“Не потрібно багато грошей, щоб село виглядало охайно і гарно, достатньо бути господарем”

Олег Карапінка, наймолодший сільський голова України, голова Галичанівської сільської ради – про виклики, які сьогодні стоять перед українським селом, плани та владу у руках молоді

фото: Діана Кормухіна (9)
Сьогодні Олег Карапінка – наймолодший  сільський голова в Україні. У червні цього року, на позачергових виборах за 22-річного кандидата віддали свої голови 60% виборців. Так Олег Карапінка зайняв крісло голови Галичанівської сільської ради, якій підпорядковані два села Городоцького району Львівщини – Галичани та Дроздовичі (тут живе голова – Ред.)
І хоч каже, що не мріяв у такому молодому віці посісти цю посаду, однак, зізнається, що це саме та праця, яка йому до душі. І переконаний, що свого часу таки прогадав із вибором фаху. За спиною у нього Львівський коледж радіоелектроніки та Самбірський коледж культури і мистецтв. Цього літа він отримав диплом бакалавра у Національному університеті “Львівська політехніка”.
Багато його однолітків у цей час ще, може, б’ють байдики, а він уже керує двома селами, вирішує надважливі питання та майже не має вільного часу. Запевняє, що зараз – “весь у роботі”, і навіть якщо з’являється вільна хвилинка, то він все одно згадує про роботу і роздумує, що ще такого потрібно зробити у селах для комфортного життя. У планах має багато, але водночас запевняє, що не любить розкидатись пустими обіцянками та звик відповідати за свої слова, тому спочатку продумує всі нюанси, а вже тоді про них розповідає.
Жителі сіл, які очолює Олег Карапінка, добре пам’ятають, як їх теперішній голова ще раніше організовував різні культурні заходи у селі. Кажуть, що задатки господаря вже тоді у ньому можна було розгледіти. Місцева листоноша пані Оксана, яку зустрічаю у Дроздовичах, щиро зізнається, що голосувала за Олега Карапінку і не розчарувалась.
“Дуже задоволена його роботою. Організатор з Олега справді хороший, та й порядок уміє тримати. Ще не був сільським головою, а вже брався організовувати у селі різні заходи. Всі концерти, виступи та збори – були за ним. Переконана: з ним село не пропаде”, – каже “Львівській Пошті” пані Оксана.
І справді, коли Олег Карапінка показував свої села нам, то неможливо не зауважити, що він живе своєю роботою та кожним шматком землі. Про кожен клаптик дороги, про кожен куточок, кожну хату, кожен клопіт він знає, здається, все. І, напевно, проблемами села переймається більше всіх, але і успіхам та досягненням  своєї місцевості радіє чи не найбільше.

