“Родина – це добрий лікар для бійця, який повернувся з війни з інвалідністю”

Божена Милян, психолог центру психічного здоров’я Шпиталю імені митрополита Андрея Шептицького, – про психологічну реабілітацію бійців із інвалідністю, що варто знати їх близьким, аби допомогти впоратися з пережитим

Повертаючись з війни покаліченими, чоловіків удома чекає ще одне випробування: навчитись жити із іншими фізичними можливостями. Однак, де взяти сил, коли людина і так спустошена пеклом війни?! У кому шукати розради та порятунку?  Ці питання турбують не лише самих ветеранів, а й їхніх близьких, які часто від шоку не знають, як їм тепер спілкуватись із рідними, які не бачать більше сенсу в житті, часто замикаються в собі і навіть… задумуються про самогубство. Війна покалічила їх, змінила, зробила сильнішими, робила багато спроб зламати, однак не зламала!
– Після подій, які довелось бійцям пережити на сході країни, їм важко адаптуватись… Ще важче повернутись до звичного життя тим, хто приїхав з війни не лише іншою людиною, а й з іншими фізичними можливостями. Що потрібно, на ваш погляд, розуміти і знати їх близьким, аби підтримати їх вчасно й не дати їм впасти духом?
– Насамперед дуже важливо розуміти той факт, що людина повертається з війни іншою – не лише психологічно, а й з іншим фізичним здоров’ям, яке також впливає на поведінку. Адже від того, як людина себе почуває, залежать багато факторів – зокрема і те, наскільки впевнено себе веде людина, чи може так легко пристосовуватись до нових умов. Пригадався експеримент, який свого часу проводили науковці – людям на обличчі малювали шрам, пропонували їм поглянути у дзеркало, а пізніше цей шрам змивали. Що цікаво – учасники експерименту навіть без шраму, думаючи, що у них є фізична вада, по-іншому себе поводили, не так впевнено тощо. Це приклад зміни самосприйняття через дефект.
Для того, щоби знати, як знайти підхід до людини, яка набула інвалідність, можна використовувати спіраль прийняття інвалідності Е. Шухардт. Це німецька дослідниця, яка, до слова, також має обмежені фізичні можливості. І на основі власних спостережень та досліджень вивела певні закономірності, що переживає людина, яка отримала фізичну ваду. Є вісім етапів переживання цих змін.
Перший етап – це шок, коли земля йде з-під ніг, людина не розуміє, що прикра ситуація трапилась саме з нею. Їй потрібно дати час. У цей період треба допомогти людині усвідомити, що з нею відбулись певні зміни, однак, вона не сама.
Другий етап – це заперечення ситуації. Бо наш мозок часто живе ідеєю безсмертності – ми переходимо вулицю на червоне світло, їмо шкідливу їжу. Все тому, що в наших головах є ідея безсмертності. І коли відбувається щось, що цьому суперечить – важке захворювання або втрата кінцівки – мозок захищається і навідріз відмовляється вірити у реальність. Цього не може бути, це цілковита неправда, це не зі мною – “крутиться” весь час у голові. І тоді ті, хто поряд, не повинні заперечувати людині її думок, доводити, що вона помиляється, що в неї тепер інші можливості. Не повинні приписувати їй якусь неадекватну поведінку. Натомість я б радила рідним просто дозволити цьому бути. Бо це заперечення породжене великим болем і відчуттям несправедливості: “Чому це сталось саме зі мною?”, “Чому саме зараз я переживаю таке випробування?”, “За що мені це?”.
– Що ж переживає людина на третьому етапі прийняття інвалідності?
