Дякуємо, Владико, що були з нами!

Цими днями Українська греко-католицька церква прощається зі своїм Патріархом

У середу, 31 травня, о 18.30 відійшов у вічність Патріарх і кардинал, довголітній глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар. Церква сумує і дякує Богові за Його щедрість, адже за останнє століття, яке було великим випробуванням для всього світу, особливо для України, вона отримала таких провідників, які стали символами не тільки для УГКЦ, а й для нації загалом: Митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосиф Сліпий, Верховний Архиєпископ Мирослав-Іван Любачівський і Патріарх Любомир Гузар. Вони вели своїх вірян через усі виклики часу, власним прикладом свідчили про гідність і покликання людини.
 
 фото: Олег Огородник
Сумує не тільки Церква, яка проводжає в небесну обитель свого Провідника. Свою скорботу і данину шани, спогади і почуття висловлюють нині й представники інших Церков та релігій, як також нерелігійні люди – усі, що дослухалися до його мудрого і щирого слова, захоплювалися його вірою і смиренністю, бачили в ньому Праведника і Людину Молитви.
Аксіос, аксіос, аксіос! Цими словами, що з грецької перекладаємо як гідний, достойний, на Архиєрейській Божественній літургії ми вітали Вас, Владико, впродовж усього Вашого архипастирського служіння. І сьогодні ми промовляємо: Аксіос Владико! Аксіос Патріарше! Аксіос Батьку! Ви були і надалі будете для всіх нас гідним учнем Христа, пастирем Його стада, учителем Його любові до Бога і до ближнього.
Він був учителем Гідності і стояв у її обороні, своїм словом підтримуючи тих, що відстоювали її на майданах і на своєму робочому місці, наставляв жити гідно за будь-яких обставин.
Будучи предстоятелем найбільшої зі Східних Католицьких церков, він залишався простим у спілкуванні та побуті. Вчив бути малим у великому і великим у малому. Наставляв брати відповідальність за кожну справу і сам був прикладом. Він цілковито віддавав себе служінню Церкві і людям, ввіреним йому. А відчувши, що йому бракує сил, відійшов від керма, але не від життя Церкви, суспільства, людей. І тепер, у скорботні дні, ми маємо нагоду замислитися над його життям та служінням, намагаємося вгадати, хто стане його наступником.
“Треба було мати неабияку мужність, аби дати згоду Патріархові Йосифу Сліпому висвятити себе, ієромонаха Любомира, на єпископа (1977 р.).
Робилося це напівтаємно, всупереч волі Папи Павла VІ, але з вірою в незнищенні права своєї Церкви і святі мотиви учасників цього дійства. Це була мужність, що її породжує примат чистого сумління. Проте треба було мати й неабияку внутрішню покору, аби впродовж майже дев’ятнадцяти років смиренно очікувати визнання Папою цих свячень, не вдаючись до таких звичних у світському житті бунтів і протестів” (Мирослав Маринович). І коли врешті-решт Папа Іван Павло ІІ підтвердив його єпископський сан, Блаженніший Любомир, тепер уже в Україні, став розбудовувати Церкву.
 
 фото: Рафаїл
Під його орудою відновлювали її традиційні структури і створювали нові, пожвавилася робота Синоду єпископів, запрацювали тематичні сесії патріаршого собору УГКЦ та щорічні монаші собори, активізувалося мирянство. “Мовчазна” Церква повною мірою відновила свій публічний пастирський голос, особливо з приїздом в Україну Папи Івана Павла ІІ, у чому також велика заслуга Блаженнішого Любомира. Під проводом Патріарха Любомира була сформульована ціла низка концепцій, якими УГКЦ намагалася осмислити нові особливості свого буття. Згідно із заповітом Патріарха Йосифа, він переносить осідок УГКЦ до Києва, ініціює спорудження там патріаршого собору, розбудовує Український католицький університет, закликає творити власне богослов’я і сам виступає з ініціативою, як українським Церквам Володимирового хрещення подолати розділеність та досягти сопричастя.