Про шлях до посади сільського голови

– У свої 22 роки ви керуєте аж двома селами. Розкажіть, як ви прийшли до цього?
– Те, чим зараз займаюсь, завжди мені дуже подобалось. Ще з часів Помаранчевої революції – хоч був тоді ще малим хлопцем – цікавився політичними процесами у країні. Навіть колекціонував агітки, прапорці… Намагався аналізувати те, що відбувається у Батьківщині. А вже у 16 років почав організовувати культурні заходи у Народному домі у рідних Дроздовичах. У вісімнадцятирічному віці працював керівником цього ж Народного дому. Коли мені було двадцять, став депутатом Городоцької районної ради. Вже тоді активно займався розвитком Галичан і Дроздовичів. Спільно із Галичанівською сільською радою розробляли робочі проекти з ремонту вулиць у Дроздовичах і Галичанах. До речі, у Галичанах наразі 300 м дороги проклали, а в Дроздовичах мають 600 м прокласти.
– Не розгубились, коли зайняли крісло сільського голови?
– Ні, зовсім. Я був готовий до цього, бо був у курсі всіх подій, тому що був депутатом районної ради. Не пропускав жодної сесії, і тому мені було вже простіше зорієнтуватись у всіх цих процесах.
Чесно кажучи, зараз себе повністю присвятив роботі. Якщо в мене є вільний час, то йду дивлюсь, яка лампа у селі ввечері не світить. Обхід села також проводжу регулярно. Є будинки, які майже у кінці села, то їздив туди велосипедом, щоб переконатись, що там усе гаразд. Також у нас є несанкціоновані смітники на периферії села. Я б навіть ніколи не міг подумати, що там є смітники, якби сам туди не поїхав.
– Чи уявляли ви коли-небудь, що вже у такому досить молодому віці будете керувати двома селами?
– Чесно кажучи, десь така мрія закрадалась, але думав, що  все буде якось поступово. Спочатку зазвичай стають депутатом сільської ради, пізніше – районної і так далі. Я ж “перестрибнув” фактично сільську раду і одразу став депутатом районної ради, до речі, наймолодшим тоді. Дуже приємно було, що тоді доволі багато людей за мене проголосувало. Однак зізнаюсь, що коли мене вибрали сільським головою, то це стало для мене приємною звісткою. Багато хто, коли я балотувався на місце сільського голови, говорили, що вибори на цю посаду стануть для мене екзаменом. Мовляв, якраз матиму гарну нагоду перевірити, чи не була моя депутатська праця марною.
– Кажуть, що добра чверть, а той третина успіху – це підтримка рідних і близьких. А як ваші родичі сприймали ваші амбіції зайняти крісло голови Галичанівської сільської ради?
– Чесно кажучи, вони не надто поділяли такі плани, бо через зайнятість, мене майже ніколи нема вдома. А в селі завжди є що робити, і робочі руки по господарству потрібні. Батьки мені казали, що нащо мені це все… Подекуди я їх розумію, бо вони, як батьки, переживають за мене, адже мені доводиться по роботі працювати із різними людьми, в тому числі і з тими, що ведуть бізнес у наших місцевостях нечесними шляхами.
– Скажіть, будь ласка, як зараз сприймають вашу посаду друзі? Адже кажуть, що успіх – це також певна перевірка для справжньої дружби…
– Буває, можуть пожартувати, звертаються до мене “пане голово”, з певною іронією. Ставлення трохи змінилось. Але, правду кажучи, не зауважував, щоб серед них були якісь користолюбні.
– Як думаєте, які риси характеру допомогли вам очолити два села?
– Люди кажуть, що наполегливість. Хоча ніколи не мав мети стати сільським головою, я просто завжди хотів робити щось корисне для людей.
– По роботі вам напевно доводиться працювати зі старшими за вас людьми. Всі вони сприймаються вас на рівних? Чи не відчуваєте тиску з їх боку?
– До цього моменту мені жодного разу ніхто не телефонував і не намагався нав’язати якесь рішення. Вибір завжди залишається за мною. Водночас я ніколи не соромлюсь проконсультуватись з того чи іншого питання із тими, хто має більше досвіду, зокрема, з юристами.
Хоча, пригадую, коли тільки став депутатом районної ради – мені тоді, нагадаю, було 20 років –  серйозно мене не сприймали. Як писав якийсь депутатський запит, то дехто навіть насміхався. Та зараз все, дякувати Богу, гаразд. Можливо тому, що переконались у результативності моєї праці. Коли я був депутатом районної ради, ми в Дроздовичах зробили спортивний майданчик за 70 тис. грн (60 тис. грн – з районного бюджету і 10 тис. грн – за кошти спонсорів). У Дроздовичах він уже введений в експлуатацію, а в Галичанах – восени будемо братись за нього. Також закупили до фельдшерсько-акушерського пункту у Дроздовичах обладнання – тонометри, глюкометри.  А у Галичани – звукове обладнання до Народного дому.