– Третій етап – це агресія. Людина вже усвідомлює всю гірку реальність, починає розуміти, що звичний спосіб життя для неї вже недоступний. Непереливки зазвичай тим, хто є поряд, тим, хто повідомляє людині про трагічні нюанси, тим, хто хоче допомогти – всі вони приймають удар на себе. У такому випадку оточуючим варто розуміти, що людина кричить не на них по факту, а через те, що їй дуже болить. Гнів направлений не на близьких, а на ситуацію загалом. Треба дозволяти людині покричати чи потрощити речі. Лише, щоби вийшли негативні емоції. Бо це нормально злитись на неприродні умови, на те, що зміни прийшли попри бажання людини. Тому дуже важливо давати хворому можливість виплеснути весь негатив. На тому етапі це дозволено.
Війна точно змінює сім’ї
На наступному, четвертому, етапі, людина починає шукати вихід із ситуації, порятунок. Це етап пошуку виходу із ситуації. Вона починає торгуватись із вищими силами, шукати клініки за кордоном, розглядати варіант донорства чи будь-які інші варіанти, які б могли їй потенційно допомогти. У цей момент тим, хто є поряд, важливо бути тим раціональним зерном і фільтром, який би задавав запитання, чи справді цей спосіб лікування буде добрим, чи справді цей ресурс вартує стільки витрат і сил, і, головне, яка ймовірність ефективного результату. Тобто, за допомогою таких от правильних та логічних запитань підводити людину до здорової відповіді. Бо на стадії торгів хворий має шанси наробити багато помилок власне такими необдуманими вчинками, і завдання родичів та близьких – не дозволити цього.
– Скажіть, будь ласка, що надалі переживає людина, яка у недалекому минулому фізично постраждала?
– П’ятий етап – це депресія. Коли людина усвідомлює своє становище, і розуміє, що навіть найкращі лікарі не зможуть зарадити її ситуації, приходить етап печалі. Починається депресія. А от депресія – це період, який вимагає багато уваги та розуміння з боку родичів та близьких. Депресія не терпить самотності. Коли людина у депресії є самотньою, то це великий ризик. Тим паче, що депресія близька до суїцидів. Тому, так важливо говорити людині, яка переживає нелегкий період, що вона не сама, навіть якщо вона є іншою. Що вона може сумувати, однак, повинна пам’ятати, що завжди має до кого звернутись. Людина повинна розуміти, що вона потрібна, що її цінують і поважають, а також є ті, хто завжди готові прийти на допомогу. Тоді депресія минає швидше.
На шостому етапі приходить прийняття свого стану. Після усвідомлення ситуації, пошуку способів вирішити її, а також після депресії, людина починає розуміти, що вона змінилась, а також змінились умови, і до них треба пристосуватись. У цей період людина купує інвалідну коляску, розширяє двері, зносить всі пороги у квартирі, переїжджає з верхнього поверху на нижній, шукає авто для людей із обмеженими можливостями. Тобто, шукає способів для того, щоб пристосуватись до нового життя.

фото: Олег Огородник
Сьомий етап – етап примирення. Людина починає розуміти, що її життя не позбавлене сенсу, радості та задоволення. Вона продовжує святкувати дні народження, бачитись з друзями, ходить у гості. Вона продовжує жити – хоч і в інший спосіб. Восьмий етап – солідарність. Лише невелика частина доходить до цього етапу, на якому людина розуміє, що вона може бути помічником для тих, хто є нижче по цій спіралі. Вона стає певним вчителем, наставником, який дбає про те, щоби полегшити життя таким ж як вона. У цей час люди із обмеженими можливостями засновують громадські організації, або ж вступають у вже існуючі, аби активно відстоювати права ветеранів. Людина ділиться своїм досвідом з іншими, на власному прикладі демонструє їм,  що можна жити щасливо і на повну, навіть якщо твоє здоров’я не у досконалому стані.
– Чи визначений приблизний час переживання людиною кожного із цих восьми етапів?
– Насправді, ані переживання інвалідності загалом, ані кожен із цих етапів зокрема не мають визначених термінів. Із етапу в етап може бути регрес, а може бути прогрес.
– Прошу сказати, а від чого це залежить?