Титул Блаженніший у свідомості мільйонів став невід’ємною рисою сутності Патріарха Любомира, адже Христові заповіді блаженств були основою його життя.
Він говорив просто, але в його словах кожен відчував мудрість. Говорив про те, про що інші воліли б мовчати. До його слова дослухалися як можновладні і грошовиті, так і ті, що важкою щоденною працею заробляють на хліб насущний.
Через важку недугу він втратив зір, та умів бачити серцем. Завжди випромінював щиру зацікавленість у бесіді, з ким би не розмовляв. А в його публічних виступах кожен відчував звернення до себе особисто.
Він був і залишиться прикладом життя з Богом, життя молитвою. Він просив нас молитися за себе, за свою державу, за тих, хто з нами і хто проти нас. Шукати передовсім миру в своєму серці, у своїй родині. Завжди починати від себе. Шукати не вигоди, а справедливості.
Завдяки завжди теплому поглядові, щирій усмішці, вмінню слухати він став рідним та близьким. Його поради не вимагали додаткових пояснень та тлумачень, надзвичайних зусиль – лише стійкості духа та смирення.
Він учив нас усміхатися, бо найбільше після повернення в Україну його вразило те, що люди похмурі, не усміхаються, не дивляться в очі. Він вчив нас бути вільними, дивитися у вічі. Його дотепний гумор і щира безпосередність привернули не одне серце.
Він студіював філософію, а став мудрецем, бо навчився перепускати знання через своє серце, співвідносити їх із Божими заповідями та Євангелієм. Завжди випромінював доброту.
Він відійшов, але залишив нам великий скарб своєї мудрості в друкованих і аудіо-книгах, численних інтерв’ю, проповідях і виступах, з яких маємо черпати і черпати. Залишив нам заповіт творити добро, молитися за мир у душі та в країні, прагнути єдності, розбудовувати Церкву і державу – кожен на своєму місці.
…До Львова стікаються потічки вірян, які із сумом і благоговінням бажають востаннє засвідчити свою шану і любов своєму духовному Батькові. Ці потічки поблизу Святоюрського собору зливаються в тиху, але повноводну ріку. А вже завтра це відбуватиметься і в Києві –, у Патріаршому соборі Воскресіння Христового (на фото), де й спочине зболене недугами тіло Владики Любомира, очікуючи другого приходу Того, кого свідчив усім своїм життям, – Христа Ісуса.
Нині ми сумуємо, бо вже не почуємо Вашого, Владико, мудрого слова, не побачимо доброї усмішки та щирого зацікавлення. Але як християни і радіємо водночас, бо віримо, що маємо на небесах ще одного великого заступника перед Отцем. Прощавайте, Владико, нехай за Вашими молитвами перед лицем Всевишнього за всіх в Україні і не в Україні сущих Господь дарує мир нашій зболеній Вітчизні, зішле його в наші душі та серця, щоб і ми сподобилися гідно стати перед Його престолом.
