхні світлі душі спостерігають за нами. І ми віддячимо їм лише, якщо житимемо гідно. Слава Україні! Героям Слава!
Ірина Гримак, заступник голови Львівської облдержадміністрації:
– Дуже важливо, як на мене, що керівництво Львівщини сьогодні має налагоджену комунікацію із родинами Героїв Небесної Сотні, які родом із нашої області. Комунікація – це якраз запорука того, що ми зможемо вчасно і оперативно реагувати на питання, які хвилюють близьких Героїв, і можемо цільово допомагати. Також вшановуємо пам’ять загиблих, періодично відкриваючи меморіальні таблиці, пам’ятники, перейменовуючи вулиці, навчальні заклади по всій Львівщині. Бо це наші Герої – ми мусимо про них пам’ятати сьогодні і вчити цього ж наших нащадків. Також допомагаємо родинам Героїв фінансовою підтримкою чи якоюсь побутовою поміччю, надаємо транспорт для поїздок до столиці на річницю смерті. На 20 лютого, до речі, знову готуємо таку поїздку до Києва для вшанування четвертої річниці смерті Героїв Небесної Сотні. У нас постійно діють робочі групи з цього питання, регулярно проводимо засідання за участі голови Львівської облдержадміністрації Олега Синютки, намагаємось чути про проблеми родин. Співпраця із сім’ями Героїв перейшла вже в якісь навіть родинні стосунки. Також зараз йдуть перемовини на державному рівні щодо надання офіційного статусу родинам Героїв Небесної Сотні. Ми цілком підтримуємо думку, що родичі загиблих цього заслуговують. Думаю, що найближчим часом ми вже почуємо чітку позицію держави щодо цього. Сподіваємось, що це вже буде не просто відповідь, а чіткий документ, який би надавав статус родинам полеглих на Майдані чотири роки тому.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9544 / 4.59MB / SQL:{query_count}