– Саме переживання травми залежить від індивідуальних характеристик особистості – як фізичних, так і психологічних. Також від характеристик умов, за яких трапилась травма – чи це було раптово, чи ні, у страшних муках чи ні.  І також від характеристик оточення – хто є поруч з постраждалим після травми. Якщо перші два фактори ми не в силах змінити, то останній – оточення – цілком. Адже оточення є дуже великим ресурсом для людини, яка пережила інвалідність.
Бійці повертаються з фронту з величезними валізами “багажу” у голові. Краще той “багаж” не нести додому, а піти до психолога, психотерапевта чи психіатра
Саме оточення має ресурс. Однак, важливо па­м’ятати, що і дружини, і батько чи мати, донька чи син можуть страждати також та переживати кожен із цих восьми етапів разом із хворим рідним, бо вони люблять ту людину, з якою трапилась біда. І вони також переживають всі ці моменти прийняття інвалідності – переживають агресію, депресію, вони також доходять до того ж примирення чи солідарності. Родина – це добрий лікар для військового, який повернувся з війни з інвалідністю. Родичі та близькі повинні пам’ятати, що вони можуть поділитись із хворим тільки тим, чим вони вже самі наповнені. Якщо мати дбає про своє здоров’я, щоб бути в силах, тоді вона матиме більше можливостей допомогти тому, хто цієї допомоги потребує.
Бо хворий не вилікує хворого. Лише той, хто сильніший, може допомогти тому, хто слабший.
– Ви зазначили, що на етапі депресії людина схильна до суїциду… Скажіть, будь ласка, а які ознаки того, що людина “виношує” у голові ідею піти з життя, однак, всіма можливими способами намагається це приховати від рідних? Що має насторожити у поведінці військового його близьких, аби вчасно врятувати його?
– У першу чергу хочу зауважити, що якщо є підозри про те, що ваша близька людина за крок від смерті, то завжди краще звернутись до фахівця – чи то до психолога, чи психіатра, чи священика. Щоби це була авторитетна фахова людина, яка точно визначить: потрібна тут допомога чи причин для хвилювання нема. Є окремі випадки, які потребують госпіталізації для того, щоб уникнути небажаних наслідків. Бо родина часто може не мати достатньо знань та можливостей, аби відчути небезпеку. І тому вона може досить суб’єктивно сприймати деякі фактори. Тому, я власне наполягаю, щоб звертатись до фахівців. Варто мотивувати людей, які повертаються з війни, звертатись за психологічною допомогою. Недаремно ж за кордоном психологічна реабілітація військово­службовців – обов’язкова.
Коли людина у депресії є самотньою, то це великий ризик. Тим паче, що депресія близька до суїцидів
Якщо ж все-таки немає можливості звернутись до психолога, то потрібно бути уважним до того, що говорить хворий. Не треба ігно­рувати і зводити на жарт повідомлення: “Я хочу, щоб це все закінчилось”, “Краще би мені померти”. Такі розмови, зазвичай, вже є сигналом тривоги. І на них треба реагувати. У таких випадках треба розмовляти з людиною, розпитувати, що не так, що варто змінити. Потрібно не боятись говорити своєму близькому про ваші власні переживання. Казати, що я переживаю за тебе, підкажи мені, чим я можу тобі допомогти?
– Часто вояки не поспішають до психолога і залишаються сам-на-сам із проблемами, тому що бояться осуду побратимів. Та й загалом в Україні не дуже розвинена культура і практика звернень до психологів.
– Так, справді. Дуже важко протистояти стереотипам, які формувались довгими десятками років. Каральна психіатрія Радянського Союзу укорінилась у нашу свідомість і, тому, мабуть, знадобиться ще не один десяток років, щоби українці змінили свою думку щодо психологічної допомоги. Однак, потрібно розуміти, що психологія – це все-таки наука. Це теж саме, що медицина чи інженерія. Якщо у нас болить зуб, то ми звертаємось до стоматолога. Аналогічно, якщо в людини є проблеми на психологічному рівні, то вона мала б звертатись до психолога. Однак, в нас у таких випадках не спішать на прийом до лікаря. У тому числі намагаються самостійно справитись із пережитим і ті, хто повернувся з передової. Звичайно, далеко не всім це вдається.