Вічная пам’ять…

“Бути Людиною – ось був його ідеал”

За матеріалами департаменту інформації УГКЦ
(news.ugcc.ua), ucu.edu.ua, hromadskeradio.org 
Блаженніший Святослав Шевчук, глава УГКЦ:
– Ще два місяці тому, 2 квітня, коли ми врочисто святкували сорокалітній ювілей архиєрейської хіротонії Блаженнішого Любомира, він звернувся до всіх нас такими словами: “Прошу вас: моліться! Моліться за нашу Церкву, щоб вона розвивалася, щоб вона славила Господа Бога і служила українському народові”. У ці скорботні дні виконаймо цей духовний заповіт нашого батька. Молімося за вічний спочинок його душі, за дар Святого Духа для нашої Церкви і нашого народу за його святими молитвами. Сьогодні від усіх нас Блаженніший Любомир потребує молитви. Тому Українська Церква – як в країні, так і на поселеннях – сьогодні просить у Бога: “Зі святими упокой, Христе, душу вірного слуги Твого, де немає ні зітхання, ні болю, але життя безконечне”. Господь Бог дарував мені можливість знати Блаженнішого Любомира давно. Пригадую, як у 1993 році він разом із монахами-студитами переїхав із монастиря біля Риму до Львова. Тоді він був духівником семінарії, а я молодим, щойно висвяченим дияконом. У той час я мав одну духовну дилему: не знав, як вчинити, тому прийшов до нього за порадою. Блаженніший Любомир поглянув на мене і з притаманним йому гумором сказав: “Брате, та ви – дурний”. І тоді він пояснив мені правду. Мені стало так спокійно, мирно. Любомир жив у мирі. Він любив мир, щедро його дарував і так само спокійно, в мирі упокоївся в Бозі. У всіх нас ще бринять його слова, які він сказав мільйонному людові, зібраному на Майдані. Ми тоді справді усі враз відкрили себе як гідних людей. Однак і боялися. Він тоді мирним і впевненим голосом сказав до всіх нас: “Не бійтеся”. Перед нами постало тоді й багато викликів: Герої Небесної сотні, війна на сході. У таких обставинах люди завжди бояться. Але його слова “не бійтеся” були наче світлом. Я думаю, що мільйони не боячись ішли, ідуть і йтимуть далі дорогою до гідності, яку показує Блаженніший Любомир. Він так багато разів повторював своє кредо – бути людиною. Гадаю, для всіх нас, віруючих і невіруючих, християн різних конфесій, він навіки залишиться батьком і вчителем, мудрість якого супроводжуватиме все наше життя. Блаженніший Любомир був праведною людиною. Я мав нагоду співпрацювати з ним у різних якостях: спершу як його особистий секретар у Львові, пізніше – як його наступник, ще три роки прожив із ним у Княжичах. Думаю, всі ті, що спілкувалися з ним, особливо в останні роки його життя, бачили, що через нього просто сяє краса святості… Ми відчуваємо, що Блаженніший Любомир є в Бога. А в Царство Небесне несвятих не приймають. Ми сьогодні супроводжуємо його своїми молитвами, і переконані, що покійний владика, відходячи зі свого земного життя, предстоїть перед престолом Усевишнього в Небесному Царстві, тому стає щоразу ближчим до кожного з нас. Зустрівся з Блаженнішим Любомиром вже після Виборчого синоду. Бо перед тим ні він, ні я не знали, хто буде його наступником. І от після цього синоду ми вночі приїхали до Княжичів, до його резиденції. Блаженніший Любомир особисто в дверях мене зустрів і по-батьківськи обійняв. Цей жест сказав усе…
Борис Ґудзяк, єпископ Паризької єпархії УГКЦ, президент Українського католицького університету:
– Я знав Патріарха Любомира Гузара майже все своє життя – маленьким хлопчиком з вигляду, бо часом приїжджав з батьками на літній табір, де він був парохом, пізніше він був моїм духівником і сповідником у семінарії в Римі. В Україні наше спілкування також було доволі близьким. Патріарх Любомир був надзвичайно обдарованою людиною – інтелектуально та емоційно, з неймовірною уявою і фантазією, з прекрасним оксамитовим баритоном, чудовим проповідницьким стилем. Він, мабуть, був найкращим проповідником у нашій Церкві протягом мого життя. Проте він був передовсім людиною молитви, монахом, який прагнув єдності з