Про проблеми двох сіл та шляхи їх вирішення

– Ви прийшли до влади три місяці тому. Якими були ці три місяці для вас?
– Весь час у паперах. Зараз ми провели аудит землі, побачили, хто є користувачами тієї чи іншої ділянки, а хто використовує землю без документів – до речі, таких також виявили. Два місяці тому вдалось прокласти центральну дорогу у Галичанах. І я дуже тішусь, бо цією дорогою місцеві жителі ходять до церкви.
– Які виклики стоять перед вашими селами – Дроздовичами та Галичанами – на сьогоднішній день?
– Як і по всій Україні, гостро стоїть питання бездоріжжя. Паралельно у нас відсутнє водопостачання – лише індивідуальні криниці та відповідно індивідуальне каналізування. Для того, аби провести воду, в тому числі систему очищення, до Дроздовичів, потрібно близько 10 мільйонів гривень. Для нас це непосильна сума, а обласний бюджет може виділити тільки 500 тис. грн.
Також у Дроздовичах чекає ремонту Народний дім, тому що культурного осередку у селі зараз нема – навіть вибори проходять у школі. Плануємо зробити там соціально-культурний комплекс. Але знову ж таки все впирається у гроші – потрібно 3 млн 900 тис. грн. Сподіваємось, що нам удасться відремонтувати будівлю Народного дому за кошти ЄС. Однак я б дуже хотів, щоб у Дроздовичах був цілий соціально-культурний комплекс, а не просто Народний дім, бо нема сенсу утримувати споруду, яка використовується у кращому випадку два рази в місяць. Там має бути фельдшерсько-акушерський пункт, адмінкімната, тренажерна кімната, бібліотека і також Народний дім.
Водночас Галичанівській школі потрібен новий дах, бо дощ падає просто на парти. Зараз перед нами стоїться завдання хоча б привести це все до нормального вигляду. Хочемо придбати інтерактивні дошки у класи Галичанівської школи, але що залишиться з тієї модернової дошки, чи з нового проектора, якщо тече з даху?! Тобто спочатку ремонтуємо, а тоді будемо робити акцент на розвиток.
– А от чи готові жителі Галичан і Дроздовичів долучатись до змін?
– Проблемою є загальна пасивність людей. Коли організовував зустріч із місцевими жителями, то із Дроздовичів прийшло 14 людей, а з Галичан – жодна людина. І це при тому, що в обох селах живе приблизно по тисячі людей. Люди байдужі, і напевно думають, що хтось може замість них прийти і зробити щось для них. Місцеві висипали пісок на дорогу, і він собі так лежить десять років – нікому нема до нього діла… Або посадять дерева, які заступають проїзд, бо за ними ніхто не доглядає. Відповідно, вулиці села виглядають неохайно. Інколи не потрібно багато грошей, щоб село виглядало охайно і гарно. Достатньо бути господарем свого дому, своєї вулиці. А для цього насамперед треба бажання. Бо навіть, якщо ми прокладемо бруківку, а місцеві рови будуть засипані сміттям, то ми ліпше не заживемо.
– Що думаєте щодо децентралізації? Наразі ви не об’єднались…
– Я тільки за. Але наразі лише 50% депутатів проголосували за об’єднання. Очевидно, ми б мали приєднатись до Городоцької об’єднаної територіальної громади, яка на сьогодні є найбільшою громадою в Україні.
– Чи розглядали варіант подання на конкурс мікропроектів?
– У мене доволі двояка думка про цей конкурс. Бо з одного боку, так, справді, це велика можливість для населених пунктів області. З іншого –  люди подекуди настільки пасивні, і зібрати від 5% до 17% внеску людей у нас практично не реально. Бо якщо в нас сільський голова або група депутатів збирають гроші, то всі починають говорити, що “вони точно з того щось мають, бо хто би задурно тим переймався”, і щось у такому ж дусі. Умови цієї Програми мікропроектів мені не дуже подобаються, але будемо подаватись, бо хочемо зробити огорожу кладовища.

Як заохотити молодь залишатись у селах

– Сьогодні ще однією проблемою сільських місцевостей є те, що молоді люди, не бачачи розвитку вдома, подаються шукати кращої долі у мегаполіси, в тому числі за кордон. А яка ситуація у ваших селах?
– Мої батьки подались на заробітки ще у 2001-ому – я тоді якраз йшов у перший клас. Але вони не поїхали за кордон назавжди, а лише для того, щоб вдома щось зробити і гроші вкласти тут у щось. Бо статистика свідчить, що всі суми, які заробітчани привезли в Україну, перекривають кредити від МВФ. Водночас проблема є у тому, що наші люди не вміють керувати грішми. Заробітчани не вкладають зароблене у бізнес, зате одразу будують десятиметровий паркан із дорогого каменю, на подвір’ї прокладають квадратні метри бруківки. Зворотних надходжень з того нема жодних, хіба що видатки, бо це все треба утримувати, чотириповерхові хати взимку опалити, а це шалені суми. Коли поляки їздили на заробітки у Німеччину, то вони облаштовували свої розсадники, відкривали підприємства з виготовлення пластмаси, ґуми, започатковували власну пекарню тощо. У нас же люди мають жадобу до багатства…