Ті бійці, які звертались до нас, теж зізнавались про свої страхи та упередження щодо психологічної допомоги. Приходили до психолога потайки від сім’ї та побратимів, щоб їх не засміяли. Та пізніше вони визнавали, що ми їм дуже допомогли. Мовляв, мені не могла допомогти ні дружина, при тому, що вона мене дуже любить, ні мати, батько чи донька – ніхто. Бо бійці повертаються з фронту з величезними валізами “багажу” у голові. І краще той “багаж” не нести додому, а знайти місце, де його можна залишити, переглянути, перепакувати чи просто знищити. І кабінет психолога, психотерапевта чи психіатра – чи не найкраще для цього місце.
Не треба ігнорувати повідомлення: “Я хочу, щоб це все закінчилось”, “Краще би мені померти” – такі розмови є сигналом тривоги
– За якими порадами до вас звертаються родичі та близькі учасників бойових дій, які повернулись з війни з інвалідністю?
– Родичів ветеранів війни дуже болить те, що сьогодні суспільство ділиться на байдужих і небайдужих до подій на сході. Люди, які не мають стосунку до подій на сході, по-іншому відчувають ситуацію. А ці люди, родичі яких повернулись з війни без руки, ноги, ока, вони дуже ображені через несправедливість цього світу. Кажуть, як нам жити у такому світі, де великі жертви ми поклали, але нема достойної відповіді на це. Для чого їх близькі ризикували життя, втрачали здоров’я, якщо зараз вони покинуті державою і суспільством напризволяще?! Це надзвичайно їх болить…
Також багато родичів учасників АТО запитують, чи правильно, що після того як їх чоловіки, сини, брати чи батьки повернулись з війни, їх близькі намагаються всіма можливими і неможливими способами оточити їх турботою та опікою, бо демобілізовані й так вдосталь пережили, то ж нехай тепер відпочивають. Однак, це потребує багато сил. Моя відповідь така: звичайно, що людина повертається з війни іншою, але це той самий чоловік, син, батько, брат, коханий чи друг. Це точно людина, яку ми добре знаємо.  Вона оволоділа новими якостями, але вона точно може нас познайомити з тими новими ланками своєї особистості. І не варто створювати ілюзії того, що відбувається, а бути більше реалістом. Потрібно розуміти, що кожен член сім’ї має право на відпочинок, має права та обов’язки, яких треба дотримуватись. І мама точно має право відпочивати, і вона точно від того не менше любить свого сина. Але їй конче потрібен відпочинок, бо вона ж звідкись мусить черпати сили для того, щоб доглядати за ветераном. Пригадуємо, що чим людина наповнена, тим вона і ділиться. Тому так важливо бути в гармонії із собою. І не залежно від того – чи ви дружина учасника АТО, чи донька, брат, чи ви учасник бойових дій – ви повинні для себе з’ясувати, що для вас дала війна, який урок ви засвоїли, яке маєте ставлення до військових дій, як плануєте жити надалі та якою повинна бути в подальшому ваша поведінка. Щоб не жити, переймаючись лише тим, що могло б бути, якби…? Людина повинна думати, як жити за тих умов, які є власне зараз, а не мучити себе вічними запитаннями та роздумами.

– Побутують думки, що чоловіки, які повертаються з війни, часто дозволяють собі піднімати руку на дружину? Чи справді людина, яка не була до цього схильна до фронту, може після передової так чинити? Чи такі випадки трапляються лише тоді, коли чоловікові була притаманна ця агресія ще до того, як він побував у гарячих точках, чимало пережив та побачив?