Богом. Як священик, архимандрит, архиєрей він молився, щоб бути в єдності з Господом і провадив інших до такої єдності. Для нього важливою була єдність Церков – він написав навіть цілий докторат про Митрополита Андрея, його богослов’я і духовність християнської єдності та працю заради неї. Він об’єднав наш Синод єпископів, який був при його виборі розділений. Він об’єднав українців, ставши для них духовним Батьком і найвищим моральним авторитетом. Його любили таксисти, слухали молодь і старші, підприємці і митці, побожні парафіяни і ті, які не були вірними УГКЦ. Він об’єднував членів своєї Церкви і свого народу та прагнув поширювати цю єдність далі – працював заради примирення з поляками і євреями, мріяв про припинення цієї війни та примирення з росіянами. Блаженніший Любомир лишив нам у спадок ще дві особливі риси, які нас із вами змушують задуматися і закликають до чеснот. У світі, в нашій країні, де є жадоба влади і намагання її захопити за будь-яку ціну, він владу віддав, відпустив, вразивши всю Україну своїм зреченням у 2011 році. Просто відпустив владу... Патріарх жив дуже скромно. Мав дуже мало речей, не любив розкоші. Звичайно, для літургії, прослави Бога він приймав традицію Церкви, красу, славу і навіть пишність Божої Служби, але в побуті був дуже скромний. Ця скромність передавалася у спілкуванні. А спілкуватися він міг з усіма, на різних мовах, на різних контекстах. Це спілкування завжди було приправлене гарним легким гумором. Блаженніший вмів щиро посміятися з самого себе. У цьому гуморі виявлялася його близькість до Божого таїнства, бо гумор і таїнство споріднені. Зараз дуже важливо, щоб ми супроводжували Блаженнішого Любомира молитвою у таїнственний момент його переходу. Молімося за Блаженнішого Любомира, за спокій Його душі... Молімося за Блаженнішого Святослава, адже тепер на нього лягає ще більший тягар відповідальності… Молімося, щоб і ми могли ці та інші риси славної пам’яті Патріарха Любомира пізнавати і засвоювати… Вічная пам’ять…
Володимир Качур, сценарист, режисер документальних фільмів на UA: Перший:
– Свята людина – вже зараз. А для офіційного визнання – в недалекому майбутньому! Наш Блаженніший! Дякую Богові за численні зустрічі з ним, за спільну працю! Сотні виступів на радіо “Воскресіння”! Його слухали мільйони. Був час, коли програми радіо “Воскресіння” вмикало водночас 5 – 10 мільйонів людей. Навіть запеклі противники УГКЦ не відходили від приймачів, бо це була Людина Божа! Перенесення осідку УГКЦ до Києва! Візит Папи Івана Павла II до України! Спорудження собору Воскресіння Христового! І найголовніше: велика щирість та відданість справі Ісуса! Немає сумнівів: Блаженніший Любомир – людина свята вже зараз. Церква – інституція консервативна, але водночас динамічна та осучаснююча. Переконаний, що недалеким є той час, коли Блаженніший Любомир, кардинал Гузар буде зачислений до лику блаженних. І в його ім’я малюватимуть ікони, споруджуватимуть храми, за його заступництва будуть зцілюватися хворі та обезсилені… Усе в руках Всевишнього! Дай Боже дожити нам до цих днів і радіти, що ми знали, працювали та спілкувалися з цією Людиною! Царство Боже і вічна пам’ять…
Андрій Зелінський, капелан морських піхотинців ВМС ЗСУ:
– Завжди молодий! Молодість – це коли серце дивиться вдаль і бачить нові можливості. Старість завжди оглядається назад, зупиняється, а молодість впевнено дивиться вперед у напрямку майбутнього. Блаженніший Любомир не втомлювався бути молодим, навіть коли почувався слабким від утоми та недуги. У нього завжди було майбутнє. Великий – як саме життя, живий – як справді людина, і завжди вдячний... Безмежно вдячний Богові і я за нашу зустріч.
Іван Малкович, поет, засновник видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”:
– ...Все збудеться й буде. Борися і вір. За нас на небесній межі з Андреєм і Йосипом став Любомир – три рівновеликих мужі... Царство Небесне Найсвітлішому з наших духовних провідників.