– Як, на вашу думку, зробити так, аби молодь після закінчення вишів поверталась у села і була певна, що зможе заробити?
– Моя відповідь – треба дати їм роботу. Зараз у наших місцевостях є кілька потужних підприємств, на яких працюють жителі і  Галичан, і Дроздовичів. Вони отримують досить високу зарплатню – близько 7 тис. грн щомісяця, тому зараз не так масово виїжджають звідси. До прикладу, зараз роздали 117 ділянок під забудову у Галичанах. Тобто люди все-таки планують тут жити.
Те, що місцеві справді заробляють непогані гроші, звісно впливає і на загальний вигляд села. Багато односельчан приводять до ладу подвір’я – встановлюють нові паркани, прокладають доріжку, тобто облаштовують благоустрій. Це добре, бо якщо ми навіть зробимо дорогу в селі, а обабіч неї будуть хати під стріхою – то що з тої дороги буде?!
– Водночас, напевно, жителі сіл також працюють у Городку та у Львові?
– Так, є й такі. Їм щодня доводиться добиратись на роботу, у тому числі і маршрутками. Однак транспортна система у нас не надто налагоджена. Залізнична колія проходить по території Дроздовичів, але зупинки нема. Та нам було б дуже добре мати цю зупинку, бо, по-перше, залізницею набагато швидше було б доїжджати до Львова, по-друге, це дало б змогу розвантажити маршрутки, і також перевізник, який возить людей від Дроздовичів до Городка, не відчував би себе монополістом і не встановлював би незрозумілу вартість за проїзд.
Зараз вартість проїзду від Дроздовичів до Городка – 5 грн. При тому, що у Львові 4 грн. Та ще й до Львова нам тепер не просто добиратись, бо маршрутки городоцького і пустомитівського напрямку “вигнали” з Приміського на АС-3, що на вул. Петлюри. Натомість додаткового сполучення з цієї автостанції не додали. І тепер для того, щоб доїхати до центру Львова, моїм односельцям, до прикладу, треба робити три пересадки і витрачати додаткові кошти.
– А чи має молодь де проводити своє дозвілля у селах?
–  Зараз побудували спортивний майданчик і дуже тішусь, що він майже ніколи не пустує. Багато молоді там займається. Також зараз запровадили День села. Чекаємо в гості представників п’ятьох сіл – будемо обмінюватись досвідом. 
– Яка ситуація із безпекою у ваших місцевостях?
– Скажу як є: маємо кілька жителів, які регулярно прикладаються до чарки, і, буває, можуть щось у когось поцупити, або ж за безцінь продають майно зі своїх домівок… Інколи дебоширять у хаті, родичам не дають спокійно жити. У таких випадках завжди наголошую, щоб їх близькі телефонували у поліцію. Вже маємо кількох таких, що відробляють години – хоч траву на цвинтарі покосили.
Зараз якраз плануємо відеоспостереження у селах встановити. Загальний кошторис – 48 тис. грн. Це допоможе нам підтримувати порядок у селі. Тому що є багато будинків, куди люди приїжджають лише на вихідні, тобто використовують їх лише як дачі.

Про мрії і плани

– Пропоную на кінець розмови змоделювати ситуацію: після багаторічного досвіду роботи ви покидаєте крісло голови Галичанівської сільської ради. Яким би хотіли, щоб вас запам’ятали жителі Дроздовичів та Галичан?
– У першу чергу, я хочу щоб був порядок. Планую все-таки провести у селах водопостачання і прокласти дороги. Тому дуже б хотів, щоб мене запам’ятали, насамперед, як господаря. Водночас розумію, що всім не вгодиш – люди завжди будуть говорити позаочі. Та виправдовуватись перед ніким не хочу, бо вважаю: якщо совість чиста, то не потрібно нікому нічого доводити. Як казав колись Кузьма Скрябін, що життя треба прожити так, щоб потім твої ще внуки могли сказати, що твій дідо був нормальним чоловіком.
Львів – Галичани – Дроздовичі – Львів

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8421 / 4.52MB / SQL:{query_count}