– Так, справді, на війну людина не йде чистим аркушем – у неї вже є певний  досвід, закладені у голові певні моделі поведінки. І війна лише загострює це все. Хлопці  розказують, що на передовій кожен поводить себе дуже по-різному. Хтось на війні переховується в окопах, тому що він не здатний подивитись в очі страху, ворогу. Його нервова система працює по-іншому. Звичайно, на війні людина змінюється. Однак, ми часто схильні узагальнювати і зводити до стереотипів певні ситуації. Мовляв, от повернувся з війни звіром – дружину б’є, дітям також дістається на горіхи. Однак, ми ніколи не можемо знати напевне, чи було в цій сім’ї насильство до війни чи ні?! Чи чоловік пережив щось таке, що не дає йому можливості справитись зі своїми емоціями, і це все переходить в агресію. Через це він у стані афекту може бити жінку… Але кожну цю ситуацію треба розглядати окремо і дуже прицільно, не вириваючи з контексту. Так само не варто робити поспішних висновків про всіх чоловіків, які повертаються з війни та приписувати їм один сценарій дій.
– Під час розмови з бійцями кілька разів доводилось чути, що після війни у них сім’ї вже немає. Вони розлучились із дружиною, посварились із батьками чи дітьми… Як вважаєте, що стало причиною цього? Чого вони чекали від своїх близьких після повернення додому, але так і не отримали?
– Насправді для того, щоб дати відповідь на це питання, варто було б також переглянути статистику розлучень серед інших сімей. Адже сьогодні дуже багато сімей розпадаються, тому що люди навіть не намагаються знайти спосіб перемонтувати свої стосунки, а одразу вдаються до кардинальних рішень – розлучаються. Мовляв, краще я буду сам або сама, аніж мучитися. Звичайно, сім’ї учасників АТО також часто спіткає така ж доля. На розлучення цих сімей також впливає той факт, що після демобілізації бійцеві важко зрозуміти, як  у тилу можуть так безтурботно жити, коли на сході гинуть люди. Хоча ми себе спокійним та звичним способом життя також певною мірою захищаємо від подій на сході. Але ми вже, можливо, не так співпереживаємо, як це було на початку війни, і бійці це дуже відчувають. Тому хлопці, які повертаються сюди, вони перше, що бачать – це інший світ. І задаються питаннями, а що ж я робив на тій закривавленій спаленій землі, де постійно стріляють, де лисиці розносять людські трупи, де гинуть молоді хлопці, якщо тут навіть думки про це нема?! Звичайно, вони діляться своїми переживаннями з близьким оточенням – насамперед, з рідними. Однак далеко не кожна жінка розуміє, що чоловік також може плакати, тому не пробачає йому слабкість і розпач. Що від того, що є такий дисонанс і прірва між тилом і війною, їх чоловіки впадають у депресію і не знають, як їм дальше жити.
Не кожна жінка розуміє, що чоловік також може плакати, тому не пробачає йому слабкість і розпач
Бо на війні з одного боку їм було простіше, тому що там є розпорядження керівництва. І там є операції, які треба виконувати, є чіткі інструкції, що робити, якщо… Повертаючись сюди, їх часто ні на роботу назад не беруть, та ще дружина “пиляє”, діти за рік змінились, тому від них також особливого розуміння нема... Всі щось від тебе хочуть, а ти ще не можеш справитись із воєнним досвідом – не пережитим, невиплаканим, нерозказаним.
Тому можуть виникати певні сімейні труднощі. І в нас надають перевагу тому, щоб купити щось нове, аніж ремонтувати старе. Люди не шукають можливість налаштуватись один на одного, а розвалюють все. Але це все також дуже індивідуально, і причини розпаду сімей учасників АТО також залежать від багатьох факторів. Однак, можу сказати, що війна точно змінює сім’ї.
Безкоштовну психологічну допомогу учасники бойових дій та їх сім’ї можуть отримати у центрі психічного здоров’я Шпиталю імені митрополита Андрея Шептицького, що за адресою: м. Львів, вул. Є. Озаркевича, 4. Контактний телефон центру: (032) 235 86 52, (098) 274 56 91. Центр працює з понеділка по п’ятницю з 8.00 до 17.00.
Розмовляла
Олена Петришин

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9017 / 4.57MB / SQL:{query_count}