Марія Бурмака, співачка:
– Дуже часто згадувала і згадую одну з проповідей Блаженнішого. Про те, як на Хресному шляху Марія схилилась над Ісусом, який впав зі своїм хрестом, і сказала: “Сину, треба йти далі”. Ці слова Любомира Гузара рятували мене в різні важкі моменти, і це залишиться зі мною назавжди…
Мирослав Маринович, правозахисник і засновник Української Гельсінської групи:
– У київських Княжичах відійшов у вічність великий Князь Церкви. Як кажуть у народі, відійшов прямісінько до Бога, бо був улюбленцем Святого Духа: йому голуби сідали на плечі. Його любили греко-католики і шанували всі інші конфесії. Він був беззаперечним моральним авторитетом для євреїв і мусульман, для людей світських і навіть невіруючих. Коли він заходив у приміщення, вставали всі присутні – навіть знаючи, що він уже цього не бачить. І причина цього одна: у ньому впізнавали Людину Молитви – впізнавали те, що не дається автоматично ні задля посади, ні з розрахунку. Бог, що був у його молитвах, дав йому дар говорити про високі речі простими словами – бо він добре знав людину і любив її. Тому і йшов від нього великий душевний мир. А ще Блаженніший Любомир був Людиною Свободи. Йому, славному посланцеві української діаспори, зовсім не властивою була наша радянська звичка відбирати свободу людини, “силою заганяючи її до щастя”. Він подарував нам просту формулу духовного змужніння: “Дайте людям вирости у свободі”. Бо добре знав, що зі стану рабства до стану внутрішньої свободи не перестрибнути за один раз. Це велика духовна праця, яка знає гіркий смак поразок. Кир Любомир був також Людиною Правди, що творило озонний ефект у світі пострадянського духовного занепаду чи то в нинішньому світі постправди. Його слову довіряли, бо знали, що воно не лукаве і не облудне. Тому він і зміг подати нам іще одну просту формулу – цього разу формулу суспільного духовного здоров’я: “Якщо хочемо створити середовище, в якому панує довіра, постановімо собі не торгувати правдою”… Завдяки своєму Патріархові Церква виробила низку концептуальних документів, в яких було вивірено шлях її паломництва та перспективи на майбутнє. Було врешті визначено головну місію Української греко-католицької Церкви в нинішній час: “Святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа Спасителя”. За час служіння Патріарха Любомира утвердилося всебічне й багатолике життя цілої Церкви, що й дало йому підставу сказати 2001 року Папі Іванові Павлу ІІ: “Уже сьогодні, Святіший Отче, перед Тобою в любові й покорі стоїть Церква, готова до здійснення нових завдань, які випливають з нашої богоносної східної традиції й церковного управління, а також із нашого почесного обов’язку перед усією вселенською Церквою”. Саме тоді, в час паломництва святого Папи, з уст Блаженнішого Любомира прозвучали потужні слова покаяння, коли він вибачився, що “…деякі сини й дочки Української греко-католицької церкви, на превеликий жаль, свідомо і добровільно заподіяли кривду своїм ближнім з рядів свого рідного народу чи інших народів. За них усіх у Твоїй присутності, Святий Отче, від імені Української греко-католицької церкви бажаю просити прощення у Господа, Творця й Отця нас усіх, а також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас”. Ці слова Патріарха стали великою школою для всього українського суспільства. Блаженніший Любомир благословив 2002 року перетворення Львівської богословської академії в Український католицький університет і сформулював головні напрямні місії університету: “Університет – це глибоке розуміння великих цінностей, виплекане мисленням, працею, студіями, особистим пережиттям, обміном думками і поглядами, а часом і суперечкою… Не лише самі знання чи вміння щось робити, а розуміння сенсу існування; розуміння, звідки походить і куди йде людина; розуміння глибин і висот, яких людина може сягнути, – саме це є метою і змістом університетської науки”. При цьому багатьом із нас, свідкам цієї події, запам’яталися його слова, які знову ж таки йшли від глибинного усвідомлення суті людської свободи: “В Українському католицькому університеті до цілого комплексу наукової правди ми підходимо з усвідомлення віри в Боже Об’явлення, в Божу правду. Це, одначе, в жоден спосіб не міняє його суті як університету, бо університет – це не катехитична школа”. Ми вдячні Блаженнішому, який впродовж 10 років опікувався нашим університетом як Великий канцлер УКУ, за прекрасну школу інтелектуального життя у вірі та правді. Рішення Блаженнішого Любомира відійти від безпосереднього кермування Церквою здивувало багатьох людей. За цим побачили бажання літнього за віком первоєрарха відійти від справ і прагнення монаха повернутися в келію. Натомість українці здобули невтомного порадника, наша молодь – життєрадісного і досвідченого приятеля, а медії – прекрасного співрозмовника. Журналісти полювали за ним, бо знали: все, що скаже цей мудрий вісімдесятилітній старець, буде неодмінно людьми вислухане чи прочитане. Сьогодні місія життя Блаженнішого Любомира підійшла до свого кінця, проте місія життя його слова триватиме доти, доки воно резонуватиме в наших душах. У цьому і є великий сенс прощальної формули: “Вічная йому пам’ять”. А ще один друг нашого університету сказав по телефону до нас усіх: “Досі ви мали поміж себе великого проповідника – тепер ви матимете перед Богом великого заступника”.
Владика Богдан Дзюрах, секретар Синоду єпископів УГКЦ:
– Коли я його востаннє відвідував і коли уділив Маслосвяття, він наче був непритомний, заснув. Коли закінчилася молитва, раптом відкрив очі, усміхнувся і каже: “Що скажете?”. Була коротка розмова. І коли я запевнив Блаженнішого Любомира про нашу молитву, про близькість Господа до нього, він сказав: “Дякую”. І повторив, як любив повторювати: “Дуже дякую”. Коли Господь Бог покликав нашого Блаженнішого до свого вічного дому, хтось пригадав, що рівно рік тому, 31 травня 2016 року, був на похороні іншого київського ієрарха – владики Петра Мальчука. На тому похороні Любомир сказав такі слова: “Коли ми входили сьогодні сюди, до храму, нам було сумно, в очах багатьох людей були сльози. Цілком природно. Але дозвольте мені сказати таке: хоч усі ми в якийсь спосіб переживаємо цю втрату, між нам є щонайменше одна особа, повна радості, – це наш співбрат владика Петро, тлінні останки якого знаходяться посеред храму. Він уже там, куди всі повинні піти. Він є в Господа, він є щасливий”. Ми впевнені, що Господь Бог, зустрічаючи нашого Блаженнішого на порозі свого Вічного дому, сказав: “Слуго, добрий і вірний, у малому був ти мені вірний, поставлю тебе над великим, увійди в радість Господа твого”. Ми всі його знаємо і пам’ятаємо як надзвичайно погідну і радісну людину. Хоч би що сталося, на його вустах завжди була усмішка. Він сьогодні звертається також до нас зі словом любові та вдячності. Бо прийшов час піти до Того, до кого кожен із нас мусить піти. Гадаю, всі ми свідомі того, який великий скарб ми мали, – близькість праведної, святої людини, людини, яка вміла підноситися до Бога і вміла похилятися над людиною. Це ось ті сходи (сходи в домі Блаженнішого), якими названо фільм про Блаженнішого Любомира, – “Сходи Якова”. Він по них піднімався сам. Завжди казав: “Допровадьте мене тільки до сходів, далі я піду сам”. Як той Мойсей, виходив на свою гору Синай, зачинявся в келії і молився. Тільки він і Господь знає, якою глибокою, близькою і повною синівської довіри була ця молитва. А вона такою була, бо ми відчували це, коли він сходив із тих сходів донизу, до нас, щоб послужити, – послужити тими талантами, якими Господь так щедро його обдарував: безцінними дарами мудрості, простоти, побожності й великої людяності. Бути Людиною – ось був його ідеал. Бути такою людиною, якою Господь Бог хоче бачити кожного з нас. Ми сьогодні, молячись і дякуючи за нього, прощаючись із ним, візьмімо зі собою те коротке слово “Бути Людиною”.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9445 / 4.65MB / SQL:{query_count}